Юридична фікція

Юридична фі́кція (юридична абстракція) — прийом юридичної техніки, який для цілей правового регулювання визнає дійсними ті юридичні факти, що відсутні в реальному житті, і навпаки.

Загальна характеристика

Цей прийом розробки права передбачає, що відповідна юридична констатація створюється при незнанні або очевидній суперечності конкретним фактам дійсності. Метою його виступає досягнення низки юридичних наслідків або бажаних судових рішень. Така констатація стає обов'язковою для всіх і перебуває під захистом від опротестування будь-ким.

Таким чином, властивостями фікції є таке:

  • вони не підлягають оспорюванню;
  • ґрунтуються на аналогії (юридичними фікціями є також найбільш імовірні статистичні випадки, типові обставини чи умови, які приймаються за дійсність без урахування винятків);
  • мають абстрактний характер (фікції створюють абстрактний, ідеальний випадок і, відповідно, однаково регулюють відносини одного типу, які визначені в гіпотезі норми);
  • є інтелектуальним прийомом, зумовленим потребами правового регулювання;
  • мають властивість змінюватись відповідно до потреб та умов розвитку суспільства і права (еластичні);
  • є специфічними юридичними моделями дійсності (у фікціях є чіткий порядок, незалежний від зовнішніх факторів).

Подальший розвиток права показує, що роль фікції у правотворчості поступово зменшується, оскільки закон виражається у більш широких узагальненнях, до того ж за допомогою більш вільного тлумачення і застосування норми може бути прямим шляхом досягнутий результат, якого давнє право досягало штучно і побічно.

Юридичні фікції — необхідна умова існування правових норм. Це умова універсальності, стрункості та впорядкованості правил правового регулювання суспільних відносин. Єдиним застереженням при цьому лишається невідривність фікції від реальних правовідносин, для врегулювання яких вона створюється, очевидність такого зв'язку для всіх суб'єктів правовідносин, а також очевидність змісту фікції, перш за все для суду.

Приклади фікцій

Фікції використовуються в усіх галузях права без винятку. Це легко пояснюється тим, що будь-яке законодавство (а особливо в романо-германській правовій системі), як консервативна система взаємопов'язаних понять і категорій, не завжди встигає за потребами життя. Інша причина — дотримання принципу економічності у законотворчій діяльності. Набагато простіше надати умовний правовий режим об'єкту, для якого це не властиво, ніж створювати ускладнені правові конструкції, за допомогою яких регулювання буде мати громіздкий характер.

Прикладами фікцій є такі добре відомі інститути:

До похідних належать юридичні фікції, які пов'язані з юридичною діяльністю, тобто такі, введення яких зумовлене потребою спрощення цивільних правовідносин. Фактично, такі фікції наближені до поняття аналогії в праві, але мають на меті, як правило, не заповнення прогалин у правовому регулюванні, а створення простих і оптимальних моделей правового регулювання. Обґрунтованою можна вважати навіть точку зору, що аналогія є вужчим поняттям і входить до складу фікцій. До похідних фікцій можна віднести:

  • умови договору комісії (припущення, що комісіонер є власником);
  • умови договору міни (припущення, що є договір купівлі-продажу);
  • норми про право власності на інформацію (припущення про інформацію як різновид майна, хоча насправді інформація не є майном, а тому не може вважатися предметом права власності) тощо.

Джерела

Література

  • Юридична фікція // Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / О. В. Петришин (відп. ред.) та ін.. — 2017. — Т. 3 : Загальна теорія права. — С. 902. — ISBN 978-966-937-233-8.
  • Теорія і практика використання в розслідуванні злочинів фікцій: монографія / І. І. Когутич; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. - Львів : Підруч. і посібн., 2014. - 393 c. - Бібліогр.: с. 319-393.

Посилання

This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.