Янгієр – Ташкент

Янгієр — Ташкент — трубопровід для постачання газу до столичного регіону Узбекистану.

Активний розвиток узбецької газової промисловості в радянський період дозволив газифікувати більшість регонів тоді ще Узбецької РСР. При цьому газотранспортна система із зрозумілих причин не враховувала адміністративні кордони, що після розпаду СРСР стали міждержавними. Після надбання Узбекистаном незалежності ця країна реалізувала ряд проектів, які дозволяли усунути можливий вплив сусідніх держав на стабільність газопостачання окремих регіонів, зокрема Газлі – Нукус (постачання Каракалпакії), Шуртан – Шерабад (забезпечення Кашкадар'їнської області) та Янгієр — Ташкент. Останній мав на меті транспортувати газ до столичного регіону, який до тих пір отримував блакитне паливо через систему Бухара — Ташкент — Бішкек — Алм-Ати (БТА). Проте система БТА на шляху між вихідною точкою в бухарському газодобувному регіону Узбекистану та столицею цієї ж країни заходила на територію Південно-Казахстанської області. Так само в Казахстані опинилось підземне сховище газу «Полторацьке», що гарантувало стабільність постачання до узбецьої столиці в зимовий період.

Вихідною точкою нового столичного газопроводу став Янгієр на трасі трубопроводу до Фергани. Останній також заходив на територію іншої держави, але вже після Янгієру. Введений в експлуатацію у 1999 році трубопровід Янгієр — Ташкент мав довжину 195 км та був виконаний із труб діаметром 730 мм. Одним з основних споживачів стала Ташкентська ТЕЦ.[1]

В 2015 році на одній з ділянок трубопроводу сталась аварія, що супроводжувалась горінням газу. За результатами проведеного обстеження прийняте рішення про модернізацію системи із прокладанням 165 км нової труби.[2]

В районі на південний схід від столиці від газопроводу Янгієр — Ташкент бере початок інший — Ахангаран — Пунган, споруджений для поставок у Ферганську долину в обхід Таджикистану.