Fear Factory

Коли наприкінці 80-х почав розхитуватися бар'єр між важким металом і електронікою, Fear Factory підключилися до процесу одними з перших. Так само привабливими здавалися музикантам і гучний, нищівно інтенсивний death-metal, і холодна жорсткість електронних стилів. Обидві крайності чудово сплавилися під їх натиском. З допомогою цього слухняного гібрида Fear Factory змогли прокричати світові про свій песимістичний погляд на сучасне суспільство, про недовіру до технічного прогресу, про скептицизм щодо нашого спільного майбутнього. Конфлікт людини та машини, природи та світу розваг — ось джерела натхнення цієї унікальної команди.

Група Fear Factory з'явилася в 1990 році в Лос-Анджелесі. Вона об'єднала трьох ентузіастів зі скромним музичним досвідом. За стійкою мікрофона виявився Бартон Сі Белл (Burton C. Bell, колишній учасник Hate Face), за барабани і перкусію відповідав Раймонд Херрера (Raymond Herrera), а гітарою орудував Діно Касарес (Dino Cazares), що грав до цього в групі Douche Lord. Смаки і виключно багата вокальна манера Бартона формувалися під впливом таких голосистих персонажів, як Кріс Корнелл (Chris Cornell) з групи Soundgarden, Ендрю Елдрідж (Andrew Eldridge) з Sisters of Mercy, Уейн Хассі (Wayne Hussey) з команди The Mission UK. Трохи освоївшись на лос-анджелеській металевій сцені, де на Fear Factory дуже довго дивилися зверхньо, вони записали два треки для компіляції «LA Death Metal». Зі своїми 10-15-ю живими концертами і трьома демо-записами вони виглядали безпардонними вискочками. А між тим рекордингової контракт був вже майже в них у кишені.

У 1992 році Fear Factory почали співпрацювати з лейблом Roadrunner Records і підготували дебютний альбом «Soul of a New Machine». У студійних сесіях брав участь новий бас-гітарист Ендрю Шівз (Andrew Shives), який пізніше відправився з групою і в промо-тур, що дозволило Касарес під час живих шоу зосередитися цілком на гітарі. Назва альбому «Soul of a New Machine» — відгомін тих проблем, які стануть центральними для Fear Factory протягом всієї їхньої кар'єри. «Нас завжди розбурхували науково-фантастичні фільми типу «Blade Runner», — розповідає Діно Касарес. — Існує маса різних апаратів і технологій, про які ми говоримо: корпоративні машини, урядовий апарат, соціальні технології і так далі».

У 1993 році Fear Factory підготували ЕР «Fear Is the Mind Killer». Хоча групі було всього два роки від народження, музикантам вже не терпілося вносити якісь зміни, освіжати і оновлювати саунд. Судячи з «Fear Is the Mind Killer», їх цікавили можливості електронної обробки їх музики. Свої композиції вони довірили досвідченим реміксмейкерам Рису Фалберу (Rhys Fulber) та Біллу либу (Bill Leeb) з групи Front Line Assembly. На цьому записі дебютував і новий клавішник Рейнор Дієго (Reynor Diego), який разом з Фалбером стане концертним клавішником команди.

У 1994 році басиста Шівза звільнили від займаної посади, а на його місце взяли Крістіана Олда Уолберса (Christian Olde Wolbers), продюсера, аранжувальника, гітариста і композитора в одній особі. Саме його бас-гітара звучить на записаному в 1995 році повноформатному альбомі «Demanufacture». Про те, яке враження справила ця робота у момент появи, одні з рецензентів написав так: "Ще кілька років тому неможливо було уявити, що хеві-метал коли-небудь стане об'єктом для експериментів, що до монструозних важких рифів додасться маневреність техно і данс- музики. Замість того щоб повторювати завчені кліше, як це робить більшість метал-груп, Fear Factory виводять хеві-метал на новий рівень". Новаторство музикантів оцінили не тільки критики, а й шанувальники важкого року, і колеги по цеху. Fear Factory були запрошені брати участь в самому першому турі фестивалю Ozzfest, з яким вони прокотилися по Америці. А потім перетнули Атлантичний океан і відіграли серію відмінних концертів на розігріві у возз'єднавшихся Black Sabbath.

У 1996 році штатний розклад команди змінився ще раз. Пішов Рейнора Дієго, його замінив новий клавішник Стів Тушар (Steve Tushar). А через рік музиканти представили нову роботу, альбом реміксів «Remanufacture (Cloning Technology)». Першопрохідцями вони виявилися й тут. Проводити такі експерименти на матеріалі цілого альбому, піддаючи його повній реміксерській переробці, до них ще ніхто не наважувався. Цього разу вони скористалися талантами цілого ряду електронних музикантів, в тому числі й фахівців з техно. І самі, звичайно, взяли посильну участь у створенні реміксів.

Музичної моногамією учасники Fear Factory ніколи не страждали. Так що з самого початку періодично відволікалися на паралельні проекти, створювали групи на стороні, допомагали колегам по цеху під час студійних сесій. З найцікавіших проектів можна відзначити створену Касарес і Герреро групу Brujeria. Касарес знаходив час і для команди Nailbomb, а Бартон Белл брав участь у сесіях G / Z / R.

У 1998 році Fear Factory заступили на чергову студійну вахту і підготували третій лонг-плей «Obsolete». Хоча спеціально такої мети вони не ставили, але зі своїм відпрацьованим фірмовим стилем опинилися якраз до двору на розквітаючій сцені альтернативного металу. Промацуючи нову для себе звукову фактуру, вони вводили нові елементи дуже акуратно, грамотно розпорядившись скрипками, віолончелями та альтами. Виключно цікавим вийшов заголовний трек, в якому роботизований діалог хресного батька індастріела Гарі Ньюмана (Gary Numan) був прописаний поверх кілька старомодних барабанів, що створювало ефектну напружену атмосферу. На цьому альбомі був представлений і найбільш розкручений сингл у кар'єрі групи, трек «Cars», фіналіст першої двадцятки рок-чарту. Як наслідок, диску «Obsolete» судилося стати одним з найуспішніших релізів FF, який нарешті пробився в Тор 100 американського поп-чарта.

Репутацію актуальної та затребуваної команди Fear Factory підтримували, регулярно беручи участь в написанні саундтреків та заводячи публіку на найвідоміших рок-фестивалях. У 1999 році вони ще раз відправилися в тур разом з іншими учасниками фестивалю Ozzfest.

Наступний альбом Fear Factory «Digimortal» вийшов в 2001 році і дістався у поп-чарті до 32 рядка, що було зовсім непогано, хоча і не йшло в порівняння з успіхом «Obsolete». Зате в рейтингу незалежних альбомів диск став хітом # 1. Матеріал альбому відрізнявся більш продуманими і гармонійними аранжуваннями, при тому що всі пісні в середньому стали коротшими, компактнішими. Так би мовити, більше діла, менше слів. Ідея альбому «Digimortal», за словами Касарес, полягала в тому, що людина і машина перестали протистояти один одному, усвідомивши, що вони одне ціле і не можуть існувати одне без одного. «'Digimortal' — це скорочене від «digital mortality», тобто цифрове людство, — говорить музикант. — Це той світ, в якому ми можемо жити разом, світ, схожий на 'Матрицю'».

В кінці 2001 року вокаліст Бартон Белл вирішив розпрощатися з командою. Причина звільнення — драматична відмінність характерів і творчі розбіжності з Діно Касарес. Продовжувати без Бартона ніхто ентузіазмом не горів. Тим більше що компанія Roadrunner розірвала з групою контракт. Музиканти погодилися наостанок записати разом з Бартоном ще одну нову пісню, яку включили до трек-лист нового альбому «Concrete» (2002 рік). Насправді, це був якраз найстарший з дисків групи — їх сама перша професійна демо-запис, яка до цього ніколи раніше не видавалася. Перший продюсерський досвід тоді ще молодого Росса Робінсона (Ross Robinson), «Concrete» помітно відрізнявся від офіційного дебюту «Soul of a New Machine», який приніс їм популярність.

Хоча майбутнє Fear Factory здавалося абсолютно невизначеним, кілька кадрових перестановок допомогли залагодити всі проблеми. Басист Уолберс перекваліфікувався у гітариста, а в студію запросили колишнього басиста Strapping Young Lad і давнього друга Fear Factory Байрона Страуд (Byron Stroud). Белл люб'язно погодився не відколюватися від колективу. Таким чином Fear Factory щасливо продовжували далі — але вже без Касарес. Альбом «Archetype», виданий на початку 2004 року, — результат цього творчого консенсусу. Досить агресивний матеріал цього запису балансує між механічною перкусією і опуклими гітарами, між вкрадливими клавішами і контрастними вокальними обертонами. Але що дійсно викликає захоплення — так це ритм-секція. Самі музиканти прекрасно розуміють, що половина успіху Fear Factory — заслуга віртуоза Раймонда Геррери. За якістю «Archetype» не поступається найкращим роботам у кар'єрі групи. Тор 30 в рейтингу Billboard 200 — саме прицільне попадання в чартах за всю 14-річну історію цієї озвученої «боротьби людини і машини».

Назва альбому для групи є символічною. «Що таке архетип? — Міркує Бартон Белл. — Це початкова модель, що є зразком для всього іншого. Fear Factory, по-моєму, і є така модель. Послухайте «Archetype», і ви зрозумієте, звідки взялися багато хто і багато груп» .

• Бартон Сі Белл (Burton C. Bell) — вокал
• Крістіан Олде Волберс (Christian Olde Wolbers) — бас-гітара (1994—2002), гітара (з 2004)
• Бірон Страуд (Byron Stroud) — бас-гітара
• Реймонд Геррера (Raymond Herrera) — ударні

• Джон Бехдель (John Bechdel) — клавішні на Digimortal
• Діно Касарес (Dino Cazares) — гітара (1991—2002)
• Ендрю Шівес (Andrew Shives) — бас-гітара (1991—1994)
• Дейв Ґібні (Dave Gibney) — бас-гітара (1990—1991) — вокал [вступ в «Big God/Raped Souls», Concrete]

• Офіційний сайт
• Fear Factory на порталі Myspace.com