Grand Funk Railroad

В середині 1960-х років популярний в Мічигані діджей Річард Теренс Кнепп вирішив залишити радіо і увійти в рок-бізнес. В якийсь момент його шлях перетнувся з місцевою групою The Jazz Masters (Дон Брюєр — ударні, Ел Піппінс — гітара, Боб Колдуелл — клавішні, Херм Джексон — бас). Кнепп запевнив музикантів в тому, що особисто знає Міка Джаггера і Браяна Джонса з The Rolling Stones, після чого приєднався до складу як ведучий вокаліст, взявши псвевдонім Террі Найт і перейменував групу в The Pack. Остання скоре набула такої популярності на місцевій сцені, що сингл «I Who Have Nothing», який вийшов на міні-лейблі Lucky Eleven Records досягнув 46-го місця в національному хіт-параді. Пізніше Джексона призвали до армії, Террі Найт пішов сам — і група розпалася.

Група була сформована на основі тріо в 1969 році Марком Фарнером (Марк Farner) (гітара, вокал) і Доном Бревером (Don Brewer) (барабани, вокал) з Terry Knight і Pack, та Мел Шахером (Mel Schacher) (бас) з Question Mark & the Mysterians; Knight незабаром став менеджером групи, а також назвали групу яка грала на Trunk Western Railroad, добре відома залізниця до Мічигану (Michigan). По-перше успіхи та визнання відбулися в 1969 Atlanta Pop Festival, група підписала контракт з Capitol Records. Після галасливого, доброго прийняття в перший день фестивалю, група попросили повернутися до виступуи на Second Atlanta Pop Festival в наступному році. За зразком хард-роковим потужним тріо Cream, група, з Террі Найта маркетинговою компанією, розробила власний популярний стиль. У серпні 1969 року група випустила свій перший альбом під назвою On Time, який було продано понад одного мільйона примірників, і був нагороджений золотим диском в 1970 році.

У лютого 1970 року другий альбом, Grand Funk (так званий «The Red Album» («Червоний альбом»)), був нагороджений також золотим статусом. Незважаючи критичних моменти і відсутність ротації, перші шість альбомів групи (п'ять студійних і один концертний альбоми) були цілком успішним.

Пісня I'm Your Captain (Я твій капітан), з альбому Closer To Home (Ближче до дому), випущений в 1970 році, вважається стилістичним представником Terry Knight and the Pack записів. У 1970 Terry Knight and the Pack почав інтенсивну рекламну кампанію в підтримку альбому Closer to Home. Цей альбом був сертифікований мульти-платиновим, незважаючи на відсутність критичних зауважень. Група витратила $ 100,000 на щити білбордів в Нью-Йорку, Таймс-Сквері, щоб рекламувати Closer to Home. До 1971 року Grand Funk встановив як і Бітлз на стадіоні Shea (Shea Stadium) рекорд відвідування, але розпродані місця на концерт були всього за 72 години, тоді як на концерт Бітлз пішло декілька тижнів на продаж. В 1970 році після Closer to Home був випущений концертний альбом Live Album, який також був номінований на золотий диск. Альбоми Survival (Виживання) і E Pluribus Funk були випущені в 1971 році. На лицевій стороні конверта E Pluribus Funk були витісненні зображення самих музикантів, на зворотньому боці — стадіон Shea.

Після виходу альбому E Pluribus Funk (випущеного в оригінальному конверті-крузі) GFR вирішила звільнити менеджера: на його місце прийшли — спочатку Енді Кавал'єрі, пізніше Джон Істман (батько Лінди Маккартні). Наступні декілька років гурт провів в судових тяганинах з Найтом, якому виплатила в кінцевому підсумку величезну компенсацію. Зберігши права на назву, вони тим не менш скоротила її до Grand Funk, після чого стали квартетом: до складу приєднався клавішник Крейг Фрост (екс-Fabulous Pack). (Розглядався в якості альтернативи Пітер Фремптон після підписання більшого сольного контракту вимушений був відхилити запрошення.) З приходом Фроста звук гурту змягчився, став більш ритм-енд-блюзовим, що викликало незадоволення у значної частини фанатів. У новому складі гурт записав альбом Phoenix.

Альбом We're An American Band, записанний з продюсером Тоддом Рандгреном, піднявся на перше місце у списках «Біллборда»[3], як і однойменний сингл з нього — свого роду гімн «концертного життя», яку за ці роки так полюбила група. Другим синглом-чарттоппером Grand Funk став «The Loco-Motion» (1974): так вперше в історії кавер-версія повторила успіх оригіналу Літтл Іви.

В 1974 році гурт повернувся до повного варіанту назви і підписав контракт з продюсером Джіммі Айнером. Випустив альбоми All the Girls in the World Beware!!! (1974), Caught in the Act (подвійний концертний, 1975) і Born to Die (1976), Grand Funk Railroad перейшов на лейбл MCA Records, випустив (з продюсером Френком Заппою) Good Singin', Good Playin. Альбом, який музикальними критиками оцінюється як найсильнійший в їхній дискографії, не попав в Top 50. Фарнер покинув склад і зайнявся сольною кар'єрою (яка обмежилася випуском двох альбомів), а Брюєр, Шачер і Фрост запросили гітариста Біллі Етуорті. Новий склад, названий Flint, випустив один альбом, але комерційного успіху з ним не мав.

В 1981 році Фарнер і Брюєр з бас-гітаристом Денісом Біллінгером реформували Grand Funk Railroad і на лейблі Full Moon випустили альбоми Grand Funk Lives і What’s Funk?, після чого, засмучені відсутністю певної реакції, знову розійшлися в 1983.

Після остаточного розпаду Фарнер гастролював по США з Adrenalin, використовючи пiсні Grand Funk. Будучи не в стані забезпечувати контракт на випуск альбому Фарнер покинув Adrenalin і створив проект Mark Farner’s Common Ground, з яким виступав до осені 1990. Марк Фарнер записав три соло альбому християнської тематики. Брюєр і Фрост приєдналися до Боба Сігера в Bob Seger's Silver Bullet Band.

В 1995 Марку Фарнеру було запропоновано увійти до складу Ringo Starr’s All Starr Band, після чого з Доном і Мелом він організував реюніон, який ознаменувався гастролями, участь в яких узяв гітарист і клавішник Ховард Едді-молодший (англ. Howard Eddy Jr.). 1996—1998 роках група провела в турне, давши великий благодійний концерт на користь сиріт Боснії, і потрапила до списку Pollstar’s Top 100 Shows.

В 2000 році Grand Funk Railroad реформувався: в новий склад увійшли, разом з Брюєром і Шакером, вокаліст Макс Карл (38 Special), гітарист Брюс Кулік (12 років провів у Kiss) і клавішник Тім Кешіон (грав до цього з Бобом Сігером і Робертом Палмером.

30 жовтня 2012 Фарнеру зробили операцію по імплантації кардіостимулятора.[1]

• On Time (1969)
• Grand Funk (1970)
• Closer To Home (1970)
• Survival (1971)
• E Pluribus Funk (1971)
• Phoenix (1972)
• We're An American Band (1973)
• Shinin' On (1974)
• All the Girls in the World Beware!!! (1974)
• Born to Die (1976)
• Good Singin', Good Playin' (1976)
• Grand Funk Lives (1981)
• What's Funk? (1983)