Іванов Леонід Григорович

У вищій лізі чемпіонату СРСР з футболу дебютував 22 травня 1939 року у віці 17 років у виїзному матчі першого туру проти московського «Спартака». Незважаючи на 4 пропущених м'ячі, молодий воротар вже в першому ж сезоні став основним голкіпером ленінградського «Сталінця» (так до 1940 року називався «Зеніт»), провівши 14 матчів. На наступний рік Леонід Іванов взяв участь у 18 матчах чемпіонату.

Чемпіонат СРСР 1941 року був перерваний розпочатою Німецько-радянською війною. Гравців «Зеніту» евакуювали в Казань з оптичним заводом разом з сім'ями та тренером Костянтином Лемешевим влітку 1942 року. Працюючи на заводі з 12-14 годин на добу, футболісти знаходили в собі сили тренуватися і проводити товариські матчі.

1944 року був відновлений розіграш Кубка СРСР, який ленінградський «Зеніт» сенсаційно виграв, обігравши послідовно «Динамо» (Москва) (3:1), «Динамо» (Мінськ) (0:0, перегравання 1:0), «Динамо» (Батумі) (1:0), «Спартак» (Москва) (3:2) і у фіналі — московський ЦДКА (2:1). Леонід Іванов зіграв ключову роль в успіху свого клубу, пропустивши за шість матчів усього 4 м'ячі.

У повоєнних чемпіонатах «Зеніт», як і до війни, був середньою командою, що не претендував навіть на медалі. Тим не менш, Леонід Іванов вважався одним з найкращих воротарів країни. Двічі — в 1950 і 1951 роках він називався № 1 на позиції воротаря в списку 33 найкращих футболістів сезону в СРСР. Леонід Іванов регулярно отримував запрошення про перехід в московські клуби «Спартак» і ВВС, але незмінно відмовлявся. Одного разу йому разом з одноклубником Фрідріхом Марютіним навіть довелося весь день ховатися від представниців футбольного клубу ВПС (який у той час курирував Василь Сталін), що прилетіли до Ленінграда, щоб примусити найкращих футболістів «Зеніту» перейти у ВПС.

Останній матч за «Зеніт» Леонід Григорович Іванов провів 21 жовтня 1956 року на стадіоні імені стадіоні імені Кірова в останньому турі чемпіонату проти «Динамо» (Київ) (5:1), будучи останнім з учасників ще довоєнних чемпіонатів СРСР.

Всього у вищій лізі чемпіонату СРСР Леонід Іванов зіграв 289 матчів[1], в яких він пропустив 440 м'ячів[2].

На початку 1950-х років було прийнято рішення вийти з міжнародної спортивної ізоляції та відправити радянську спортивну делегацію на літні Олімпійські ігри 1952 року в Гельсінкі. Леонід Іванов став основним воротарем збірної команди з футболу та захищав ворота у всіх трьох матчах команди. В офіційних матчах дебютував 15 липня 1952 року в місті Котка в матчі 1/8 фіналу проти збірної Болгарії. Поразка у чвертьфіналі турніру від збірної Югославії керівництвом Радянського Союзу було розцінено як ганьбу (відносини між Югославією та СРСР в той час були відверто ворожі), ряд гравців та тренерів були позбавлені звань майстрів спорту, а ЦДСА, як один з базових клубів збірної, був взагалі розформовано. Тим не менше, гра Леоніда Іванова на Олімпіаді нарікань не викликала, більше того, після повернення збірної з Фінляндії йому було присвоєно звання Заслужений майстер спорту СРСР.

Всього Леонід Іванов провів у складі збірної СРСР з футболу 9 ігор, в яких пропустив 12 м'ячів, у тому числі — 3 офіційних ігри (9 пропущених м'ячів).

Одразу по закінченні кар'єри гравця Іванов зайнявся тренерською діяльністю. Він тренував:

• футбольну команду Гомза, яка під його керівництвом дійшла до фіналу Кубка СРСР серед колективів фізкультури в 1957 році, а на наступний рік завоювала Кубок Ленінграда.
• команду «Онєжець» (Петрозаводськ)

Закінчивши з тренерською діяльністю, Іванов працював таксистом. Написав книгу «У воротах „Зеніта“», випущену 1976 року і перевидану 1987 року.

Помер 14 вересня 1990 року у Ленінграді де і був похований на Волковському кладовищі.