Югославія

Югославію створили 1 грудня 1918 р. спочатку як Королівство сербів, хорватів і словенців, а з жовтня 1929 р. — Югославія (з сербською династією Карагеоргійовичів на чолі).

Міжвоєнну добу в історії Югославії характеризували боротьба партій, встановлення монархічної диктатури короля Олександра Карагеоргійовича (6 січня 1929 р.), вбивство короля у Марселі (9 жовтня 1934 р.), «березневий путч» (27 березня 1941 року) генерала Д. Сімовича тощо.

Розділ окупованої Югославії між країнами-окупантами

6 квітня 1941 року війська Третього Рейху та її союзників вторглися на територію Югославії. Король Петро ІІ Карагеоргієвич утік з урядом з країни, а військове командування 18 квітня підписало беззастережну капітуляцію. Територію Югославії розділили між окупантами, а на території колишньої Хорватської бановини (до якої німці пізніше приєднали Боснію й Герцеговину), утворено Хорватську державу, очолену організацією «усташів» і «поґлавніком» Анте Павелічем (10 квітня 1941 р.).

Від середини 1941 р. антинімецьке повстання охопило всю країну. Протягом 1942–1944 рр. у ньому сформувалися дві панівні течії: під проводом воєнного міністра югославського екзильного уряду в Лондоні, полковника Дражі Михайловича, антикомуністичного та монархічного напряму (четники), і Народно-визвольне військо Югославії (НВВЮ) під проводом Йосипа Броз Тіто і комуністичної партії. Визвольна боротьба перетворилася на громадянську війну, яка закінчилася перемогою НВВЮ (9 травня 1945 р.) за підтримки союзників і Червоної армії.

У жовтні 1944 через масові напади червоноармійців на громадян Югославії (зокрема, зафіксували 121 зґвалтування, 111 — з убивствами жертви, 1204 пограбування із завданням тілесних ушкоджень) керівники Югославії попросили голову радянської місії генерала Ніколая Корнєєва вгамувати насильників і розбійників. Той почав кричати про «наклеп» — жоден злочинець не був покараний. Між Й. Броз Тіто та Сталіним «пробігла чорна кішка»[1].

Установчі збори, скликані Народним фронтом (під проводом КПЮ), проголосили (29 листопада 1945 р.) Югославію Федеративною Народною Республікою (ФНРЮ), а 30 січня 1946 р. схвалено конституцію ФНРЮ.

Назва	Столиця	Прапор	Герб
Соціалістична Республіка Боснія і Герцеговина босн. Socijalistička Republika Bosna i Hercegovina	Сараєво
Соціалістична Республіка Хорватія хорв. Socijalistička Republika Hrvatska	Загреб
Соціалістична Республіка Македонія мак. Социјалистичка Република Македонија	Скоп'є
Соціалістична Республіка Чорногорія серб. Socijalistička Republika Crna Gora	Тітоград*
Соціалістична Республіка Сербія серб. Социјалистичка Република Србија	Белград
Соціалістичний автономний край Косово серб. Социјалистичка Аутономна Покрајина Косово	Приштина
Соціалістичний автономний край Воєводина серб. Социјалистичка Аутономна Покрајина Војводина	Нові-Сад
Соціалістична Республіка Словенія словен. Socialistična Republika Slovenija	Любляна

КПЮ (від листопада 1952 р. — Союз Комуністів Югославії) стала єдиною політичною партією і, після проголошення Конституційного закону про основи суспільного й політ. устрою ФНРЮ та про союзні органи влади, змінила низку статей конституції (з 1946 р.) та формально перебрала повну владу.

Країна не входила до «Варшавського договору». Політико-економічний лад у країні — дивна суміш комуністичної ідеології та відносного економічного лібералізму. Діяли приватні магазини, ремісники, селяни мали право мати 10 га землі, необмежену кількість худоби.

За спогадами сербського історика, автора 3-х книг про Югославію, Сербію Михайла Рамача (1951 р. н.), він отримав закордонний паспорт та поїхав до Італії у віці 14 років. Працював журналістом в другій половині 1970-х, його редакція могла вільно передплатити «Тайм», «Ньюзвік», «Шпіґель», «Панораму». Безкоштовно отримували «Правду», «Литературную газету», «Огонёк» та купу безглуздих публікацій з Москви, яка тратила шалені гроші на «безглузду пропаганду». Покоління М. Рамача відверто глузувало з московської пропаганди.

Дозволяли писати про окремі негативні явища, піддавати критиці окремі рішення державних органів. Забороняли писати проти політичної системи країни, довічного президента. Не дозволяли засновувати інші партії[1].

Розпад Югославії

Факторами розпаду Югославської федерації стали смерть Йосипа Тіто (*1892—†1980) і фіаско проведеної його наступниками національної політики, розпад світової соціалістичної системи, сплеск націоналізму в Європі (причому не тільки в країнах Центрально-Східного регіону). У 1990 році у всіх шести республіках СФРЮ були проведені місцеві вибори. Перемогу на них усюди здобули націоналістичні сили.

Зважаючи на наростання національних розбіжностей згідно з заповітом Тіто після його смерті пост президента країни був скасований, а на чолі країни стала Президія, члени якої (глави союзних республік і автономних областей) щорічно змінювали один одного по черзі. Короткочасний економічний підйом в середині 1980-х років закінчився стрімкою інфляцією і розвалом економіки, що призвело до загострення відносин між економічно розвиненішими Сербією, Хорватією і Словенією, та іншими республіками.

У ході громадянської війни і розпаду від Великої Югославії в кінці XX століття відокремилися чотири з шести союзних республік (Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Північна Македонія). Тоді ж на територію спочатку Боснії і Герцеговини, а потім автономного краю Косово були введені миротворчі сили ООН під керівництвом США. Для врегулювання, згідно з рішенням ООН, міжетнічного конфлікту між сербським і албанським населенням Косова край був переведений під протекторат ООН. Тим часом Югославія, в якій на початку XXI століття залишалося дві республіки, перетворилася в Сербію і Чорногорію: з 1992 по 2003 роках — Союзна Республіка Югославія (СРЮ), з 2003 по 2006 роках — конфедеративний Державний Союз Сербії і Чорногорії. Югославія остаточно припинила існування з виходом з союзу Чорногорії 3 червня 2006 р.