Іван Вишенський (поема)

Поема складається з 12-ти частин.

В першій частині подано художній образ Афонської гори, розповідається про те, як гора стоїть, «облита дивним морем», як «природа-мати…тут працює» над нею, але при цьому гора все одно «спить». Лише тричі на день по горах лунає голос дзвонів.

В другій частині йде розповідь про «дзвони, які дзвонять у неділю по вечірні», а саме про перелік причин, через які вони лунають: Афон «дзвонить» у разі смерті послушника монастиря, ченця, ієромонаха, а також у разі, коли хтось із живих "сходить на «остатній ступінь», тобто бажає завершити свій земний шлях наодинці в молитвах.

У третій і четвертій частині розповідається про відправлення Івана Вишенського у печеру, де він планує закінчити своє земне життя у молитві з Богом. Ігумен переконується у тому, що старця вже ніщо не тримає на Землі, і благословляє на аскетичне завершення життя.

У п'ятій частині передаються роздуми Вишенського про свій вибір. В шостій частині до нього «заходять» павук і муха — «щось живеє ворухнулось!». В розділах VII, VIII продовжується розповідь про роздуми старця в печері, його роздуми про «вишневий цвіт з України». Старець не розуміє: «невже я не забув? Невже ж та Україна…ще для мене не чужа?».

У дев'ятій частині до Афону припливає козацька барка. Спочатку старцю здавалося, що то за ним, але як вона сховалася, «він зітхнув». А наступного дня (X розділ) разом із кошем із їжею до старця надходить лист, у якому православні просять Вишенського повернутися в Луцьк і допомогти своїм «братам»; для роздумів йому надається доба.

В одинадцятій частині Іван Вишенський довго вагається, але приймає рішення залишитися в печері: «Ні, не зраджу свого Бога, не зломаю заповіту і ярмо хреста отсього до могили донесу»; і не відкликається на голос посланців наступного дня.

У дванадцятій частині розповідається про подальші дії старця. Увечері він сидить біля входу в печеру, перечитує отриманий лист і вдається до роздумів. Іван Вишенський доходить висновку, що залишатися в печері при тому, що його брати, Україна в небезпеці, і він міг би їм допомогти — злочин. Він кричить, прагнучи зупинити барку, але його не чують. Тоді він звертається до Ісуса Христа, благаючи його надати можливість виправити ситуацію і приєднатися до братів-православних. Його молитву почуто, й Іван ступає по «золотистому шляху» (сонячному променю) і опиняється на човні. Єдине, що нагадує про перебування старця в печері, — білий хрест.

Про Івана Вишенського наразі відомо небагато чого; невідомі ні рік народження, ні рік смерті. Вже у віці 30-35 років він пішов на Афон, звідки лише один раз повертався на Україну. Саме з Афону він написав «Послання до єпископів» та багато інших творів. Після 1610 року він опинився в ізоляції і близько 1620 року помер. Про смерть аскета православні, що зібралися 1621 року, не знали, тому і надіслали прохання повернутися в Україну, про що згадується в творі. Але чи відвідували руські посланці Афон, невідомо.[1]

«Іван Вишенський» постає як філософська поема, постать Івана надто суперечлива. З одного боку, він бажає добра Україні, бажає запобігти масовому «покатоличенню», прагне допомогти своїм братам у боротьбі, а з іншого, бажає віднайти суть життя, наблизится до Христа. Саме тому він робить вибір, який суперечить його почуттям до України — обмежує своє існування печерою.[2]

В поемі Іван Франко зображує цю боротьбу. На запитання ігумена, чи немає в серці Вишенського прихильності до світу, той відповідає: «Так», тобто «немає». А коли він отримує листа від українців, він розуміє, що почуття до України не вгасли. Іван Франко зображує внутрішню боротьбу Вишенського між його патріотизмом і бажанням краще пізнати Бога, «врятувати власну душу». Він сам дивується тому, що Україна ще жива для нього, при цьому представляє Україну і як рідну країну, і як стан православних «братів», події, які там відбуваються:

Та невже ж та Україна — сей квітчастий рай веселий, се важке криваве пекло — ще для мене не чужа?»…; …Не для мене ті далекі спомини про Україну — я давно для неї вмер! Вмер! А чом же серце скаче, чом же кров живіше б'ється, думка чайкою літає над садками рідних сіл?

Отримавши від православних запрошення приєднатися, він довго думав над листом, але врешті-решт прийняв рішення, що його подвиг важливіше, а він уже вмер для людей:

Що сей лист і що цей голос? До кого? До старця Йвана. Старця Йвана вже немає, він умер, умер для всіх. Що мені до України?…; …а мені коли б самому дотиснутись до Христа…; …Ні, не зраджу свого Бога, не зломаю заповіту…

Тому на крики посланців старець не відповідає, але з поеми вбачається, що такий вибір дається йому важко:

Він ридав, шептав і кликав, та було довкола темно, і в душі страшенно темно, і просвітлення не йшло…; …старець слухав, дух заперши, його ухо жадно ссало український любий голос, — але він не відізвавсь.

Але далі він перечитує лист і роздумує над своїм вибором у контексті подій в Україні; і результатом цих роздумів є розуміння, що нічого спільного з Божим шляхом його подвиг не має:

Адже ж ті твої чернечі горді мрії про спасення тут, далеко від спокуси, — се ж спокуса, гріх тяжкий. Се не Божий шлях верстаєш…; …Се не Божий шлях!

Він намагається виправити ситуацію і приєднатися до посланців з України:

Стійте! Стійте! Завернітесь! Я живу ще! По-старому ще кохаю Україну

,

але вже надто пізно:

…Та дарма! Не чують крику, і по хвилях золотистих барка геть пливе й пливе.

Тоді Вишенський звертається до Ісуса Христа, обіцяючи віддати все, що він має, на користь України, і лише після цього він отримує полегшення. Бог почув його молитву і достатньо фантастичним методом перемістив на барку.[3][4]

• 2001 р. - до 150-річчя Івана Франка у видавницвтві "Каменяр" з ілюстраціями Софії Караффи-Корбут. Над ілюстраціями до поеми художниця працювала з 1971 по 1983 рік.
• 2006 р. - друге видання у видавництві "Каменяр".