Історія дослідження Австралії

Античні та середньовічні європейські космографи створили гіпотезу про Південний материк який мав займати більшу частину Південної півкулі і врівноважувати масу суші Північної півкулі. Цей гіпотетичний материк в середньовіччя називали лат. Terra Australis incognita тобто «Невідома Південна Земля». В XIX столітті ця назва, але вже без епітета «невідома» за пропозицією англійця Метью Фліндерса закріпилася за Австралійським материком.

Звісно і до відкриття Австралії європейцями вона не була повністю ізольованою від решти світу. Деякі племена аборигенів північної Австралії підтримували періодичні торгові контакти з папуасами Нової Гвінеї та малайцями. Так само здавна північна околиця континенту певно була відома деяким індонезійським племенам. Деякі факти дозволяють стверджувати, що біля північно-західного узбережжя Австралії свого часу зупинялися (чи розбивалися) кораблі що прямували з Африки (найімовірніше з Мадагаскару) в напрямку Індонезійського архіпелагу.

1526 року португалець Жоржі де Менезеш відкрив біля екватора північно-західний виступ Нової Гвінеї (півострів Вогелкоп). В 1545 іспанець Іньїго Ортіс де Ретес пройшов вздовж усього північного узбережжя Нової Гвінеї (власне саме він дав їй цю назву), а в 1606 іспанець Л. Торрес пливучи від Нових Гебрид до Філіпін відкрив південний берег Нової Гвінеї. При цьому він пройшов через протоку, пізніше названу його іменем, між Австралією та Новою Гвінеєю, і таким чином довів, що остання є величезним островом. В Арафурському морі він помітив на південному заході великі острови. Безсумнівно то був північний берег Австралії з прилеглими островами. Але відкриття Торреса було засекречене іспанцями.

Усі інші значні відкриття берегів Австралії в 17 столітті здійснили голландські моряки тому її називали Новою Голландією. На берегах материка, майже безлюдних та переважно пустельних вони не заснували жодного поселення. В 1606 В. Янсзон пройшов уздовж південного берега Нової Гвінеї не помітивши західний вхід в Торресову протоку і відкрив західний берег півострова Кейп-Йорк до 14 градуса південної широти. Узбережжя Західної Австралії відкрили:

• в 1616 Д. Хартог — ділянку між 23 та 27 градусами південної широти;
• в 1619 Ф. Хаутман і Я. Едел — ділянку між 27 і 33 градусами південної широти;
• в 1622 команда корабля «Льовін» — південно-західний півострів Австралії між 33 та 35 градусами південної широти;
• в 1628 Г. Де Витт або П. Нейтс — ділянку між 20 і 23 градусами південної широти.

В 1627 Нейтс відкрив на півдні Австралії частину узбережжя між 116 та 133 градусами східної довготи що прилягає до Великої Австралійської затоки. Біля Арафурського моря Я. Карстенс простежив в 1623 році північний берег півострова Арнемленд і берег півострова Кейп-Йорк між 14 и 17 градусами південної широти. Частину Арафурського моря між ними він назвав затокою Карпентарія. Однак північні береги Австралії були вивчені недостатньо, а східний та південно-східний береги були зовсім невідомі. Нова Голландія здавалася величезним північно-західним виступом Південного материка до 1642 року коли А. Тасман обігнув її з півдня слідуючи від острова Маврикія через західну Океанію до Яви. 24 листопада 1642 він відкрив біля 42 градуса південної широти Землю Ван-Дімена, яку прийняв за частину Нової Голландії. Слідуючи з 5 грудня далі на Схід він відкрив 13 грудня Нову Зеландію і пройшов вздовж її західного узбережжя аж до північного краю, але прийняв її за півострів Південного материка. В 1644 він пройшов вздовж берегів затоки Карпентарія, обігну півострів Арнемленд і дійшовши до 24 градуса південної широти завершив в основному відкриття північного та північно-західного узбережжя Австралії. Фактично Тасман довів, що усі землі відкриті голландцями між затокою Карпентарія і Великою Австралійською затокою є частинами єдиного материка.

Англієць Джеймс Кук в 1769—1770 довів, що Нова Зеландія складається з двох островів. Звідти він пішов на захід і 19 квітня досяг Австралії біля 38 градуса південної широти. Рухаючись в квітні-серпні на північ він відкрив усе східне узбережжя Австралії, назвав його Новим Південним Уельсом та оголосив англійським володінням. Від північного краю східного узбережжя Кук повернув на захід і вдруге відкрив Торресову протоку. В 1788 флотилія під орудою капітана А. Філіпа привезла в Новий Південний Уельс велику групу ув'язнених. В затоці Порт Джексон (34 градус південної широти) Філіп заснував перше європейське поселення в Австралії, майбутній Сідней. В 1792 французька експедиція Ж. Д'Антркасто пройшла вздовж Західної та Південної Австралії, а в 1793 відкрила на півночі острови Д'Антркасто і східне узбережжя Нової Гвінеї. В 1798—1799 роках англійці Дж. Басс та М. Фліндерс відкрили протоку Басса, яка відокремлює материк від землі Ван-Дімена, обійшли її навкруги і назвали островом Тасманія. В 1801 француз Н.Боден відкрив півострів Перон на заході, затоку Жозеф-Бонапарт на півночі, а в 1801 острів Кенгуру на південному сході. В 1801—1802 відкрив на півдні затоки Спенсера і Сент-Вінсент, розділені півостровом Йорк. В 1802—1803 Фліндерс обійшов навколо усієї Австралії при цьому відкрив Великий Бар'єрний риф на всю його протяжність. Пізніше він запропонував перейменувати Нову Голландію в Австралію. Після плавань 1801—1803 років в Австралії не залишилося жодної значної ділянки берегової лінії не нанесеної на карту. 1606 року Європа відкрила Австралію

До 1813 року внутрішні області Австралії були ще суцільною «білою плямою». В 1813—1823 за невисокими горами на захід та північ від Сіднея відкрили верхні ділянки кількох річок, що текли на захід розлогими трав'янистими рівнинами які були чудовими пасовиськами. В 1828—1829 англієць Ч. Стьорт довів, що усі ці річки належать до єдиної системи Муррея-Дарлінга. В 1831—1835 англієць Т. Мітчел продовжив дослідження цієї річкової системи, а в 1836 відкрив на південному сході Австралії лісисту гірську країну — Австралійські Альпи. В 1840 польський мандрівник П. Стшелецький відкрив у Австралійських Альпах гірський масив Костюшко (вершина якого 2234 м — є найвищою точкою Австралії) та витоки Муррея. В 1844—1845 Л. Лейххардт пройшов сушею в північно-західному напрямку від Брисбена до затоки Ван-Дімена, при цьому відкрив майже увесь Великий водороздільний хребет (окрім його північних околиць та перетнув Арнемленд. В 1846 році Мітчел дослідив північні притоки Дарлінга (річки Кондамайн та Уоррего) до їх витоків і таким чином завершив відкриття системи Муррея-Дарлінга.

Рухаючись в південній Австралії від затоки Сент-Вінсент на північ в пошуках пасовиськ, англієць Е. Ейр відкрив у 1839 хребет Фліндерс і солені озера Торренс та Ейр (найбільші в Австралії). В 1840—1841 рухаючись на захід він встановив, що уся низовинна яка прилягає до Великої Австралійської затоки є пустелею. В 1844—1845 роках Ч. Стьорт вперше, рухаючись від затоки Спенсера, досяг центральної Австралії і з'ясував, що на схід від озера Ейр простягається напівпустеля, а на півночі біля 26 градуса південної широти — пустеля Сімпсон, перед якою він зупинився. В 1855—1856 англійський мандрівник О. Грегорі перетнув Австралію в південно-західному напрямку, ніде однак не віддаляючись від моря більше як на 500 кілометрів. В 1858 році О. Грегорі перетнув Австралію в південно-західному напрямку — від Брисбена до Аделаїди, не віддаляючись від моря більш як на 900 кілометрів. В 1860—1861 ірландець Р. Бьорк вперше перетнув Австралію з півдня на північ, від затоки Сент-Вінсент до затоки Карпентарія. В 1859—1862 англієць Дж. Стюарт перетнув Австралію від затоки Спенсера до затоки Ван-Дімена, при цьому відкривши центральний гірський масив. По його маршруту була прокладена лінія трансавстралійського телеграфу, а в 20 сторіччі залізниця.

Територія на захід від телеграфної лінії була досліджена в 1872—1876. Англійський мандрівник Е. Джайлс відкрив в центрі декілька гірських кряжів які простяглися в широтному напрямку та перетнув зі сходу на захід Велику пустелю Вікторії, а в протилежному напрямку — пустелю Гібсона. Англієць П. Уорбертон перетнув зі сходу на захід Велику Піщану пустелю. Дж. Форрест пройшов з заходу на схід між пустелями Гібсона та Великою пустелею Вікторії. Тобто були з'ясовані основні риси природи західної та центральної Австралії і до кінця 70-х років 19 століття склалося правильне уявлення про фізичну карту усього континенту.

З дослідників 20-го століття можна назвати Вілкінса який досліджував райони Квінсленду та північної Австралії в 1923—1925, австралійського мандрівника М. Террі який склав карту напівпустельної смуги від річки Фіцрой до Стьорт-Крік та описав райони між лісистою північчю Австралії та пустелею в 1925, Медігена який в 1929 досліджував з літака пустелю Арунта і котловину озера Ейр, австралійця Маккая, що досліджував в 1926 році центральну Австралію і в 1928 році Арнемленд. Також слід зазначити, що протягом усього 20-го століття проводилися приватні дослідження континенту, пов'язані перш за все з пошуком корисних копалин.

• Советская историческая энциклопедия, Москва, 1961