Історія Австралії

Капітан Джеймс Кук, який першим дослідив східне узбережжя Австралії у 1770 році.

У 1788 році в Австралії було засноване перше британське поселення — майбутнє місто Сідней. Першою британською колонією на території Австралії був Новий Південний Уельс. Спершу так назвали усю Австралію. З часом у міру зростання населення внаслідок притоку іммігрантів з Британії утворювалися нові колонії. В 1825 з Нового Південного Уельсу виділилася Тасманія, що попервах називалася Землею Ван-Дімена. В 1829 році була створена колонія Західна Австралія, а в 1836 — Південна Австралія. В 1851 році була оголошена новою колонією Вікторія, що виділилася з Нового Південного Уельсу. В 1859 році утворилася колонія Квінсленд.

Колонізація континенту британцями супроводжувалася винищенням корінного населення. Залишки аборигенів відтіснялися у внутрішні безплідні землі. На початок 70-х років 19 століття було повністю знищено тасманійців. З кінця 18-го до середини 20-го століть чисельність тубільців скоротилася в 5-6 разів.

Попервах колонізація здійснювалася переважно шляхом створення британьських військово-каторжних поселень. Всього в Австралію до остаточного припинення заслання в 1868 році було зіслано близько 155 тисяч осіб, серед яких було багато політичних злочинців — ірландських повстанців, чартистів та інших.

Спершу поселення розташовувалися вздовж узбережжя. Після відкриття величезних пасовиськ у глибині континенту з 20-их років 19 століття стало швидко розвиватися вівчарство. Окремі приватні особи та вівчарські компанії захоплювали величезні території під пасовиська — це було так зване скваттерство. З 30-х років в Австралії виникають перші промислові підприємства. Розвиток як сільського господарства, так і промисловості потребував значного притоку робочої сили.

У перші десятиліття після 1788 чисельність європейського населення росла повільно і в основному за рахунок засланців. У 1800 році кількість поселенців за виключенням військових становила бллизько 5 тисяч, у 1810 — 11,6 тисяч, в 1830 — 70 тисяч людей. Британський уряд для заохочення вільної імміграції став використовувати принципи «систематичної колонізації», висунуті британським економістом Е. Г. Уейкфілдом. Теорія колонізації Уейкфілда за визначенням Карла Маркса була розрахована на появу найманих робітників у колоніях. Не дивно, що британці використовували подібну політику саме в Австралії за відсутності придатного для експлуатації тубільного населення та потреби в робочих руках.

Важливим переломним моментом в історії країни стали 50-і роки 19 сторіччя. Наслідком відкриття золотих родовищ у Вікторії стала «золота лихоманка» 1851–1861 та швидкий розвиток економіки австралійських колоній. Почалася масова вільні імміграція. За це десятиріччя населення зросло втроє — з 405 тисяч до 1,2 мільйонів людей. До 1900 року населення країни перевищило 3765 тисяч.

До середини 50-их років 19 сторіччя австралійські колонії керувалися губернаторами, яких призначав британський уряд. У той же час Австралія була безправною «білою колонією» Британії.

У 1854 році на золотих родовищах у Вікторії спалахнуло так зване Еврікське повстання. Мотиви цього руху золотошукачів були схожі на ті, що призвели до Американської революції. Це повстання мало велике значення в історії Австралії, оскільки стало однією з вагомих причин, що прискорили надання колоніям внутрішнього самоуправління. В 1855 отримали самоуправління Новий Південний Уельс, Вікторія, Південна Австралія і Тасманія.

Ще одним наслідком повстання був поштовх до масових робітничих рухів, особливістю яких була дуже висока організованість. Велика частка робітників, в тому числі й сільськогосподарських об'єдналася в профспілки. Наслідком добре організованого робітничого руху було те, що вже в 70-і роки 19 століття, раніше ніж будь-де у світі, робітники домоглися встановлення восьмигодинного робочого дня. В 90-і роки виникла Лейбористська партія.

Масова імміграція призвела в другій половині 19 сторіччя до боротьби переселенців проти скватерів, які захопили найкращі землі. Боротьба переселенців за землю була однією з найважливіших політичних проблем Австралії з другої чверті і до самого кінця 19 століття. Переселенці вимагали прийняття законів, які дали б їм можливість придбати землю та обмежили сваволю скваттерів. Урешті-решт такі закони були прийняті, втім вони були малоефективні через протидію великих землевласників. Тому в 19 сторіччі Австралія залишалася країною переважно великого землевласництва.

Наприкінці 19-го століття була фактично заборонена імміграція в країну людей «неєвропейських рас». Відтоді політика заборони «кольорової» імміграції, так звана політика «білої Австралії» неухильно проводилася усіма урядами країни аж до другої половини 20-го століття. Чи не головними ініціаторами подібної політики були профспілки та представники австралійських кваліфікованих робітників, на думку яких «кольорова» імміграція могла призвести до зниження заробітків австралійських робітників.

У кінці 19 сторіччі поселенці австралійських колоній висунули вимогу про утворення з окремих частин, які користувались автономією, єдиної федерації. Велика Британія підтримала цю ідею, сподіваючись використати її в своїх інтересах у районі Тихого океану. 1 січня 1901 набрав чинності акт британського парламенту про створення Австралійського Союзу. Федерація у складі 6 штатів, колишніх колоній, дістала статус домініону. Був створений федеральний уряд на чолі з генерал-губернатором.

Австралійський Союз стає партнером Великої Британії з експлуатації колоній. 1906 року колонією Австралійського Союзу стала південно-східна частина Нової Гвінеї, так зване Папуа, а після Першої Світової війни Австралійський Союз одержує від Ліги Націй мандат на управління колишньою німецькою колонією на північному сході Нової Гвінеї. Саме з цієї австралійської підмандатної території виросла сучасна держава Папуа Нова Гвінея.

Відкриття парламенту Австралії у 1901 р.

В 1904 році вперше у світі в Австралійському Союзі був сформований лейбористський уряд. Лейбористи були при владі в період до закінчення Першої Світової війни (в 1908—1909, 1910—1913, 1914—1917 роках). У 1916 році Лейбористська партія розкололася, а її праве крило (Національна лейбористська партія) на чолі з прем'єр-міністром Біллі Г'юзом злилося з лібералами і утворило наступного року Націоналістичну партію.

Австралійські експедиційні війська діяли в складі британської армії у Франції та на Близькому Сході.

Під час Другої світової війни британський уряд прийняв Вестмінстерський статут 1931 року, що надав деяким домініонам, включаючи Австралію, законодавчу автономію. У післявоєнній Австралії запанував дух оптимізму й упевненості. Лейбористський уряд на чолі з прем'єр-міністром Беном Чіфлі, що змінив Джона Кертіна після його кончини в червні 1945 р., висунув нові плани економічного розвитку країни. У період 1946—1949 рр. було розроблене законодавство, орієнтоване на підвищення добробуту, розвиток системи охорони здоров'я, турботу про осіб похилого віку, допомогу безробітним і непрацездатним. У 1949 році був створений гідроенергетичний комплекс «Сніжні гори», зрошувати посушливі внутрішні райони Південно-Східної Австралії і виробляти дешеву електроенергію. Важливе значення мала широкомасштабна імміграційна програма, що дозволила заповнити нестачу робочої сили в період післявоєнного економічного буму.

У тому ж 1949 р. стало очевидним, що лейбористський уряд втратив розуміння розстановки сил на міжнародній арені. Внутрішня політика викликала невдоволення широких верств населення. Прагнучи здійснити соціалістичні ідеали лейбористського руху, Чіфлі спробував — дуже невдало — націоналізувати приватні банки. У грудні 1949 р. прем'єр-міністром знову став Роберт Мензіс, який прийшов до влади під час розпаду коаліції Ліберальної партії та Аграрної партії, висунувши виборчу платформу вільного підприємництва і антикомунізму.