Античне мистецтво

Мистецтво Давньої Греції починається з міфології і бере з неї сюжети. Вона відігравала поєднувальну, формотворчу функцію для розвитку культури. Мистецтво античності, особливо в епоху його розквіту, набуло громадського значення, тому Платон у проекті ідеального міста вагоме місце відмітив проблемам мистецтва, висуваючи вимоги, щоб культура відповідала способу життя, соціальній і політичній структурі міста. Мистецтво тогочасних художників служило містам, і художник представляв собою загальне надбання Всесвіту. Твори мистецтва набувають власної, естетичної цінності, що характеризуються не їх призначенням, а художніми властивостями. Мистецтво перетворюється давніми греками в самостійну область культури, сферу діяльності, спрямовану на задоволення естетичних потреб. Саме зацікавленість людиною, піднесення її, зображення краси не тільки тілесної, але і краси почуттів, думок, дій найбільш повно реалізовані в мистецтві Давньої Греції. В образах Афіни, в Геракла втілюються уявлення давніх греків про досконалі якості людини. В цих образах возвеличується розум людини, закон, гармонію, які перемагають у героїчній боротьбі зловісне, нерозумне, звірине. Грецьке мистецтво орієнтувалося на людину, це встановлювало особливий зв'язок людини зі світом, проявляється його гуманізм. Римське мистецтво виникло в результаті взаємодії творчості місцевих італійських племен, насамперед етрусків, з грецькою культурою. Мистецтво Риму розвивалось у тісному контакті з мистецтвом підкорених народів, що входили до складу Римської імперії. В основі образів римського мистецтва лежить реальна дійсність, хоча мотиви з міфології були улюбленими для римлян.

З міфологією пов'язаний дуже ранній початок давньогрецької літературної творчості. Розвиток окремих сфер культури не завжди відбувається рівномірно. Так, у Стародавній Греції пік поетичної творчості були досягнуті набагато раніше, ніж склалися класична наука і освіта. Приблизно у VIII ст. до н. е. Гомер склав свої великі епічні поеми «Іліаду» й «Одіссею», яким зміг показати велич тогочасної поетики. Згодом відбувся новий неймовірний сплеск в літературі — розвиток трагічного жанру зв'язаний з іменами трьох великих афінських драматургів, найвідоміших драматургів — Есхіла, Софокла та Еврипіда. Проте більшість драматичних творів втрачено. Повністю збереглося лише сім п'єс Есхіла, сім — Софокла, трохи більше –16 — Евріпіда. Творцем, основоположником класичної грецької трагедії вважається Есхіл (близько 525—456 pp. до н. е.). Ще стародавні називали його «батьком трагедії». Він був афінянином, походив з роду знатного землевласника, брав участь у боях з персами під Марафоном* і біля острова Саламін, але потім перейшов жити до Сицилії, де й помер. У написі на його надгробку, складеному, за переказом, ним самим, нічого не говориться про нього як про драматурга, але сказано, що він проявив себе мужнім воїном у битвах з персами. Битву при Саламіні в 480 р. до н. е. драматург пізніше описав у трагедії «Перси». Римляни створили також прекрасну літературу. Порівняно з грецькими зразками твори римських авторів відрізняються більшим драматизмом, більш тверезим і натуралістичним аналізом дійсності. Видними представниками літературної творчості були комедіографи Плавт та Теренцій, сатирики Ювенал, Апулей, поети-лірики Катулл, Овідій, Тібулл, Горацій. Вергілій створив знамениту героїчну поему «Енеїда». Провідними жанрами римської літературі були ораторська та історична проза (Цицерон, Тіт Лівій, Тацит). Значним і виразним явищем в історії світового мистецтва стали римський реалістичний, яскраво індивідуалізований скульптурний портрет, що розкривав внутрішній світ людини («Брут», «Оратор», бюсти Цицерона, Цезаря), а також — історичний рельєф (колона Траяна, на якій зображені сцени війни з даками).

Важко сказати, коли ці поеми були записані. Існує точка зору, що перші записи з'явилися ще за життя Гомера. На думку інших, це сталося пізніше — у VI ст. до н. е. Обидві версії співвідносяться з історією грецької писемності. Елліністичний період (323 — 30 роки до н. е.) характеризується кризою традиційних античних цінностей і водночас широкої експансії культурних здобутків стародавніх греків далеко за межі навіть Великої Греції. Утворення велетенської держави Олександра Македонського — створило умови для інтеграції в одне протилежних культурних традицій «Заходу» та «Сходу».

Вагомим видом мистецтва для давніх греків був театр. Саме слово «театр» (у буквальному перекладі — видовище, місце для видовищ) взяте з грецької. Походження театру пов'язане зі святами на честь бога виноградарства Діоніса. Учасники ритуальних процесій пов'язані з возвеличенням Діоніса, співали і танцювали. Про історичне коріння театру свідчить обов'язкова участь у давньогрецьких трагедіях хору, з яким спочатку вів діалоги один актор, пізніше кількість акторів збільшилася до трьох. Спочатку виконували свої партії всі хористи, а соло — корифей. Згодом почалу долучати ще деяких хористів. Поєднання з літературною традицією в класичну епоху перетворило театр з народних вистав на самостійний вид мистецтва. Театральні вистави стали невід'ємною частиною державних свят — Діонісій і Ліней. Для них будували грандіозні кам'яні театри (збереглися театр Діоніса в Афінах, амфітеатр в Епідаврі). Керівники міста знаходили хорега (людину, яка забезпечувала фінансування). Бідні люди отримували гроші на вхідний квиток. Акторами могли бути тільки чоловіки. Постановником був сам поет. Після закінчення вистав, які тривали декілька днів, спеціальне журі визначало кращих, і після цього поет отримував приз. Есхіл першим запровадив другу діючу особу, зменшив партії хору і на перше місце поставив незалежний від нього акторський діалог. Це зробило можливим сценічну дію, діалог між акторами став найбільш важливою частиною драми, а хор тільки коментував події. Тим самим Есхіл пожвавив драму, зробив її більш динамічною, цікавою. Став можливим драматичний конфлікт, справжня основа трагедії. Завдяки запровадженню другого актора Есхіла вважають родоначальником трагічного жанру. З іменем Есхіла пов'язано також застосування декорацій, масок. Наступником Есхіла був Софокл, який першим запровадив у трагедію третю діючу особу. Це дозволило оживити дію і показати різне ставлення до трагічного конфлікту. Більше як три актори грецька трагедія не знала. Софокл часто сам виступав як актор у власних трагедіях, що припадало до душі глядачам. Драматург був також одним з перших, хто використовував декорації на сцені. Двадцять чотири рази п'єси Софокла здобували перші нагороди на змаганнях трагічних поетів, які проходили в Афінах. Взагалі вся драматургічна діяльність Софокла супроводжувалась незмінними успіхами. Трагедії Софокла несуть у собі нові риси. Якщо у Есхіла головними героями були боги, то у Софокла діють люди, хоча трохи і відірвані від дійсності. Тому про Софокла говорять, що він примусив трагедію спуститися з неба на землю. Використовуючи мотиви грецької міфології, драматург створював характери сучасних йому людей. Він показував, що трагічна помилка нерідко здійснюється людиною під тиском обставин, фатуму, що людина здатна на високий моральний подвиг. Творцем психологічної драми, одним з трьох великих грецьких трагіків, був Еврипід.  Один з головних мотивів його трагедій — засудження проповіді сильної особи, якій все дозволено. Еврипід пристрасно викриває тиранію. Панування однієї людини над іншими, всупереч їхній волі, йому уявляється порушенням природного громадянського порядку. Благородство, за Еврипідом, полягає в особистих достоїнствах і добродійності, а не в знатному походженні та багатстві. Позитивні персонажі Еврипіда неодноразово висловлюють думку, що безупинне прагнення до багатства може штовхнути людину до злочину. Еврипід не був зрозумілий і оцінений гідно своїми сучасниками. Його слава прийшла значно пізніше, ніж слава Есхіла і Софокла. За все своє життя він здобув на афінських театральних змаганнях лише п'ять перших нагород, причому останню — посмертно. З впливом на людину мистецтва і особливо трагедії пов'язане таке поняття, як катарсис. У давньогрецькій культурі воно означало звільнення душі від скверни, шкідливих пристрастей, таких як гнів, страх, заздрість, ревнощі. За Аристотелем, глядач, спостерігаючи за подіями трагедії, зазнає душевного хвилювання: співчуття до героя, хвилювання за його долю. Це переживання приводить глядача до очищення внутрішнього світу, підносить душу. Давньогрецькі театри являли собою величезні спорудження, в яких відбувалися масові театральні видовища, що поєднували в собі образотворче, літературне, музичне начала. Спадщина Стародавнього Риму надзвичайно багата.

В давньогрецьких полісах розвивається система облаштовування міст, з прямокутною мережею вулиць, площею — центром торговельного та суспільного життя. Площі грецьких міст також прикрашали статуями, виготовленими з дерева, бронзи, мармуру. Архітектура стародавніх греків з'єднувала в собі простоту і вишуканість, продуманість і художність, геометрію ліній, симетричність і пропорційність при повній відсутності зайвих деталей. Вона була настільки гармонійною і цілісною, що згодом сприймалася пізнішими стилями мистецтва як еталон для наслідування. Велике значення в античності надавалося орнаменту. Характерний орнамент — спіральна і хвиляста лінія, фігурні й рослинні, геометричні та архітектурні елементи. Основними матеріалами для споруд були дорогі породи дерева, мармур, бронза, золото, слонова кістка, глина. У них скульптори прагнули втілити ідеал краси людини. За твердженням давньогрецького письменника, історика і філософа Плутарха, в Афінах було більше статуй, ніж живих людей. Імена деяких скульпторів дійшли до нас: Мірон, Фідій, Поліклет, Скопас, Пракситель. Давньогрецькі скульптори досягли вершин у переданні рухів людини. Відомий «Дискобол» — перша класична скульптура, що зображує людину в складному русі, у повороті. Оригінал «Дискобола», який вважають роботою скульптора Мірона, не зберігся, але він представлений римськими копіями (бронзовими й мармуровими). Мірон був видатним реалістом, знавцем анатомії. Навіть ці недосконалі відтворення дають зрозуміти, що оригінал — це шедевр динамічної скульптури. Статуя передає напружену позу атлета. Скульптура «Дискобол» — це символ сучасного олімпійського руху, що підкреслює зв'язок із традиціями античного спорту.

Культовим осередком міста був храм, який будувався на високій й укріпленій частині міста. Елліни виробили абсолютно інший, ніж давньосхідні цивілізації, тип храму — відкритий, світлий. Він прославляв людину. Математичний аналіз пропорцій храмів довів, що вони відповідають людській фігурі. Класичний грецький храм був прямокутним у плані, оточеним колонадою. Дах будували двосхилим. На фронтонах зображувалися скульптури. Характерною рисою грецької архітектури є чистота і єдність стилю. Було вироблено три основних архітектурних ордери — вони класифікуються за типами колон, пропорціями та декоративною прикрасою. Найвишуканіший — корінфський ордер — з'явився у часи еллінізму. Найбільш довершеним архітектурною спорудою класичної Греції є афінський Акрополь. Він був споруджений у другій половині V ст. до н. е., у період розквіту Афін.. Однак під час перського нападу храм було руйновано. Після перемоги Перікл став ініціатором грандіозної реконструкції Акрополя. Роботами керував видатний скульптор Фідій. Характерна риса цього комплексу — надзвичайна гармонійність. Храм було побудовано за доволі малий термін. (близько 40 років). Парадний вхід до Акрополя — Пропілеї — зведено архітектором Мнесіклом. Згодом перед входом на штучно збільшеному виступі скелі було створено храм Ніки Аптерос (Ніки Безкрилої) — символ того, що богиня перемоги ніколи не покине місто. Головний храм Акрополя — біломармуровий Парфенон — храм Афіни Парфенос (Афіни-Діви). Афіна — Богиня військової мудрості і мудрості взагалі. В центрі храму стояла статуя Богині Афіни, виконана із слонової кістки та золота. Наступним храмом ансамбля був храм Ерехтейон — храм, присвячений Посейдону — царю морів. В Ерехтейоні колони замінені шістьма мармуровими фігурами дівчат -каріатид. Римляни переважно займалися покращенням середовища і привносили цивілізацію в оточуючий світ. Перед архітектурою римської держави стояли нові завдання, то для будівництва доріг, акведуків, мостів, величезних в'язниць, палаців з гігантськими залами. Було винайдено бетон. Архітектура Риму характеризувались грандіозними пропорціями і багатством оздоблення. Римські архітектори освоїли арочну конструкцію. Будувались тріумфальні арки, які споруджувались на честь військових перемог. У містах та провінціях було створено мережу доріг, кам'яних мостів. Римські майстри створили грандіозні архітектурні ансамблі, прекрасні скульптурні портрети, чудові фрески, мозаїки. Римляни вперше винайшли бетон, що було справжньою революцією у будівництві; спершу він був засобом будівництва доріг, а потім знайшов широке використання і у зодчестві. Особливість римської архітектури — широке використання арок, ордерних аркад. Грандіозність, пишність споруд виражали ідею могутності римської держави, а пізніше — і імператора. Головне місце в архітектурі займали амфітеатри, цирки, терми, базиліки, палаци та вілли.

Античний живопис — це безкордонне мистецтво античності. Картини, створені прославленими майстрами-художниками, зникли безслідно, їх поглинуло полум'я пожеж, незліченних воєн, в яких загинула античність. Художник писав картини переважно міфологічного змісту, але були полотна, на яких зображувалися події великого значення (наприклад, Марафонська битва), причому художник намагався передати основні риси душевного стану своїх героїв. Картини Полігнота являли собою великі багатофігурні композиції. Елементи пейзажу займали в них другорядне місце, а людські фігури були основним змістом його художніх полотен. Те, що дійшло до нас— це жалюгідні крихти. Про більшість найбільших художників Греції та Риму ми практично не знаємо нічого, крім (в найкращому випадку) описів їх картин. Розписи Помпеї, Геркуланума, Риму, часто є переробкою грецьких живописних композицій, розписи гробниць грецьких міст Причорномор'я або етруських гробниць — ось і майже вся основа фактичних знань про живопис. У дослідженні грецького живопису фігуральним є розписні вази X—IV століть до нашої ери. Малюнки на вазах являють собою величезну цінність і як самостійний вид художньої творчості. Живопис в часи античності відігравав чималу роль, оскільки прикрашав храми, житла, гробниці і інш. споруди. У античності зародилися принципи світлотіні, своєрідні варіанти лінійної і повітряної перспективи. Створювалися пейзажі, портрети, натюрморти. У мистецтві скульптури провідне місце належало реалістичному портрету. На відміну від ідеалізованих і узагальнених грецьких зображень, у яких не передбачалася достовірність образу, римські бюсти і статуї передавали індивідуальні риси людини, її характер. Жанрова палітра охоплювала парадні, камерні, парні, кінні портрети. Антична фреска (на багатошаровій штукатурці з домішкою мармурового пилу у верхніх шарах) мала гладку та наче налаковану поверхня. Велич Риму, могутність імператорської влади втілювалася давньоримськими майстрами в усяких скульптурних вираженнях, насамперед у формі рельєфних композицій на стінах різних будівель, храмів, тріумфальних арок, вівтарів, колон, амфітеатрів. На них зображувалися сцени військових походів імператорів, популярних міфів тощо. Найбільш видатними пам'ятками такого офіційного рельєфу став фриз колони Траяна і колони Марка Аврелія, споруджених на честь їх перемог. У Древній Греції виник станковий живопис, побачити частину цього живопису можна завдяки фаюмским портретам[1].

Це кращі зразки античного живопису, що збереглися. Вони зображають обличчя жителів древнього Єгипту в Елліністичний і Римський періоди в I—III віках нашої ери. Після завоювань Олександром Македонським час правління фараонів завершився. Тоді і сталися значні зміни в мистецтві і архітектурі. Похоронний портрет — унікальна художня форма свого часу — процвітав в елліністичному Єгипті. Це було поєднання грецьких і римських традицій живопису, і створені для типово єгипетських потреб, похоронні маски мумій, що замінили, фаюмські портрети — це разюче реалістичні зображення чоловіків і жінок різного віку. Принципи світлотіні, лінійної і повітряної перспективи, які зародилися в античності. Всі ці можливості живопису, про існування яких часом навіть не догадується людина, уперше створювалися саме в епоху античності.

Важливу роль у житті греків відігравала і музика. Легенди і міфи підкреслюють вагоме значення музики. Так, Орфей своїм співом зачаровував диких звірів, дерева і скелі. Музику і танці в Стародавній Греції виконували під час свят, зокрема на честь бога Діоніса. Естетика, мистецтво, гра на інструментах були важливими складовими освіти й виховання громадянина. Музична культура Риму зазнала впливу грецьких митців, проте стала розважально-видовищною. Поетичні твори співали в супроводі щипкових інструментів (ліри, кіфари). Театральні та циркові вистави супроводжували звучанням великих оркестрів і хорів. У військових походах грали на духових інструментах. Подібно до грецьких агонів проводили Капіталійські змагання поетів та музикантів. Популярність мали концерти віртуозів, музикування в побуті. Професію вчителя музики й танців вважали почесною. Поети — аеди — співали свої вірші й гімни, акомпануючи собі на лірі або кіфарі. Серед духових інструментів набули поширення сірінга (флейта Пана) і авлос (подвійний гобой). Греки вірили у силу музики, бо навіть естетичні вчення складалися в Елладі під значним впливом музичних вражень і теорій. Вираз «гармонія» мав досить широке значення, наприклад, при оцінці витворів архітектури. У середовищі піфагорійців виникло вчення про гармонію небесних сфер. А в Спарті музика була тісно пов'язана з гімнастичними вправами і військовими тренуваннями. У Стародавній Греції були струнні, духові й ударні інструменти. Смичкових інструментів греки не знали. Струнні інструменти нерідко називалися загальною назвою — ліра. Виконувалися музичні твори, за допомогою різних музичних інструментів. Одним з них є оксибаф — ударний інструмент, який складався з глиняних трубок або посудин. При ударі по них прутом виникали звуки різної висоти. Давні греки винайшли також такий інструмент, як орган — механічний духовий інструмент, хоча свого поширення він набув лише в елліністичну епоху. Гра на музичних інструментах у греків зводилася до акомпанементу. Щоправда, Еллада знала лише співзвуччя і не знала акордів, які складалися з 3-х і більше звуків. Були відсутні також багатоголосся і оркестри, а хори виконувалися в унісон. Основна теорія музики і музичної акустики була закладена в Греції Піфагором. Згідно з легендою, він встановив співвідношення між висотою звуку і довжиною струни — чим довша струна, тим нижчий звук.  У Стародавньому Римі  ранній період музичного мистецтва відрізнявся самобутністю. Склалися музично-поетичні жанри, пов'язані із побутом: пісні тріумфальні (переможні), весільні, застільні, поминальні, які супроводжувалися грою на тибії (духовий інструмент, аналогічний грецькому авлосу). Вагоме місце у музичній культурі Риму посідали салії — колегії з 12 жерців, які заснував Нума Помпілій на честь Марса. Ці пісні-ігри дали початок римській літературі. Великою популярністю користувалися наспіви «арвальських братів». У класичний період музичне життя Риму вирізнялося яскравістю та різноманіттям. В столиці імперії збиралися музиканти із Греції, Сирії, Єгипту та інших країн. Як і в Греції, поезія та музика Риму — тісно пов'язані.

Великим сицилійським оратором був Горгій (483 — бл. 375 рр. до н. е.). Ще так ніхто не говорив: вишукані антитези понять з евфонічними співзвуччями, поетичні образи у фігуральних висловах плелись в неймовірно вигадливі малюнки. Пізніше сам Горгій назве в таких промовах два прийоми — чарування духу й обман думки. Горгій переїжджає до Афін і відкриває школу риторики. Він переймає те, що вже створено в риториці попередниками. Проте Горгій відкриває чимало нових можливостей у риториці. Він уважно проаналізував звуковий лад мови, шукаючи в ній гармонію. Звукові прийоми народної поезії, молитви, голосінь, заклинань, чарувань апробують те, як звучання впливає на думку. Він започаткував софістику — релятивізм: все відносне — як зачаруєш, а звідси, як переконаєш — так і буде. Проте Платон різко критикував софістику, що не шукала істину, не прагнула до пізнання правдивого, і, відповідно, засуджував софістичну риторику. Софістиці Платон протиставляв філософію. Риторика має бути істинною — правдивою і моральною, але така риторика може бути тільки на основі знань, пізнання природи речей і людей, а це, за Платоном, доступно тільки для філософів. Зразком високого красномовства стали два твори Горгія: «Похвала Олені» та «Виправдання Паламеда». Не одне покоління ораторів училося «грі розуму», «риторичним іграшкам», як писав Іван Вишенський, на цих текстах. У «Похвалі Олені» Горгій майстерно використав логічний прийом опозиції, за якою, щоб пізнати одну річ, потрібно спочатку розібратися в іншій. Учень Горгія Ісократ був майстром урочистих, святкових промов. Він відкрив в Афінах школу красномовства, розробляв техніку красномовства, дбав про образне оформлення промов, введення ритмічних періодів. Наймогутнішим його твором є «Панегірик», який автор виношував 10 років. У класичній давньогрецькій риториці Демосфен (384—322 рр. до н. е.) став вершинною постаттю — її символом. Оскільки більшого патріота й захисника серед ораторів, як Демосфен, у Давній Греції ще не було. З одного боку, саме це патріотичне почуття надихало його досягти вершин в ораторському мистецтві, а з другого — особиста терниста доля. Дійшовши повноліття почав відстоювати свої права на спадкове майно, а для цього брав уроки у вже відомого оратора у спадкових справах Ісея і виграв процес. Набравшись у такий спосіб певного ораторського досвіду, Демосфен став логографом. Демосфен усе життя був прихильником демократії і патріотом Афін. У цьому йому не було рівних. Перемагав він щирістю і пристрастю, тому що не мав ані політичної, ані фінансової, ані військової влади. Політичний пафос Демосфена спрямований на боротьбу з тиранією і захист демократії. Демосфен гнівними посланнями проти царя Філіпа започаткував у риториці окремий жанр — філіпіки. Політичні промови Демосфена були настільки майстерними і загальнозрозумілими, що навіть вороги оратора їх визнавали. До Демосфена грецька риторика вже мала чимало технічних напрацювань. Демосфен доповнив арсенал риторичної техніки своїми засобами. Він вважав, шо першою умовою успіху оратора є жвавість, другою — жвавість і третьою — жвавість. Політичні промови, філіпіки Демосфена сповнені іронії, пародіювання, стичних антитез, риторичних запитань. Сократ є відомий мудрець, який своїм розумом і моральною позицією вплинув і на риторику, і на софістику. Сократ усе життя намагався переконувати громадян дбати про доброчесність. Сократ переносив оцінки людських вчинків на саму людину (внутрішній голос). Основою філософії й етики Сократа стали доброчесність і благо та засудження зла. Він вважав їх підґрунтям людського буття. Навчання й пізнання світу через освіченість — це пошук доброчесності й блага. Варто зазначити, що головним жанром Сократа були усні бесіди. Сократ нічого не писав, тому мудрість його вчення успадкувалася нащадками через тексти діалогів його учня Платона «Протагор», «Горгій» та «Апології Сократа». На думку Сократа, істинне красномовство повинне піклуватися про душу громадян, промова достойного оратора завжди має бути спрямована на вище благо для людей. Для бесід Сократа головним було дотримання логічного принципу, щоб у бесіді чи промові наступне випливало з попереднього. Сократ вважав, що будь-яка промова має бути побудована, ніби жива істота, у неї повинно бути тіло з головою і ногами, до того ж тіло і кінцівки мають підходити одне до одного і відповідати цілому. Сократ запам'ятався нащадкам великим скептиком. Сократ висловив думку про те, що людину можна пізнати через її мову, що мова є зображенням людини. Учень Сократа Платон (427—347 рр. до н. е.) продовжив ідеї свого вчителя і став відомим у риториці тим, що вимагав від неї знання об'єкта, який вона обслуговує. Це мало бути вмінням осягати глибинну суть предмета (проаналізувати склад і взаємозв'язки). Платон протиставив релятивізму софістів онтологію як вчення про буття, осягнене розумом. Він звернув увагу на психологію слухачів, пов'язав логіку в образі діалектики зі знанням душі. На реакцію слухача раніше звертали увагу й інші ритори, Платон же вимагав вивчати її й систематизувати, і не тільки помічати її як невловиму суб´єктивність, а пізнавати її причинну зумовленість. Софісти прагнули вправно говорити про одне й те саме по-різному, дуже часто протилежне. Істинність речей не була їхньою метою, — Платон же віднайшов критерій правильності висловлювань у процесі логічних міркувань про предмет.