Атлантичний вал

Пропаганда Геббельса охрестила проєкт «Атлантичним валом», покликаним надійно захищати Великий Третій Рейх від вторгнення англо-американських військ. Вперше ця назва пролунала в кінці 1940 року. Так іменувалися чотири далекобійні батареї, споруджені на узбережжі протоки Па-де-Кале. Насправді будувалися вони не для відбиття вторгнення противника, а виключно з піратськими цілями — для порушення судноплавства в протоці.

23 березня 1942 фюрер підписав директиву № 40, якою офіційно започаткував спорудження «Атлантичного Валу».

У серпні 1942 році, після провалу висадки канадських рейнджерів під Дьєпом (Франція), почалося будівництво оборонних споруд на всьому узбережжі. Сам Гітлер надавав високе значення «Атлантичному валу» і не жалів на його спорудження народних грошей. Фюрер навіть особисто спроєктував декілька оборонних позицій, і ніхто з відповідальних за будівництво інженерів не посмів вносити зміни до цих «священних» креслень. На зведенні гігантських оборонних споруд працювали десятки тисяч німців і сотні тисяч «добровольців» з окупованих країн. Мільйони тонн фортифікаційного бетону і найкращої сталі були буквально зариті в землю на цьому «будівництві століття».

Нацистське командування навіть заснувало спеціальну винагороду: медаль «За спорудження Атлантичного валу». До кінця війни цю медаль отримали більше шестиста тисяч чоловік.

Проте, попри шалені витрати (а проєкт обійшовся німецькому уряду більш ніж в три з половиною мільярди рейхсмарок), велика частина могутніх бастіонів так і залишилася на папері. Збереглися спогади фельдмаршала Роммеля, що інспектував навесні 1944 роки вже готові оборонні споруди:

«Я отримав шок від того, як нікчемно мало насправді було тут зроблено. Декілька крупних фортифікаційних споруд — так, це є, але в цілому — це звичайна рядова система лінійних укріплень без ешелонування в глибину оборонних порядків. На незахищених просторах між ними немає абсолютно нічого! Лише кілька відкритих позицій берегової артилерії, які будуть знищені першим же бомбовим ударом. Отже я не маю ілюзій з приводу наших найближчих перспектив. Якщо ми не скинемо противника в море в перші ж декілька годин після висадки і дозволимо йому захопити плацдарм, то зазнаємо поразки».

Ледве закінчивши інспекційну поїздку, Роммель розвинув бурхливу діяльність із «латання дір». З позицій знімалися бойові дивізії і солдатам вручалися лопати замість гвинтівок. У проходах між укріпленнями в квапливому порядку встановлювалися протитанкові надовби, протягувався колючий дріт, встановлювалися міни.

Проте, поряд з дійсно міцними і неприступними ділянками валу, як і раніше, залишалася безліч уразливих місць. Глибина оборонних позицій валу становила всього 2-4 км (для порівняння — Лінія Зігфрида за цим показником мала 35-100 км, Лінія Маннергейма — 90 км). План інженерних робіт на узбережжі Па-де-Кале був виконаний трохи більше ніж на половину, на узбережжі Нормандії — лише на чверть.

Тим часом міністерство пропаганди Геббельса по-своєму брало участь в зміцненні німецької моці і обрушило шквал пропагандистського вогню на громадськість. Протягом травня засоби масової інформації опублікували ряд журналістських статей „про абсолютну неприступність «Атлантичного валу» і зброю нечуваної потужності, яка буде застосована в разі вторгнення“.

Як не квапилося нацистське командування, а день «Д», що увійшов до історії, як день відкриття другого фронту, настав для німців несподівано. У ніч на 6 червня під прикриттям авіації та сил флоту англо-американські війська викинули парашутний десант між Каном і Гавром на півострові Котантен, а вранці висадили морський десант на узбережжі Сенської затоки. Ширина фронту вторгнення склала понад 100 км.

Під час висадки військ союзники десантувалися там, де за запевненнями експертів німецького військово-морського флоту було «технічно неможливо здійснити висадку внаслідок підводних скель і профілю берегової лінії». Подібні заяви в минулому призвели до того, що саме на цій ділянці «Атлантичного валу» будівництво оборонних споруд залишилося в зачатковому стані.