Бенгальський султанат

Бенгалія була одним з регіонів щодо тривалий час чинила спротив мусульманським загарбникам. У 1203 році була зрештою завойована, а в 1225 увійшла до складу Делійського султанату. Втім з огляду на віддаленість від столиці управління тут перебрали афганські племена, які були основою загонів загарбників. Разом з тим вождям цих племен довелося встановлювати мирні стосунки з місцевою знаттю, яка все ще мала значний вплив.

З послабленням у 1250-х роках центрального уряду в Бенгалії починаються все більше виявлятися незалежницькі тенденції. 1279 року Тогрул Туган-хан, валі (намісник) Бенгалії, зробив спробу відвоювати самостійність. Він прийняв титул султана, але незабаром зазнав поразки у війні проти делійського султана Гійяс-уд-діна Балбана. На деякий час в Бенгалії встановлено жорсткий контроль, проте вже після смерті Балбана у 1287 році його син Бугра-хан зумів домогти незалежності від власного сина, що став новим делійським султаном — Муїз-уд-дін Кейкабада.

Спокійне правління бенгальський султанів тривала до 1301 року, коли розпочалася боротьба за трон, що призвело до втручання у справи Бенгалії делійського султана Алауддін Хілджі, який встановив над нею зверхність. У 1324 році — приєднано до Делійського султанату.

Лише у 1340-х роках відроджуються самостійницькі наміри, що було пов'язано з незграбною внутрішньою та зовнішньою політикою султана Мухаммада бін Туґлака. У 1342 році валі Шамс-уд-Дін Ільяс-шах оголосив про свою незалежність. На початку існування держави султани Бенгалії домагалися двох цілей: визнання свого статусу з боку Делі та розширення влади в долині Гангу і Бенгальській затоці. Спочатку вдалося підкорити невеличкі князівства Лахнаут, Сонаргаон і Сатгаон. Протягом 1352—1353 років вдало завершилася війна проти делійського султана Фіроз Шаха, чим було забезпечено на тривалий час незалежність Бенгальського султанату.

В подальшому султанат скористався послабленням Делі для розширення володінь уздовж річки Ганг. Водночас велися успішні війни проти племен Ассаму. До 1400 року було підкорено землі сучасної Бангладеш, штатів Біхар, Орісса. Втім боротьба за трон протягом 1411—1414 років знову послабила султанат. У 1414 році в результаті заколоту постала нова династія, відома як Раджа Ганеш (предки були прихильниками індуїзму). Протягом 1420-1430-х років розширення Бенгальського султанату тривало. В цей час встановлено зверхність над державою Аракан (в сучасній М'янмі), практично підкорено області в середній течії Гангу.

Втім з 1435 року починається тривалий період державних заколотів, що з одного боку послабляло державу в середині, а з іншого — кожний новий султан намагався довести власну спроможність керувати великою державою, що вело до посилення зовнішньої агресії. В цей час було підкорено південні райони Ассаму. У 1440-1460-х роках точилися запеклі війні з Гаджапатським царством, що завершилися поразкою бенгальських султанів. Протягом 1487—1494 років фактична влада знаходилася у мамлюків з числа абіссінських рабів.

З 1494 року починається поступове відродження султанату. До 1520 року вдалося відновити колишні кордони, що тепер межували з Джаунпурським султанатом на півночі. На північно сходу було практично повністю підкорено Ассам, заново встановлено зверхність над Араканом. Але вже з кінця 1520-х років султанат заново занурився у боротьбу за трон.

Внаслідок постійних заколотів, внутрішньої боротьби, війн з сусідами султанат значно послабшав. Цим вирішили скористатися володарі Делійського султанату, які у 1538 році завдали низки поразок бенгальським військам, поваливши владу тамтешнього володаря. До 1554 року Бенгалія знаходилася до складу Делійської держави, коли внаслідок внутрішнього протистояння серед членів правлячої династії бенгальський валі Мухаммад Хан Сурі оголосив себе незалежним володарем. Втім територія Бенгальського султанату зменшилася, оскільки відпав Біхар, а на східних землях утворилося царство М'яу-У.

У 1565 році постала нова династія — Каррані. Втім спроба її султанів зберегти свою незалежність перед зростаючою міццю імперії Великих Моголів виявилася марно. Зрештою у 1576 році у битві при Раджа Махалі бенгальські війська зазнали нищівної поразки, а бенгальський султанат увійшов до могольської імперії як Бенгальська суба.

Бенгальський султанат не мав стабільних кордонів, вони час від часу змінювалися. В період розквіту охоплював або мав зверхність над князівствами в сучасних індійських штатах Західна Бенгалія, Біхар, Орісса, Джхаркханд, Трипур, частково Уттар-Прадеш, Сіккім, Нагаленд, Ассам, Меґхалая, Мізорам а також східні області Непалу, південно-західній райони М'янми.

Повнота влади належала султану, який з власною волі призначав на посади, дарував маєтності. Часто султани додатково приймали титули шахів або шах-ін-шахів. Джалал-ад-дін Мухаммед-шах у 1433 році прийняв титул халіфа. В управлінні спирався на власну родину, вищу аристократію та мусульманське духівництво. При цьому значною владою були наділені військовики. Водночас з огляду з наявність переважно індуїстського населення султани також надавали пільги та залучали до влади місцевих брахманів та кштаріїв.

Територія була поділено на 18 провінцій, куди султан призначав валі (намісника). Центрами провінцій були так званні монетні міста, оскільки в них відбувалося карбування державної монети. В свою чергу провінції поділялися на сільські райони (паргани).

Монета Джалал-уд-Діна Мухаммеда-шаха

Основою були сільське господарство та ремісництво, частково скотарство. Гарний клімат сприяв значному врожаю рису та цукрової тростини. Також було налагоджено виробництво шовкових і бавовняних тканин, зброї, прикрас і вироби з золота, срібла й міді. Була розвинена суднобудівна галузь.

Господарство спочатку залишалося натуральним. Харчі та ремісничі вироби надходили головним чином для задоволення потреб султана, його придворних і найманої армії. Згодом було встановлено податки на землі для заміндарів. Водночас впроваджено власну монету — срібний така.

Вигідне географічне становище сприяло розвитку торгівлі. Найбільш освоєною торговою артерією був Ганг з його притоками. Також шляхом каботажної торгівлі везли товари на південь Індостану, до Пегу, Малакки, Суматри. Було встановлено торговельні стосунки з династією Мін, що правила в Китаї, о. Шрі-Ланка, Мальдівськими островами, Аджуранським султанатом, Абісиінією. Вивозили рис, ремісничі вироби (насамперед шовкові та бавовняні тканини), прянощі, сіль, прикраси, коштовні метали, фрукти, поширення набула також работоргівля. Завозили коней, цінні мушлі, рабів, рідкісних тварин, прянощі. Існувала також посередницька торгівля: бенгальські купці вивозили з Африки товари, які потім продавали на ринку Маллаки, або навіть вивозили до Китаю. Внутрішня торгівля була менш розвинена, ніж зовнішня. Вона охоплювала торгівлю харчами, виробами для сільського господарства, будівельним камінням.

В часи династії Сурідів розширено торговельні зв'язки з державою Тимуридів, Мамлюкським Єгиптом. Після появи португальців в Бенгальській затоці на початку 1510-х років було надано дозвіл на будівництво їх факторії в Читтгонзі. разом з тим останні поступово перехопили у бенгальців посередницьку торгівлю.

• Richard Maxwell Eaton (1996). The Rise of Islam and the Bengal Frontier, 1204—1760. University of California Press
• Ronald M. Bernier (1997). Himalayan Architecture. Fairleigh Dickinson Univ Press. p. 22. ISBN 978-0-8386-3602-2.
• Syed Ejaz Hussain: The Bengal Sultanate. Politics, Economy and Coins. (AD 1205—1576). Manohar, Delhi 2003, ISBN 81-7304-482-1.
• Perween Hasan (15 August 2007). Sultans and Mosques: The Early Muslim Architecture of Bangladesh. I.B.Tauris. pp. 73–. ISBN 978-1-84511-381-0.
• Billah, AMMA (2012) The Development of Bengali Literature during Muslim Rule. Journal of South Asian Cultural Studies. Edge Hill University.