Битва при Сан-Мамеде

28
"Quando chegado ao fim de sua idade,
O forte e famoso Úngaro estremado,
Forçado da fatal necessidade,
O espírito deu a quem lhe tinha dado,
Ficava o filho em tenra mocidade,
Em quem o pai deixava seu traslado,
Que do mundo os mais fortes igualava;
Que de tal pai tal filho se esperava.

29
"Mas o velho rumor, não sei se errado,
Que em tanta antiguidade não há certeza,
Conta que a mãe, tomando todo o estado,
Do segundo himeneu não se despreza.
O filho órfão deixava deserdado,
Dizendo que nas terras a grandeza
Do senhorio todo só sua era,
Porque, para casar, seu pai lhes dera.

30
"Mas o Príncipe Afonso, que desta arte
Se chamava, do avô tomando o nome,
Vendo-se em suas terras não ter parte,
Que a mãe, com seu marido, as manda e come,
Fervendo-lhe no peito o duro Marte,
Imagina consigo como as tome.
Revolvidas as causas no conceito,
Ao propósito firme segue o efeito.

31
"De Guimarães o campo se tingia
Co'o sangue próprio da intestina guerra,
Onde a mãe, que tão pouco o parecia,
A seu filho negava o amor e a terra.
Com ele posta em campo já se via;
E não vê a soberba o muito que erra
Contra Deus, contra o maternal amor;
Mas nela o sensual era maior.

32
"Ó Progne crua! ó mágica Medeia!
Se em vossos próprios filhos vos vingais
Da maldade dos pais, da culpa alheia,
Olhai que inda Teresa peca mais:
Incontinência má, cobiça feia,
São as causas deste erro principais:
Cila, por uma, mata o velho pai,
Esta, por ambas, contra o filho vai.

33
"Mas já o Príncipe claro o vencimento
Do padrasto e da iníqua mãe levava;
Já lhe obedece a terra num momento,
Que primeiro contra ele pelejava.
Porém, vencido de ira o entendimento,
A mãe em ferros ásperos atava;
Mas de Deus foi vingada em tempo breve:
Tanta veneração aos pais se deve!

28
Коли, доживши до сумних сивин,
Угорець, що завзяттям відзначався,
Покинув задля інших верховин
Цей білий світ і з Богом пострічався,
Лишився після нього юний син,
Який з дитинства бути обіцявся
В звитязі схожим на свого вітця,
Як був на нього схожий і з лиця.

29
Не знаю, це обмова чи злоба вже,
Давно було й не вірить нам чому б,
Що матінка, до рук правління взявши,
Не застидалась взяти й другий шлюб?
І сирота,– йому біда, як завше,–
Став опісля заміжжя їй не люб,
Тому, на рішення неправі скора,
Позбавила його всіх прав сеньйора.

30
Але Афонсу, що ім’я своє
Успадкував від того, що так звався,
Побачив – мати мужу віддає
Ті землі, спадок, що йому дістався,
Тому й на поклик Марса пристає,
Бо все відвоювати сподівався,
І приступає він уже до дій,
І діє так, як зважив, молодий.

31
Тож поле Гімарайнша обагрилось
Вогнями громадянської війни,
Де мати геть зневажила, як милість,
Любов синівську й землю без вини.
Уже на нього в полі й не дивилась,
Була гордлива, як тут не вини,
Пішовши проти материнства й Бога;
Чуттєва нею правила знемога.

32
О Прокна ! О Медея чарівна!
Якщо, вбиваючи дітей коханих,
Караєте батьків за гріх сповна,–
Гріхів Тереси вам не знать поганих!
Жадоба і жагучість навісна,–
Ось дві причини злочинів нежданих!
Убила Сцілла батька за одне,
Тереса сина вже за двоє тне!

33
Але той принц, якого ми підносим,
Вітчима й матір переміг згола;
І вмить земля скоряється погрозам,
Встає за ним, хоч проти нього йшла;
Одначе гніву там скорився й розум,–
В кайдани матір закував зо зла;
Але за це спаде й покара з неба.
О, як батьків нам шанувати треба!