Португальці

Згідно з генетичним дослідженням гаплогрупи людської Y-хромосоми серед португальців, проведеними 2005 року, чоловіки з континентальної Португалії, Азорських островів і Мадейри на 78—83% належали до «західноєвропейської» гаплогрупи R1b (до 50%), та середземноморських J та E3b[2].

• Гаплогруппа H (мтДНК): H3 (6776) — 61% лівійських туарегів, 25% португальців, 25% басків, 20% марокканських берберів, 18% фінів, 13% росіян, 9,9% українців

У порівняльній таблиці наведена статистика за гаплогрупами чоловіків Португалії з чоловіками європейських країн, регіонів (*) та спільнот[3].

Основою португальців є іберійське плем'я лузітани. Протопортугальці зазнали впливу кельтів, які вторглися на Піренейський півострів у І тисячолітті до н. е.

Римляни намагалися завоювати лузітанів 200 (219 р. до н. е. - 19 р. до н. е.) років і навіть мали приказку: "В Іберії є плем'я, яке не керує собою, але і не дозволяє собі керувати".[20]

З ІІ століття до н. е. і до V століття н. е. португальські землі входили до складу провінції Лузитанія Римської імперії, що зумовило мовну і культурну романізацію місцевого населення. У V столітті н. е. на територію сучасної Португалії проникають візіготи, які поступово були асимільовані. У 711 році португальські землі зазнали арабо-берберської навали — територія Португалії майже на три століття виявилася під контролем маврів.

В результатті Реконкісти землі Північної Португалії були захоплені сусідніми іспанськими королівствами наприкінці Х — середині ХІ століть. Як вдячність за допомогу у війні з маврами кастильський король Альфонсо I подарував Генріху Бургундському у 1093 році титул графа Португальського. Після смерті кастильського короля Генріх Бургундський відмовився визнати владу Кастильського королівства і розпочав війну. У 1143 році син Генріха Альфонсо Енрікес був проголошений португальськими лицарями королем Португалії Альфонс І Великий. 1179 року Папа римський визнав незалежність Португалії.

Португальські колонії

До часу утворення незалежної португальської держави у ХІІ столітті вже були закладені підвалиини португальської народності і її самобутньої культури. Період з ХІІІ до XVI століття є «золотим» в історії Португалії, коли продовжилося формування португальської нації і були досягнуті значні військові-політичні і економічні (на той час) успіхи.

Піднесення і розквіт Португалії пов'язується перш за все активністю і цілковитим пануванням у зазначений період португальців на морі. Зокрема, у 1415 році португальці захопили заможне арабське торгове місто Сеута у Африці; у 1419 році у Атлантичному океані була відкрита Мадейра; у 1427 році до португальських володінь приєднані Азорські острови, у 1460 році — острови Зеленого Мису. У 1488 році Бартоломеу Діаш обійшов мис Доброї Надії і вперше увійшов на кораблі в Індійський океан. У 1498 році Васко да Гама відкрив Португалії морський шлях до Індії, а у 1500 році Педру Альваріс Кабрал — до Бразилії, яка пізніше стане одним з основних фінансових джерел підтримки існування Португальського королівства.

У цей час має місце і не припиняється до ХХ століття значна португальська еміграція, найбільша за всю етнічну історію португальців, яка в тому числі стала основою формування молодої нації бразильців. Відтік населення із Португалії був таким значним, що нещасливий історичний збіг обставин — у 1580 році Португалія лишилася без короля, і права на португальську корону пред'явив іспанський король Філіп ІІ призвели до того, що починається тривалий занепад Португалії — іспанське панування 1580—1640 років, економічна залежність від Британії у XVIII—XIX століттях. До того ж Португалія потерпає від природних катаклізмів — землетрус у Лісабоні 1755 року вщент зруйнував місто. На довершення у 1807 році Португалія була тричі окупована наполеонівськими військами, а 1822 року змушена визнати незалежність Бразилії.

На початку ХХ століття в країні зароджується республіканський рух. Після революції 1910 року Португалію було проголошено республікою, проте упродовж наступних 16 років у країні змінюється 44 уряди.

У 1933 році міністр економіки Антоніу Салазар здійснює державний переворот і встановлює в країні профашистську диктатуру (Нова держава). Встановлений жорсткий порядок рятує економіку країни, але призводить до повної ізоляції Португалії від Європи і всього світу, а також переслідування будь-якої опозиції. Салазар відійшов від справ у 1968 році, а диктаторський режим протримався ще 7 років за його послідовників Марселу Каетану і Амеріку Томаша.

25 квітня 1974 року в країні відбулася «Революція гвоздик», в результаті якої було повалено півстолітню диктатуру і відкрився шлях до демократії, а 25 квітня став національним святом — днем свободи.

Святкування 34-ї річниці Революції Гвоздик у Лісабоні

Португалія поступово втрачала свої останні колонії: у 1961 році вона втратила Гоа, а її африканські колонії (Мозамбік, Ангола, Гвінея-Бісау, Кабо-Верде та Сан-Томе і Принсіпі) стали незалежними в 1975 році.

Новообраним парламентом у 1976 році була прийнята конституція, що забезпечувала поворот до громадянського правління. Нова конституція була прийнята в 1982 році, у ній обмежуються права президента.

Світової слави набула «королева фаду» Амалія Родрігеш, ставши послом португальської культури у всьому світі.

У 1986 Маріу Соареш був обраний першим за 60 років цивільним президентом. У тому ж році Португалію прийнято в Європейський Союз, що сприяло її стабільному економічному зростанню. Після вступу в ЄС, в основному завдяки субсидіям, економіка Португалії розвивається досить швидко. Будуються сучасні дороги та автомагістралі, здійснюється планомірне оновлення житлового фонду. У 1999 році повернуто незалежність останній з колоній Макао, яка була передана Китаю. У 2002 країна перейшла на євро, а у 2004 році прийняла Чемпіонат Європи з футболу.

Португалія, яку ще недавно називали найбіднішою країною Західної Європи, сьогодні розвивається дуже динамічно, маючи високий рівень інфраструктури.