Бої за Донбас (січень - травень 1919)

Розвал в грудні 1918 — січні 1919 Донського фронту і успішне просування Червоної армії в Україні, змусили Денікіна відмовитися від плану наступу вгору по Волзі до Царицина, і почати перекидання сил для підтримки відступаючих донців і оборони Донбасу та Криму.

Незважаючи на опір частини генералітету на чолі з Врангелем, Денікін, за його словами, без вагань прийняв це рішення, оскільки не міг допустити загибелі Дону і захоплення більшовиками Донбасу, що неминуче призвело б настанню червоних на Північному Кавказі і виходу в тил ЗСПР. Іншим міркуванням було усвідомлене білим командувачем економічне значення Донецького басейну[1].

Радянський військовий фахівець А. І. Єгоров також вважає рішення Денікіна єдино правильним в сформованій ситуації, і вважає, що той раніше червоного командування оцінив значення цього району[2].

Ще в грудні 1918 за договором з гетьманом Скоропадським в Слов'яносербський повіт були введені донські війська, але після того, як основні сили Донської армії відкотилися до Дону і Сіверському Донцю, стало ясно, що вони не зможуть там втриматися.

Наприкінці грудня Денікін почав перекидання із Ставрополя частин 3-ї дивізії під командуванням генерала В. З. Май-Маєвського (2-й Офіцерський, Самурского і 2-й Офіцерський кінний полки, всього 3 тис. Чол. При 13 гарматах). 1 січня 1919 війська вивантажилися в Волновасі. 2-й Офіцерський полк був висунутий на північ у бік Бахмута, в Юзівці розмістився штаб Самурского полку і батарея, а сам полк був направлений обороняти район на захід від лінії залізниці Авдіївка — Рутченково — Волноваха[3].

12 січня білі почали наступ проти загонів махновців, 20-го взяли Пологи, а 21-22-го невдало атакували Гуляйполе1[4].

Група військ курського напрямку (група Кожевникова), складає праве крило Південного фронту червоних в першій половині січня розгорнула наступ від Куп'янська в напрямку Луганська і Донбасу. До 14 січня червоні зайняли Старобільськ, перейшли Донець і вступили на північ Донбасу, опанувавши станціями Логвинове, Попасної, Слов'янськ, Краматорськ і знаходилися в 12 км від Бахмута [5].16-го червоні взяли Біловодськ. Частини Українського фронту, що зайняли до середині січня лінію Лозова — Синельникове, могли завдати удару по Донбасу із заходу, але РВСР, не надавав великого значення появи слабких денікінських загонів, доручив завоювання району Південному фронту[6].

Частини Кожевникова 20 січня зайняли Костянтинівку і Бахмут, а на наступний день вибили донців з Луганська[7]. 22-23-го донські частини контратакували з боку Микитівки, Лихий, Міллерова і Дебальцевого, але були відбиті[8].

З 25 січня на Донбас почали прибувати частини 1-ї дивізії генерала С. Л. Станкевича (Корниловский, Марківський, Марківський кінний полки, Марківський артдивізіон і кінно-гірська батарея). Разом з частинами третьою дивізії вони утворили окремий загін (бл. 6 тис. Чол.) Під командуванням Май-Маєвського[9], Підлеглий потім Кримсько-Азовської армії, а з березня — Кавказької Добровольчої[10][11]. Його завданням було заняття лінії Маріуполь — Юзовка — Бахмут — Луганськ[12]. У районі Дебальцевого на крайньому лівому ділянці фронту Донськой армії знаходився дивізіон Лейб-гвардії Отаманського полку[13]. Крайній лівий ділянку від Волновахи до Маріуполя займав загін генерала Виноградова (Зведено-Гвардійський полк і частини колишньої Південної армії).

Кожевников 31 січня зробив частное наступ у стик між добровольчими і донськими частинами, на ділянці Микитівка — Дебальцеве. 1 лютого червоні вибили донців з Дебальцевого і зайняли станцію Доломіт. У той же день корніловці і атаманци за підтримки марковскої батареї і бронепоїзда «Єрмак» відбили Дебальцеве. Після цього атаманци і бронепоїзд пішли на приєднання до своєї армії, нові позиції якої розташовувалися в 40 км на схід Дебальцевого. Цей проміжок був зайнятий Олексіївським кінним полком. 2 лютого марковский і корниловский батальйони по командуванням полковника А. С. Булаткіних без підтримки артилерії і під вогнем ворожого бронепоїзда взяли Доломіт, зазнавши великих втрат. 3-4 лютого наступ продовжилося, були взяті Логвинове і Попасна, де захопили який не встиг вивантажитися ешелон червоних, взявши в полон до тис. осіб, 32 кулемета й дві гармати. Взяття Попасній перерізувало зв'язок Бахмута з Луганськом[14].

Прибулий 5 лютого на станцію Май-Маєвський наказав продовжити наступ, щоб перерізати Північно-Донецьку дорогу, що зв'язувала з тилом угруповання червоних в Луганську. 5 лютого марківці зайняли Бахмут, після чого в цьому районі кілька днів йшли запеклі бої. Добровольці оволоділи Камишевахою, де захопили потяг Кожевникова, а 7-го два батальйони атакували вузлову станцію Яма, але потрапили в оточення, з якого вирвалися, втративши половину особового складу. 9-го червоні ціною великих втрат вибили противника з Попасної, наступного дня за підтримки бронепоїзда зайняли Логвинове, після чого атакували Дебальцеве, але після важкого дводенного бою були відкинуті на північ[15][16].

Правий фланг дивізії Станкевича 7 лютого захопив станцію Алмазна, 8—10-го витримував атаки червоних, які намагалися її відбити за підтримки бронепоїздів, і відступив в ніч на 11-те, у зв'язку із загальним погіршенням обстановки на фронті. Вийшовши у критичний момент бою за Дебальцеве в тил червоним, він вирішив результат бою[17].

На цьому білі закінчили спроби наступів, перейшовши до активної оборони[18], тим більше, що в цей час частини Українського фронту за рішенням РВСР зайняли Слов'янськ і Бахмут, а Махно 8 лютого захопив Пологи, вибивши звідти загін Виноградова, і створивши серйозну загрозу флангу добровольців.

13—15 лютого більшовицьке головне командування зажадало від Південного фронту завдати головного удару на Луганському напрямку, а директивою за № 1875 від 26 лютого найближчим завданням ставило оволодіння Донбасом[19].

Для здійснення цього завдання червоне командування з 10 лютого по 6 березня виробляло поступову перегрупування сил Південного фронту, зміщуючи основні ударні сили в напрямку Донбасу. При цьому червоні зіткнулися з істотними труднощами, так як «залізнична мережа театру розвинена переважно в меридіональному напрямку»[20], а рокадна дорога була всього одна: Царицин — Поверни — Лиски — Куп'янськ, і та перебувала в глибокому тилу. Крім того, Донська армія при відступі підірвала на ділянці Царицин — Поверни 6 залізничних мостів, а міст у Евстратовкі, на ділянці Воронеж — Ростов-на-Дону, вдалося виправити тільки до травня[20].

Через це війська перегруповувалися похідним порядком, і вводилися в бій за Донбас частинами. Директивою від 9 лютого командувач Південним фронтом В. М. Гіттіс поставив перед Кожевниковим як мету захоплення вузлових станцій, для чого посилив його групу, перейменовану 15 лютого в «групу військ донецького напрямку», 13-та стрілецькою дивізією. Сусідня з нею 8-ма армія перенацілює на лиху, і, спільно з лівим флангом групи Кожевникова, повинна була розбити донців у Міллерова[21].

У середині лютого Денікін почав перекидання на Луганське напрямок 1-ї Кавказької кінної дивізії А. Г. Шкуро, 1-ї Кубанської козачої дивізії корпусу В. Л. Покровського, 1-й Терської козачої дивізії С. М. Топоркова та інших частин. Покровський прийняв командування корпусом, складеним з 1-ї Кубанської і однією з донських дивізій.

До середині березня Кавказька Добровольча армія, фронт якої дійшов від станції Ковпакове на Волноваху і Маріуполь, налічувала 12 тис. Чол[22][23]. Їй протистояли 40—50 тис. червоних[22][24]. Зосередження військ, перекидати з Північного Кавказу йшло повільно з тієї ж причини, що і у червоних — наявність лише однієї залізничної лінії[25].

У середині лютого відбувалися незначні бойові зіткнення, а 21—22-го загін марковців і корнилівців виступив на північ і після двох днів запеклих боїв опанував Костянтинівкою, після чого зіткнувся із зустрічним настанням групи Онищенко, переданої зі складу Українського фронту Кожевникову, і займала Слов'янськ[21][26].

Стало відомо, що червоні готують прорив фронту на стику донців і добровольців, щоб зайти у фланг Донськой армії, тому Май-Маєвський стягнув до Дебальцеве Марковський і Корниловский полки[26].Відстань у 40 км між Дебальцеве і Ковпакове прикривалося одним Олексіївським кінним полком, який повністю прибув на позиції тільки 25-го[27][28].

Вацетіс вимагав більш рішучих дій на Донецьком і Луганськом напрямках, посиливши лівий фланг 13-ї армії. До її правому флангу на півдні Донбасу підійшли частини Махно, а з Катеринослава прямувала 9-та дивізія, знята з Українського фронту. 26 березня було вирішено охопити загін Май-Маєвського з двох сторін: через Рутченково, на південь від Юзівки, і Ковпакове, а проти корпусу Покровського, зосередженого на південний схід від Луганська, виставити заслін у 12 тис. багнетів і 800 шабель. Початок наступу було намічено на 30 березня, так як підкріплення ще не підійшли, але успіхи на Донбасі спонукали командування приступити до операції 29-го, не чекаючи зосередження сил[40][24].

Цей план не враховував реального стану 13-ї армії, понесли великі втрати за місяць важких боїв, і фактично відрізаною через льодоходу, розпочатого на Сіверському Донці. Її частини насилу утримували 200-кілометровий фронт Юзівка — Деконська — Попасна — Первозванівка — Сіверський Донець. Перегрупування 8-ї армії затягнулася, але до 28 березня більша її частина переправилася на правий берег Дінця[41][24].

Тринадцятий і 8-а армії налічували 26000 багнетів і 3300 шабель, до яких незабаром мала приєднатися 12-та стрілецька дивізія (10000 багнетів, 200 шабель), Махно, який атакував Донбас із південного заходу, давав ще 10 тис. ; таким чином червоні могли розраховувати на 40—50 тис. чол. проти 7 тис. у Май-Маєвського і 19 тис. у Покровського[42][24].

Білі, мабуть, розгадали план супротивника. Шкуро отримав наказ Врангеля підпорядкувати дивізію Топоркова і прорвати фронт червоних в напрямку на Дебальцеве. Дивізія Покровського, 1-а Донська і Донська пластунська бригади повинні були прикрити залишає їм ділянку фронту[43].Для забезпечення прориву Покровський 27 і 28 березня збив передові частини виставленого проти нього заслону зі станцій Первозванівка і Картушине, а 29-го завдав поразки 41-ї дивізії і відкинув її до Луганська. 8-а армія почала розгортатися на допомогу заслону, але вводила війська в бій по частинах, Покровський легко їх бив і 2 квітня відкинув до Луганська і 8-му армію. Вона зуміла втримати місто завдяки підходу частин 12-ї дивізії[44].

Шкуро прорвав фронт червоних у Криндачевкі та 30 березня взяв Дебальцеве; дізнавшись, що більшовики вклинилися глибоко в тил Май-Маєвського і дійшли до Иловайской, змінив первісний план, взяв південніше Горлівки, атакував на марші дивізію противника, «і розгорнув її вщент, не давши їй навіть розвернутися»[43]. За словами Шкуро, він взяв у полон 5 тис. Чол., Сотню кулеметів і 8 гармат. Розстрілявши комісарів і комуністів, він розпустив червоноармійців, а частина прийняв на службу, сформувавши при кожній дивізії по стрілецької батальйону[43].

За два тижні рейду (30 березня — 15 квітня) Шкуро узяв Микитівку, потім атакував Горлівку, підірвавши залізничний міст і взявши два бронепоїзди. Місто був атакований ланцюгом в кінному строю за підтримки артилерії і тачанок[45]. Просуваючись по тилах червоних, він з боєм взяли Ясиновату і розгромив між Волновахою і Маріуполем дивізію Махно, який погрожував відрізати Донбас з півдня. Це дозволило загону Виноградова відновити втрачені позиції[46].

Марківці перейшли в наступ і зайняли Ольховатку, а дроздовці Скотовате і Залізну, безперервні бої за які тривали з кінця березня по середину квітня. До 5 квітня червоні знову взяли Дебальцеве і Юзовку, і Шкуро з півдня великими переходами вирушив на допомогу Травень-Маєвському. Він чотири рази атакував Дебальцеве, але на шляхах цього вузла маневрували п'ять бронепоїздів, відбивали його атаки потужним вогнем. На допомогу Шкуро був направлений Корниловский полк з важкою артилерією, що зайшов червоним в тил і відігнати бронепоїзда. Сполученими силами Дебальцеве було взято[47].

Дії Покровського і Шкуро зірвали наступ частин Південного фронту на Донбасі, але вже 1 квітня Гіттіс розробив новий план. Користуючись тим, що вода в Дінці почала спадати, він вирішив підключити до операцій на Донбасі 9-у армію, зі складу якої з 9 квітня на правий берег переправлялися 16-та і 23-тя стрілецькі дивізії, знявши берегові плацдарми у Каменської та Біло Калитвенская. Разом з лівим флангом 8-ї армії і 12-ю дивізією вони повинні були наступати в напрямку правого флангу і тилу добровольців[48][49].

У квітневого наступу були шанси на успіх, тому що сили Кавказької Добровольчої армії і ударної групи донців не перевищували 15—16 тис. осіб[46], але в тилу у червоних почалося Вешенське повстання, для придушення якого довелося стягнути до 14 тис. чол. зі складу 8-й і 9-ї армій [44].

Двадцять третій дивізія, яка виступила з Кам'янської і яка зайняла станцію Репная, була атакована донський кінної бригадою Н. П. Калініна, розбита і з великими втратами відкинута за Донець; 16-та зуміла закріпитися на Калитвенская плацдармі й утримувала його 4—5 тижнів, але частини Калініна і Е. Ф. Семилетова не дали їй перейти в наступ. До 19 квітня 9-та армія припинила операції[50][51].

8-ма армія 13 квітня розпочала наступ в районі Ковпакове — Штіровка на лінії залізниці Дебальцеве — Первозванівка, але лише до 26 квітня досягла лінії в 10 км південніше Первозванівка і в 35 км на південний схід Луганська. Там вона була атакована Зведеним корпусом Шкуро, який завдав по противнику кілька послідовних ударів, відкинув червоних на захід, і 5 травня взяв Луганськ[52][51].

13-та армія знову зробила спробу наступу.

У Донбасі на ділянці марковского полку з 8 по 17 квітня було відносне затишшя, 18-го червоні відновили атаки, але 20-го, на Великдень, по всьому фронту було стихійне перемир'я[53].

На ділянці дроздовців червоні з 13 квітня проводили постійні атаки великими силами при потужної артилерійської підтримки[54]. По всьому фронту 1-й і 3-й білих дивізій із середини квітня до середини травня тривали важкі маневрені бої з перемінним успіхом, які їх учасники називали «танцем на місці»[55]. 27 квітня Терская дивізія зі складу корпусу Шкуро, корніловці і 2-й Кубанський пластунський батальйон взяли Єнакієве і кілька днів відбивали постійні атаки противника[56].

Добровольчий корпус був украй ослаблений трьома місяцями важких нерівних боїв. 12 квітня начштабу Каквказской Добровольчої армії генерал Я. Д. Юзефович писав Денікіну:

Після чотирьох місяців боїв противники були виснажені, тим не менш, червоне командування з останніх сил зробило ще одну спробу наступу на Донбасі, користуючись тим, що 10-та армія відтягнула на себе значні сили Денікіна. 8 травня Троцький заявив польовому штабу РВСР, що втрата Луганська з'явиться жорстоким ударом для Радянської влади[57]. Наступ робилося в несприятливих умовах, так як до 8 травня Денікін відкинув 10-ту армію за Манич, на Дону ширилося Вешенське повстання, в Україні на початку місяця підняв заколот Григор'єв, а центр не міг направити Південному фронту значних підкріплень, оскільки всі сили були кинуті на боротьбу з Колчаком.

9-та армія повинна була ліквідувати прорив білих, які 10 травня переправилися через Донець північніше Гундорівської. Уже до 11 травня козаки просунулися на захід до залізничної лінії Луганськ — Міллерово, і на схід до лінії Каменська — Міллерово. До 14-го червоні ліквідували прорив, відкинувши козаків на правий берег[58].

Вибита з Луганська 8-ма армія закріпилася на лінії Городище — станція Родакове — Веселогорск, де білі її не турбували. Отримавши як підкріплення 7-ю дивізію, вона 14 травня перейшла в наступ, наступного дня взяла Луганськ, після чого ще трохи просунулася вперед. Махно атакував лівий фланг Май-Маєвського, 16-го захопив станцію Кутейникове, вийшовши в тил добровольцям[59].

13-та армія також перейшла в наступ на Іловайськ і Кутейникове[58], і невдовзі становище Май-Маєвського стало критичним. Частини повільно відступали, і червоні створили загрозу Иловайской.

Прибулий 10 травня в Іловайськ Врангель розпорядився у разі повної неможливості утримати фронт, відходити, «прикриваючи Іловайськ, у Таганрозькій напрямку»[60].По телефону він запросив думку Шкуро, і той, незважаючи на крайнє стомлення своїх частин, виявив готовність зробити ще один рейд, щоб допомогти Травень-Маєвському. Коли він прибув на Іловайськ, снаряди червоних вже рвалися на станції, а начальник штабу корпусу генерал В. П. Агапеев збирався рятуватися втечею. Шкуро наказав 1-й Терської дивізії Топоркова підтримати атаку корниловцев, а 1-ї Кавказької прорвати фронт південніше станції і вдарити на Волноваху, відрізавши Махно від 13-ї армії[61].

Через відсутність резервів успіхи наступу червоних виявилися ефемерними.

19 травня частини Шкуро обрушилися на 2-му Українську армію (група Махно) і правий фланг 13-ї армії (9-ю дивізію). У перший же день кіннота прорвала їх фронт і заглибилася на 45 км у напрямку станції Оленівка. До 23 травня фронт був прорваний на ширині в 30 км, а махновці відкинуті на 100 км на захід. Залишивши проти них невеликий заслін біля станції Гришине, Шкуро перегрупувався і виступив проти 13-ї армії[62].

13-та армія до 25 травня робила все більш слабкі атаки позицій білих[63], які, у свою чергу, на окремих ділянках з 22 травня перейшли в наступ, і 23-го взяли Дмитріївськ. 22 травня на станцію Харцизьк прибув ешелон з танками, і на наступний день корніловці і дроздовці разом з ними перейшли в наступ на лінії Харцизьк — Кринична[64]. 24-го частини Май-Маєвського атакували на декількох ділянках, а кіннота Шкуро, зайшовши противнику в тил, опанувала Юзовкой та Авдіївка. На Ясинуватій, яку червоні не встигли евакуювати, дроздовці захопили трьох бронепоїзда[65]. 28 травня корніловці взяли Дебальцеве [66].

Кіннота білих прорвала фронт на стику 13-й і 8-ї армій, 27 травня зайняла Луганськ і погрожувала охопленням правого флангу тринадцятий. 27—31 травня та відступала з запеклими боями, але 1 червня залишила Бахмут, і далі, майже не чинячи опору, безладно відкочувалася на північ, зупинившись тільки через місяць у районі Нового Оскола, в 250 км від Донбасу[62].

24 травня донська кіннота генерала А. С. Секретева переправилася через Донець біля хутора Дубовий та вдарила в стик між 16-й і 23-й дивізіями 9-ї армії, потім вийшла їм у тил, і 29-го вже підійшла до станції Міллерово, вклинившись в тил червоних на 75 км. 9-та армія була розсічена надвоє і перестала існувати як бойова одиниця[67].

22 травня генерал Май-Маєвський був призначений командувачем Добровольчою армією, утвореної з частин Кавказької Добровольчої армії, що билися в Донецькому басейні. До завершення операції на Донбасі Май-Маєвський залишався на чолі корпусу, а армією тимчасово командував начальник штабу генерал Я. Д. Юзефович.

28 травня 1-ша і 3-тя дивізія були включені до складу 1-го армійського корпусу генерала А. П. Кутепова, що було з радістю сприйнято військами, так як означало швидкий перехід в наступ.[68] Врангель, що не бажав наступати на заході, отримав під своє командування Кавказьку армію.

Поразка червоного Південного фронту і розгром 8-й, 9-й, 13-й, 2-й Українській армій дозволив ЗСПР вийти на оперативний простір і розгорнути наступ на північ і захід. У червні білі зробили успішний наступ в Північній Таврії і в напрямах Катеринослава і Харкова.

• Антонов-Овсеенко В. А. Записки о гражданской войне. Т. 3. — М., 1932.
• Гражданская война на Украине. 1918—1920 Сборник документов и материалов. Т. 1, Кн. 2. — К.: Наукова думка, 1967.
• Деникин А. И. Очерки русской смуты. Вооруженные силы юга России. Заключительный период борьбы. Январь 1919 — март 1920. — Мн.: Харвест, 2002. — 464 с. — ISBN 985-13-1149-9.
• Директивы командования фронтов Красной Армии (1917—1922 гг.) Т. 2. — М.: Воениздат, 1974.
• Егоров А. И. Разгром Деникина. — М.: Вече, 2012. — ISBN 978-5-4444-0501-7.
• Какурин Н. Е., Вацетис И. И. Гражданская война. 1918—1921. — СПб.: Полигон, 2002. — 672 с. — ISBN 5-89173-150-9.
• Какурин Н. Е. Как сражалась революция. Том 2. 2-е изд., уточн. — М.: Политиздат, 1990. — 431 с. ISBN 5-250-00813-5.
• Кравченко В. Дроздовцы от Ясс до Галлиполи. Сборник. Том 1. — Мюнхен, 1973.
• Левитов М. Н. Материалы для истории Корниловского ударного полка. — Париж, 1974.
• Леонтьев А. Марковцы-артиллеристы в боях в Донбассе // Вооруженные силы на Юге России. Январь — июнь 1919 г. (Сост. С. В. Волков). — М.: ЗАО Центрполиграф, 2003. — 671 с. — ISBN 5-9-524-0666-1.
• Павлов В. Е. Марковцы в боях и походах за Россию в освободительной войне 1917—1920 годов. Книга вторая. 1919—1920 годы. — Париж, 1964.
• Савченко В. А. Двенадцать войн за Украину. — Харьков: Фолио, 2006. — ISBN 966-03-3456-7.
• Шкуро А. Г. Гражданская война в России: Записки белого партизана. — М.: ООО «Издательство ACT»: ООО «Транзиткнига», 2004. — 540, [4] с. — (Военно-историческая библиотека). — ISBN 5-17-025710-4.