Будинок міської друкарні «Кременчуцька благодійна громада»

Споруда будівлі пов'язана з діяльністю однієї з найстаріших благодійних організацій Кременчука — Товариства допомоги бідним, перші згадки про яке в адресних книгах відносяться до кінця XIX століття. Серед членів опікунського комітету товариства, як і серед рядових його членів, знаходилося багато відомих кременчужан. Посаду секретаря займав український композитор Михайло Миколайович Колачевський. У громаді перебували: доктор медицини, головний лікар губернської земської лікарні, гласний міської думи Овксентій Богаєвський; пастор лютеранської церкви Євген Кирилович фон-Фінднер; купець Юхим Файдиш й інші. Багато міських голів та голів повітового земства були членами комітету, зокрема Андрій Ізюмов[1][2]

Під опікою громади знаходився притулок для малолітніх сиріт, а також богодільня і притулок для старих і бідних людей з інвалідністю. Підйом економіки міста на початку XX століття сприяв розвитку благодійності. У 1904 році при товаристві, крім притулку, існували жіноча реміснича школа, вечірня безкоштовна школа грамоти і контора з найму робітників громади. Збільшення надходжень дозволило приступити у 1910 році до спорудження нового двоповерхового кам'яного будинку по вулиці Київській (нині вулиця Перемоги). У серпні 1910 року місцева газета «Кременчугская жизнь» повідомила про те, що будівництво будівлі завершено, але офіційне освячення відкладено до середини вересня. Після відкриття будівлі на першому поверсі розмістилася реміснича школа і притулок, на другому — 2-а парафіяльна школа[1].

Під час подій з 1917 до 1920 року влада в місті багато разів змінювалася. Доля благодійного товариства після 1917 року невідома. Наприкінці весни 1918 року, коли в місті була встановлена ​​влада гетьмана Скоропадського, колишня будівля товариства була придбана рабином Іхієль Цві Гірш Гурарі — заможним кременчужанином, власником тютюнової фабрики, прихильником юдейського руху Хабад. Будівля була передана єшиві «Томхей Тмімім».

Єшива була заснована у вересні 1897 року в селі Любавичі (нині Смоленська область, Росія), де діяла близько двадцяти років, ставши однією з найпрестижніших єшив Російської імперії. Під час Першої світової війни і подій Громадянської війни в Росії, єшива була перенесена до Кременчука, де з кінця весни-початку літа 1918 року продовжила свою діяльність. Цві Гурарі, який надав єшиві будівлю, був одним з її перших випускників. Учень рабина Еліезера Наноса писав: «У 1914 році вибухнула війна, яку потім назвали Першою світовою. Через три роки, у 1917 році, фронт став наближатися до Любавичів, і єшиву перевели в Україну до Кременчука. Там учні та викладачі розмістилися у будинку одного багатого єврея на прізвище Кричевський, а потім хасид рабин Цві Гурарі виділив для єшиви двоповерхову будівлю з великим підвалом. Учні та викладачі розмістилися у самій будівлі, а у підвалі була влаштована кухня». Засновник єшиви писав наступне: «…нині у Кременчуці знаходяться 42 старших учні … Ночують і харчуються вони у будинку Гурарі, який недавно купив двір (за 75 тисяч) і віддає його „Томхей Тмімім“. У будинку 16 просторих кімнат на двох поверхах, крім того каже, що є там хороші зали, які підходять для навчання, а також місце для ночівлі та харчування і, зрозуміло, кухня»[1].

У 1919 році, у період радянської влади, єшива була визнана вищим єврейським навчальним закладом, учні були визнані студентами й отримували порцію хліба і талони на харчування. Велика єшива влітку 1920 року перебазувалася в Ростов-на-Дону. Мала і середня єшиви діяли в місті до літа 1930 року, у тому числі перебуваючи під забороною[1].

За радянської влади 1920 року в Кременчуці відкривається перший вищий світський навчальний заклад — трирічні педагогічні курси з українською мовою викладання. Курси розмістилися в спорожнілому будинку єшиви. Крім того, у будівлі розмістилися 6-місячні курси соціального виховання, а це призводило до тісноти і викликало невдоволення адміністрації. Переважна більшість викладачів мали вищу освіту. Викладачем економічних дисциплін служив М. М. Нечаєв, майбутній засновник Кременчуцького краєзнавчого товариства, автор економічних розділів першого довоєнного краєзнавчого нарису «Кременчук». Викладачем музики і співу працював П. М. Сапсай — випускник Московської консерваторії, творець української народної хорової капели імені Миколи Віталійовича Лисенка. Курси розміщувалися в будівлі до літа 1923 року. 30 серпня 1923 газета «Наш шлях» опублікувала статтю про виділення для курсів будівлі колишнього Олександрівського реального училища, у якому до цього розміщувалася дивізійна школа[1].

Звільнильнена будівля була передана відділу народної освіти, який розмістив у ньому дві трудові школи — українську та єврейську. Станом на 1930 рік, у будівлі знаходилися трудові семирічні школи № 4 і № 12. У зв'язку з індустріалізацією країни і переходом до загальної неповної середньої освіти в містах — 1931 року система освіти реформується. Більшість трудових семирічних шкіл перетворюється в семирічні школи фабрично-заводського навчання (ФЗС). Трудова школа № 4 стає ФЗС № 4. Трудова школа № 12 переводиться в район Ревівки і Новоолександрівського хутора. Після уніфікації системи освіти в 1934 році ФЗС № 4 отримує назву середньої школи № 4[1].

Під час Другої світової війни будівля школи згоріла. Цегляна коробка, що збереглася була передана для відновлення під міську друкарню. Проект відновлення було складено в 1950 році Полтавським Облпроект (архітектор В. А. Пасічний, старший інженер Попова). При відновленні було прийнято рішення про збереження довоєнного оздоблення будівлі. З огляду на художню цінність будівлі та типову для Кременчука архітектуру, виконавчий комітет Кременчуцької міської ради народних депутатів рішенням № 273 від 07.04.1988 року вніс будівлю до державного реєстру об'єктів культурної спадщини, — натепер це Державний реєстр нерухомих пам'яток України (ДРНПУ), — з наданням статуса пам'ятка архітектури місцевого значення України[1].