Буковинський курінь Дієвої армії УНР

Буковинський курінь — українська добровольча військова частина, курінь Дієвої армії УНР, утворений у 1919 році. Сформована М. Топущаком з біженців з Буковини, які рятувались від терору румунських військ. У січні 1919 року Буковинський Курінь був вишколений і складався з трьох сотень стрільців, переважно студентів кіцманської та вижницької гімназій, і кількох старшин. Озброєння Куреня було австрійське, за винятком кількох російських кулеметів.

Буковинський курінь
На службі 1919
Країна  УНР
Належність  Армія УНР
Тип піхота
Чисельність Курінь

Буковинський Курінь було включено до складу 3-ї Стрілецької дивізії як третій курінь полку під командою полковника Павла Шандрука. Курінь зберіг свою назву, традицію буковинського війська і мав такий склад:

  • три сотні піхоти по 120 стрільців під командою сотенних Е.Буцури, М.Лупашка і С.Григоряка;
  • одну сотню кулеметну з 12-ма кулеметами та 70-ма кулеметниками, командир сотні В.Величко;
  • чоту зв'язку з 35-ма стрільцями та чотирма дівчатами-санітарками, командир сотник Іван Пігуляк.

Буковинський курінь воював проти більшовицьких військ у складі Залізної дивізії Армії УНР. Командував куренем Омелян Кантемір. Курінь зазнав великих утрат у жовтні 1919 року в боях з денікінцями на Поділлі і був розформований, хоча його стрільці та старшини воювали в Дієвій Армії УНР до кінця українсько-більшовицької війни. Вони брали участь в обох Зимових Походах Армії УНР.

Курінь було створено на взірець Українських Січових Стрільців вихідцями з Буковини, які носили українську уніформу і діяли у складі Армії УНР. Курінь, хоча й підлягав опіці Буковинської Ради в Станіславові і адміністративно належав до Української Галицької Армії (УГА), але фактично підлягав Дієвій Армії Української Народної Республіки і діяв у складі Залізної дивізії .

Історія створення

3 листопада 1918 Буковинське Віче у Чернівцях одностайно висловилося за приєднання Північної Буковини до Української Держави, а вже 6 листопада представники Української Національної Ради перебрали в Чернівцях владу від останнього австрійського намісника Буковини графа Ерцдорфа. Над державними установами столиці краю замайоріли синьо-жовті прапори, а буковинські українці вперше за багато століть відчули себе господарями на рідній землі.

Втім, цей успіх був тимчасовий. Розквартирований у Чернівцях та у Вижниці леґіон Січових Стрільців під проводом Василя Вишиваного змушений був у перших числах листопада вирушити на захист загроженого польським наступом Львова, залишаючи Буковину без оборони. 11 листопада румунське військо під командою ґенерала Задіка зайняло Чернівці, а згодом, не зустрічаючи значного опору, окупувало цілий край. Український уряд Буковини був змушений еміґрувати до Галичини, де продовжував діяти аж до упадку Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) як «Буковинська Рада», представляючи інтереси буковинців перед урядом ЗУНР, а також на міжнародному форумі.

Саме в цей час група буковинських українців під проводом Миколи Топущака, разом з представником Директорії Української Народної Республіки (УНР) Сергієм Бублієнком звернулися до ґенерал-хорунжого Володимира Сальського з пропозицією створити окрему військову частину з добровольців із Буковини. Ґенерал Сальський виклопотав в уряду УНР дозвіл на організацію Буковинського Куреня, полагодив питання з його фінансуванням та озброєнням, і невдовзі М.Топущак та С.Бублієнко, отримавши чотири вагони військового спорядження, вирушили до Коломиї, де знаходилась команда Куреня. Збірна станиця для збору добровольців з Буковини була в Кутах, а запасний курінь під командою поручника Романа Ціпсера перебував в Городенці. Омеляна Кантеміра призначено ад'ютантом сотника Михайла Ціпсера, під командою якого працював штаб Куреня.

Бойовий шлях куреня

Наприкінці січня 1919 року Буковинський Курінь був уже вишколений і мав три сотні стрільців. Однострій та озброєння Куреня були австрійські, за винятком кількох російських кулеметів. Курінь перейшов до Городенки, де сформував залогу міста та виставив на кордонах Буковини застави в Серафинцях, Стецеві, Залуччі, Снятині, Кобаках і Кутах.

23 травня 1919 Румунія, уклавши таємну угоду з Польщею, вислала ультиматум урядові ЗУНР, в якому вимагала відступити їй південно-східну частину Галичини по лінію Дністер — Нижнів — Ворохта, а 24 травня румунські війська під проводом ґенерала Задіка перейшли кордон у Кутах і Снятині і вдарили в запілля українській армії. Цей несподіваний удар румунів у спину УГА, яка вела в цей час боротьбу проти польської армії Ґаллера, спричинив не лише велику моральну шкоду нашій державі. Трагічно відбилося на боєздатності УГА й те, що в руки ворога потрапили стратегічні запаси озброєння та амуніції, вивезти які не було змоги.

Уряд ЗУНР був змушений покинути свою тимчасову столицю Станіславів і податися в напрямі річки Збруч, що відділяла Галичину від Великої України. Над Збручем Дієва Армія УНР була затиснута більшовиками між річками Збруч, Смотрич і Дністер.

В цей час Микола Топущак отримує депешу від ґенерала Сальського про те, що Армія УНР готується до наступу на Кам'янець-Подільський. Курінь вирушив з Городенки 24 травня і через тиждень прибув до Скали, де приєднався до військових частин УНР. Напередодні наступу група військ полковника О.Удовиченка мала такий склад:

  • полк колишньої Синьої дивізії (полковник О.Вишнівський);
  • Чорноморський полк (командир полковник Є.Царенко);
  • окремий курінь (командир полковник Г.Чижевський);
  • Буковинський Курінь у резерві під командою сотника М.Ціпсера та сотника-ад'ютанта О.Кантеміра.

31 травня група О.Удовиченка розпочала наступ на Оринин і, здобувши його, вийшла в тил рихтицької групи противника, а розбивши їх, група майже без боїв захопила Кам'янець.

В середині червня з групи військ полковника О.Удовиченка сформовано 3-ю пішу Стрілецьку дивізію, яка включала:

  • 7-й Синій піший полк (600 багнетів) (командир полковник О.Вишнівський);
  • 8-й Чорноморський полк (700 багнетів) (командир полковник Є.Царенко);
  • 9-й Стрілецький полк (900 багнетів), створений із Запорізького загону та Буковинського Куреня (командир полковник, а згодом ґенерал-хорунжий Павло Шандрук);
  • 3-я Гарматна бриґада (командир полковник Г.Чижевський).

До складу дивізії входили й інші частини. Командиром дивізії був полковник ґенерального штабу Олександр Удовиченко, помічником командира — полковник Володимир Ольшевський, начальником штабу — сотник ґенерального штабу Татаринців.

Буковинський Курінь зберіг свою назву, традицію буковинського війська і мав такий склад:

  • три сотні піхоти по 120 стрільців під командою сотенних Е.Буцури, М.Лупашка і С.Григоряка;
  • одну сотню кулеметну з 12-ма кулеметами та 70-ма кулеметниками, командир сотні В.Величко;
  • чоту зв'язку з 35-ма стрільцями та чотирма дівчатами-санітарками, командир Іван Пігуляк.

Штабом Куреня керували: командир сотник Михайло Ціпсер, ад'ютант — сотник Омелян Кантемір, кадровий організатор — отаман Микола Топущак, котрий водночас мав функцію зв'язкового з полком і дивізією.

В складі дивізії Курінь вів успішні бої на півдні Поділля

Військовики Буковинського Куреня 1918—1919 рр

  • Буцура Е. — сотник
  • Величко В. — сотник
  • Гакман Степан — стрілець, учень Вижницької гімназії.
  • Галицький Теофіль — четар, родом з Садаґури, починаючи з 1911 р. був учителем в Чернівцях (тепер СШ № 5). Весною 1920 р. повернувся на Буковину, невдовзі захворів і помер в Садаґурі.
  • Галіп Степан — стрілець, учень Вижницької гімназії.
  • Гніздовський Олександр — бунчужний, народився в Миткові над Дністром 8 січня 1872 р. в родині дяка.
  • Григоряк С.  — сотник, курінний отаман Буковинського Куреня після загибелі Омеляна Кантеміра, родом з с. Іспас, член академічного козацтва «Запороже», помер у Чехословаччині.
  • Зав'янський Микола — сотник
  • Ілюк Маруся — медсестра.
  • Кантемір Омелян — сотник, курінний Буковинського Куреня, загинув у липні 1919 року в боях за станцію Вапнярка і Крижопіль. Похований в м. Могилеві.
  • Костинюк Осип — стрілець, професор Вижницької гімназії, член академічного козацтва «Запороже».
  • Кракалія Ц. — стрілець, учень Вижницької гімназії.
  • Лупашко М. — сотник
  • Молчанський П. — поручник
  • Пігуляк Іван — сотник, член академічного товариства «Союз», головний редактор журналу «Промінь» в 1922-23 рр., в 1920-х рр. еміґрував до Канади. Автор ряду публіцистичних праць, зокрема «Українська православна церква в румунськім ярмі і буковинці в Канаді» (1927). Помер в США в 1970-х рр.
  • Садаґурський Кость — стрілець, учень Вижницької гімназії.
  • Тимчук Микола — поручник
  • Томоруг Микола — поручник, вчитель.
  • Топущак Микола — сотник, курінний отаман, народний вчитель у Великому Кучурові, делеґат від Буковини на ювілейний конґрес «Просвіти» в 1909 р.. Один із засновників товариства «Руський Міщанський Хор», член товариства «Український Народний Дім» в Чернівцях, ювілейна хроніка якого за 1934 р. згадує про М.Топущака як про учителя в Києві на той час.
  • Турушанко В. — хорунжий
  • Ціпсер Михайло — сотник, начальник штабу і командир Буковинське, о, Куреня. В 1930-х рр. священик в с. Реваківці на Кіцманщині, організатор української кооперативи.
  • Ціпсер Роман — поручник
  • Цурканович Теофіль — сотник
  • Шумка Василь Миронович — стрілець, згодом вчитель у Стрілецькому Куті та організатор Буковинського Куреня в БУСА (псевдо Василь Луговий).

Посилання

This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.