Бібракте

Розкопки воріт Ребу дозволили виявити п'ять шарів, найдревніший з яких свідчити про присутність людини на горі Бевре ще в неоліті. Водночас датування знахідок показало, що опідум не був заснований раніше, ніж наприкінці II ст. до н. е. . Він займав площу в 200 гектарів, оточену зовнішнім муром. Всередині був збудований інший, внутрішній мур. Причини його зведення досі невідомі.

Едуї отримали від римлян статус друзів римського народу, тому цілком ймовірні контакти з римськими купцями ще до завоювання Галії Цезарем. Такий привілейований статус означав, що Бібракте не страждало від конфліктів. У 58 році до н. е. за 25 км на південь від поселення, при Монморі армія Юлія Цезара отримала перемогу над гельветами, змусивши їх повернуся до Швейцарії й поступово влитися в те, що згодом стало Римською імперією. Незважаючи на повстання Верцингеторикса в 52 році до н. е., коли зібрання гальського народу в Бібракте віддало в його руки верховне командування гальським військом, Цезар не покарав місто після своєї перемоги при Алезії. Він провів у ньому зиму 52-51 років до н. е., працюючи над «Записками про гальську війну». У «Записках» згадуються імена декого із едуйської знаті: едуйського верґобрета Думнорікса та його брата друїда Дівітіака. Після війни для поселення настали десятиріччя процвітання.

Географія Страбона, представника наступного після Цезара покоління, ще згадує про Бібракте, як сильне поселення едуїв.

Після заснування Отена (Августодунума) приблизно в 15 році до н. е., при правлінні Августа, за 25 км від Бібракте, населення поступово перетекло до нового поселення. Проте ритуали в храмах продовжували справлятися, а фонтани та помешкання знаті підтримувались у справному стані. Існують дві гіпотези щодо поступового знелюднення міста впродовж кількох десятиліть. Міграція могла пояснюватися економічними причинами або ж бажанням інтергації в римський світ. Частина едуїв з панівних класів уже під час гальської війни займала проримські позиції. Вони, вочевидь, усвідомили стратегічну важливість нового міста, розташованого на перехресті шляхів й бажали пристосуватися до римського рівнинного способу життя, тоді як консервативніше населення залишалося на старому місці.

З текстів XIII-го століття відомо, що на місці старого поселення щороку в перший вівторок травня ще проводилися ярмарки на старому місці. У XV-му та XVI-му століттях на горі Бевре діяв францисканський монастир, сьогодні закинутий, але традиційні ярмарки припинилися.

Про значення едуйської столиці свідчать «Записи про гальську війну», в яких підкреслюється те, що едуї мали численні зв'язки із сусідніми народами. Цезар згадує також про війни едуїв з арвернами та секванами за гегемонію над великою частиною Галії. Ці згадки нейтральні за тоном, оскільки Рим сприймав едуїв як союзників, «кровних братів», принаймні в 2 ст. до н. е. Рим підтримував з народом едуїв економічні та військові зв'язки: розбив конкурентів арвернів, а потім відгукнувся на заклик допомогти відбити вторгнення гельветів, що стало початком до гальської війни.

Окрім важливого союзу з Римом едуї також входили до конфедерації кельтських племен, вплив якої розповсюджувався на велику частину гальської території.

Зрештою, не треба забувати про демографічний аспект, оскільки археологи оцінюють населення Бевре в період найбільшого розквіту між 5 та 10 тисячами душ.

В «Історії галів» Каміль Жульян написав про едуїв декілька наступних рядків: «Бібракте, на моє переконання, було точкою витоку й гарантом їхньої могутності. Навколо Бібракте проходили дуже гарні дороги, які сполучали три найбільші басейни Франції.» Таким чином, римські вироби підіймалися вгору Роною (водні шляхи в ті часи були найшвидшими) і, щоб потім попасти на води Луари чи Сени, проходили через едуйську територію. Едуї перебували на перехресті торгових шляхів, важливих не тільки для кельтів, а й для Риму, тим більше, що Бевре домінує в західній частині долини Луари і знаходиться на схід від долини Сони. Тож едуї сприяли розповсюдженню римських товарів у гальському світі II ст. до н. е., дозволяючи своїм союзникам із гальської конфедерації отримувати вигоду від торгівлі з Римом і, звісно, із грецькими колоніями на зразок Масілії. Про таку тогрівлю свідчить велика кількість амфор та кераміки італійського походження, знайдених на колишніх смітниках і серед хатньої плитки.

З іншого боку едуї встановили систему митниць, яка збирала відсоток від вартості товарів, що проходили через їхню територію, і сприяла збагаченню поселення, як про це свідчать записи Цезара: «Це був Думнорікс: людина сповнена відваги, завдяки своїй щедрості він здобув людську прихильність, і він бажав політичного неспокою. Впродовж довгих років він тримав у своїх руках митниці й інші податки едуїв за низьку ціну, оскільки коли він заявляв ціну на торгах, ніхто не смів перебивати її.»

За контроль над Араром (теперішня Сона) Едуям доводилось боротись із секванами, оскільки контроль над водним шляхом дозволяв оподатковувати римські та кельтські товари, що прямували на північ.

Політична система едуїв реконструйована здебільшого, виходячи із того, що розповідалося в «Записках про гальську війну». На чолі держави стояв сенат, до якого від кожної знатної родини входив один представник. Те, що в наші часи називають виконавчою владою, належало верґобрету, верховному магістрату, який виконував свої функції впродовж року. Йому самому заборонялося покидати впродовж року свого правління межі території едуїв, що заважало йому командувати військом в інших землях. Ця міра, поряд із обмеженням у один голос для кожної знатної родини в сенаті, мали, вочевидь, на меті не допустити зосередження влади в руках однієї людини, чи однієї родини. Верґобрета обирали публічно радою, яку збирали друїди. Схоже, що в едуїв верґобрет виконував також обов'язки судді, оскільки Цезар повідомляє, що він мав «право на життя і смерть своїх співвітчизників». Знову ж, вважають, що верґобрет відповідав за адміністрування території. Цезар уточняє, що цей обов'язок був покладений на друїдів: «Вважається, що релігія не дозволяє довіряти їхнє вчення написаному, що ж до всього іношого, для актів адміністративних публічного й приватного характеру вони посуговуються грецькою абеткою.» Жодні розкопки досі не зуміли віднайти подібні акти, які писалися на нетривкому матеріалі — дереві, обтягнутому шкірою.

Нам також відомо, що друїди займали високі посади, оскільки Дівітіак їздив до Риму, благаючи допомоги едуям під час навали германців під проводом Аріовіста, що сталася внаслідок конфлікту із секванами. Крім того після смерті брата Думнорікса він командував едуйською кавалерією під час гальської війни. Тому існує гіпотеза, що деякі друїди виконували важливі військові функції.

Бюйо використовував найпростіший спосіб. Він полягав у тому, щоб знаходити горбочки на землі, оскільки гора практично не змінилася з античних часів. Це дозволило йому відтворити план стін, практично не копаючи землю. За допомогою цієї техніки він, разом з армійськими топографами, створив топографічні реконструкції окремих ділянок місцевості. До наших днів збереглась лише реконструкція кварталу Порре.

Протягом останніх років у кварталі Порре були проведені дослідження за допомогою того ж методу, але з використанням точніших інструментів: теодолітів та GPS. Розвідка з повітря чи за допомогою електромагнітних методів неможлива через природу підземних порід та через рослинність, яка затягнула гору після розкопок Дешлета й припинення випасу худоби. У 2007 році була спроба застосувати не особливо точний, зате швидкий метод — сканування з повітря за допомогою лазера, променям якого вдалося пройти через рослинність і за кілька хвилин зробити те, на що на землі потрібно було б потратити тижні. Таким чином було побудовано набагато повніший план давнього міста і збережено топографічні дані.

Дослідження Бюйо та Дешлета наприкінці XIX-го і на початку XX-го століть показали, що місто розбите на квартали — побудови, що тягнуться вздовж центральної вулиці, що веде від воріт Ребу до Великих воріт. Така організація відрізняється від планів інших опідумів, таких як Манхінґ, збудованого за звичнішим міським планом. Таке планування пояснюється рельєфом місцевості, оскільки мури оточували три вершини, а деякі схили доволі круті.

Дослідження, проведені після 1984 року, схоже, підтверджують в загальних рисах гіпотезу Дішлета та Бюйо, додавши до тих подекуди певні нюанси.

Бібракте було захищене міцними мурами, збудованими за типом, який називають «гальськими мурами». Розкопки допомогли відтворити історію їхнього зведення. Поселення стало свідком двох великих будівництв і принаймні п'яти періодів внутрішньої розбудови, про що свідчать, зокрема, дослідження воріт Ребу. На диво, будівництво внутрішніх мурів відбулося після будівництва зовнішніх. Таким чином поселення зменшило свою площу з 200 гектарів до 135 гектарів.

Спочатку Бюйо відкрив внутрішній мур, що оточує 135 гектарів й простягається на 5 км. За оцінками для його побудови потрібно було 10 000 кубічних метрів лісу, між 10 000 та 20 000 кубічних метрів землі й тридцять тон заліза.

Інша розбудова, на диво зовнішня щодо першої, оточує приблизно 200 гектарів. Її дослідження розпочалися в 1992 році. Ці дослідження показали, що мури мали 4-5 метрів у висоту, не враховуючи невідомі конструкції нагорі (вежі, насадження тощо), відповідну ширину. Перед мурами проходив рів глибиною від 2 до 4 метрів й шириною від 6 до 10 метрів. Інтенсивні дослідження проводилися з 1995 по 2002 рік групою археологів із Віденського університету. Вони дозволили прийти до висновку, що цей гальський мур був розібраний, перш ніж приступили до спорудження внутрішнього муру. Ця перебудова відбулася у другому столітті до Христа, хоча датування залишається не особливо точним. Ці ж розкопки також виявили потерну на рівні гори Порре, яка на сьогодні залишається єдиною відомою для фортифікацій типу гальських мурів.

В укріпленнях є п'ятнадцять воріт, з яких найвідоміші ворота Ребу (20 метрів завширшки і 40 метрів у глибину). Ці ворота були першими, де протягом 9 тижнів працював Бюйо, там же розпочалися розкопки 1984 року. Вони тривали до 1986 року, особливо зосередившись на ровах, що прилягали до стін. Було виявлено п'ять шарів, найнижчий із яких датується (за вмістом ¹⁴C) неолітом. Реконструкція 1996 року дозволила позначити вхід до древнього опідума. Наразі дослідження не зуміли виявити слідів ні системи, яка зачиняла ворота, ні засобів їхньої оборони. Існує гіпотеза про подвійні брами, над якими була збудована дерев'яна сторожова вежа на зразок знайденої в Манхінґу, але це припущення не має підтверджень.

Останні дослідження мурів, які проходять, починаючи з 2005 року, зосередили увагу на лінії фортицікацій нижче від воріт Ребу. Датування вказує на те, що це будівництво відбувалося після зведення воріт і було сучаснішим за технологією. Крім того, між двома рядами мурів було знайдено місце поховань знаті.

Розкопки в кварталах, названих Ком Шодрон та Шамплен, розташованих біля воріт Ребу, відновилися в 2000 році й виявили, що ці квартали були призначені для роботи з металом і загалом для ремісників. Схоже, що робота з металами була дуже спеціалізована. Були знайдені кузні, приміщення мідників, емалювальників, про що повідомляв уже Бюйо, і безсумнівно золотарів та карбувальників монет. Розкопки в Бевре на рівні Шамплен і в прилеглих гірських масивах починають виявляти шахти рудокопів, де добувалися такі метали, як золото, залізо й навіть мінерали із вмістом олова. Пошуки продовжуються і намагатимуться знайти місця, в яких виплавлялися метали, добуті за межами опідума. Із спеціалізації майстерень Бібракте зрозуміло, що метали прибували туди в злитках, тож повинні були виплавлятися зовні.

Інший ремісничий квартал був знайдений на рівні одної з вершин, біля скелі Вівре. Цей квартал стане об'єктом майбутніх розкопок, які спробують визначити його призначення.

Більшість помешкань будувалися з дерева й землі, гальські будинки майже не використовували як матеріал камінь, використовуючи його в основному для зведення мурів. Але, оскільки дерево зберігається погано, про те, як будинки були облаштовані, відомо мало. Водночас, в кварталі, який назвали Кінським парком, знаходять залишки кам'яних будівель. Вочевидь це оселі знаті. На рівні пасовища Куван є також будівля з колонами, без сумніву громадського призначення. Вважається, що такі будинки почали зводити незабаром після гальської війни.

Посередині гори Бевре на плато, названому Кінським парком, стояло декілька будинків із каменю в романському стилі, розкопані ще у XIX-му столітті. Зокрема там знаходиться будівля PC1 (названа так Бюйо), яка стала справжньої золотою копальнею для дослідників. Спочатку вона була дерев'яною, але в збудованою від впливом римського стилю, але потім перетворилася в справжній domus з атріумом з імпловієм, портиками і навіть термами, гарячу воду в які подавали за допомогою іпокосту через водогін. В останньому варіанті будівля мала розміри 55x67 метрів, площу 3500 м²? , була вчетверо більшою за домуси, які знаходять у Помпеї. За оцінками на цій площі була десь приблизно дюжина домусів, таких як найменший PC2, який стоїть навпроти PC1 через центральну вулицю. Знаходять також помешкання типу villa rustuca (сільські будинки в Італії), наприклад PC33. Водночас точно невідомо, чи ці будівлі призначалися тільки для знаті, оскільки розкопки виявили неподалік від домусів кузні.

Посеред головної вулиці на рівні пасовища Куван стоїть монументальна ванна із рожевого граніту, поперечна орієнтація якої відповідає сходу Сонця під час зимового сонцестояння чи його заходу під час сонцестояння літнього. Вода відводилася через північний витік, розташований нижче, звідки стікала в каналізацію. Те, як вода подавалася в купальню наразі невідомо: не знайдено жодного водогону, а, крім того, вона не могла вільно протікати через гранітні стіни.

Геометричний принцип, за яким вона спланована, відомий: перетин двох кіл з відношенням довжин, що точно відповідає трикутнику Піфагора, який з'єднує центр кола, центр ванни та її край. Щодо призначення ванни, воно досі незрозуміле: священне місце? культ води? Більш того, на думку певних спеціалістів такий спосіб обробки граніту незвичний і базується на середземноморській техніці отісування вапняку. Безумовно для побудови цієї ванни едуї запросили чужоземців. Усе це свідчить про те, що ця монументальна водна споруда не була звичною рисою кельтської архітектури.

Неподалік від ванни знайдені численні погреби і громадські будівлі, в яких зберігалися великі кількості зерна та вин, привезених із Середземномор'я. Один із таких дерев'яних погребів було нещодавно відбудовано. Безумовно саме в ці споруди едуї звозили урожай та імпортовані речі.

В опідумі Бібракте нараховується дюжина джерел та п'ять міських фонтанів, які датуються гальським та гало-римським періодами. Фонтан Сен-П'єр був культовим місцем та центром паломництва. В ньому знаходять монети і пожертвування. На вершині гори розташовувався неметон, культовий гай кельтів, площею в гектар. Його оточували живопліт і система концентричних ровів. Під каплицею XIX-го століття розкопки 1988 року виявили попередній гало-римський храм. Більше того, те, що поселення закинули ще до християнської ери, не заважало продовженню паломництва в ці місця.

Наразі некрополь знаходиться під паркінгом музею. Розкопки проводилися ще до створення музею і проведення туди державної дороги. На площі у півтора гектари було знайдено 70 поховальних місць (методом спалення). Місце кремації знайшли трошки південніше. Крім того урни з прахом померлих знаходили також нижче від воріт Ребу. Вочевидь це прах знатних родин міста. Інші кладовища повинні знаходитися на древніх шляхах до поселення, як було заведено в ті часи, але розкопки там ще не проводилися.

На місці розкопок знаходиться музей кельтської цивілізації, збудований П'єром-Луї Фалосі й відкритий для відвідувачів у 1996 році. П'єр-Луї Фалосі також є архітектором Центру європейських археологічних досліджень у Бібракте, відкритого в 1994 році. Архітектура будівель відображає зміну людських епох: низ із обтесаного каменю, гладкі стіни й металевий дах. Ряд широких скляних вікон з боку долини закриває стіна, а з іншого боку через них відкривається вид на місце розкопок. Власних експонатів у музею небагато, чимало виставлених об'єктів взяті в позику в інших музеїв, тому протягом кількох років там можна було побачити календар Коліньї та казан із Ґундеструпа.

2000 квадратних метрів експозиції розташовані на двох поверхах. Другий поверх, звідки розпочинається перегляд, розповідає про відкриття Бібракте та його місце в глобальному контексті європейської кельтської культури. Більшість тем розкрито в цій статті: війна, епоха опідумів, торгівля з Середземномор'ям, сільське господарство.

На першому поверсі розташовані численні тематичні алькови, присвячені життю едуїв у Бібракте. Тут можна побачити речі щоденного вжитку, прикраси, урни з прахом, майстерні ремісників.

Музей мав честь представляти на огляд публіки виставки предметів, приналежних до кельтського світу, із інших сховищ.

• 1995 : Кельтська Європа часів Бібракте
• 1996 : Погляд на історію з неба
• 1997 : Погляд на кельтів Словенії
• 1998 : На границі між сходом та заходом
• 1999 : Могили останніх представників кельтської знаті
• 2000 : Гальські друїди
• 2001 : Гальські часи в Провансі
• 2002 : Слідом за Цезарем
• 2003 : Ковалі та слюсарі
• 2004 : Біле золото Гальштатту
• 2005 : Вино, нектар богів
• 2006 : Жіночі скарби
• 2007 : Подорож туди й назад між Бібракте й Катманду
• 2008 : Сітюле, картини світу, що зник

Європейський центр досліджень кельтської культури розташований на віддалі чотирьох кілометрів від гори Бевре у комуні Ґлюкс-ан-Ґленн. У ньому знаходиться одна з найважливіших бібліотек, присвячних кельтському світу, в яку регулярно відсилають копії своїх книг провідні європейські дослідники. Крім того в центрі знаходяться археологічне депо, адміністрація археологічного парку, різні технічні підрозділи, зала для семінарів, їдальня, крамнички.