Біогеографічні регіони Європи

Поділ на біогеографічні регіони затверджений на рівні Європейського Союзу і закріплений у Директиві Ради 92/43/ЄЕС від 21 травня 1992 року про охорону природних середовищ існування та дикої флори і фауни (Directive 92/43/EEC of 21 May 1992 on the conservation of natural habitats and of wild fauna and flora). Спрощено її називають «Оселищна директива» і є динамічною схемою, що поступово видозмінюється в ході обговорення на зустрічах тематичних груп Бернської конвенції.

Основою для підготовки мапи біогеографічних регіонів була цифрова версія «Мапи природної рослинності країн-членів Європейського співтовариства та Ради Європи» (The Indicative Map of European Biogeographical Regions: Methodology and development. ETC/BD, Paris, February 2006[1]).

Індикативна карта європейських біогеографічних регіонів була розроблена з метою на практиці визначення біогеографічних регіонів, зазначених у статті 1 с) (iii) Директиви Ради 92/43 / ЄЕС від 21 травня 1992 року про охорону природних середовищ існування та дикої фауни і флора[2].

Стаття 1, в якій спочатку були визначені п'ять біогеографічних регіонів (Альпійський, Атлантичний, Континентальний, Середземноморський та Макаронезійський), була адаптована приєднанням нових держав-членів ЄС, і наразі включає ще два біогеографічні регіони (Бореальний та Паннонський). Стаття 4.2 Директиви 92/43 / ЄЕС посилається на біогеографічні регіони як географічну основу для створення проекту списку об'єктів, що мають значення для спільноти, зі списків держав-членів з метою створення екологічної мережі Natura2000.

Паралельно Резолюція Бернської конвенції № 16 (1989 р.) Передбачає, що Договірні Сторони вживають заходів щодо визначення територій, що представляють особливий інтерес щодо охорони (АРСІ). Ця рекомендація була реалізована Постановою Постійного комітету № 3 (1996), яка створила Смарагдову мережу[3].

У 1998 р. В Резолюції № 5, що стосується правил для Смарагдової мережі, було чітко визначено, що є потреба розширити карту біогеографічних регіонів на загальноєвропейський географічний простір. Це стало поштовхом для роботи над формуванням та вдосконаленням карти.

За відсутності чіткого визначення біогеографічних регіонів, згаданих у тексті Директиви 92/43 / ЄЕС, — Наукова робоча група (РГЗ) Директиви погодила такі принципи створення біогеографічних регіонів.

Карта: • Тільки регіони, пов'язані з термінами, зазначеними у ст. 1 c (iii), мають бути нанесені на карту; як наслідок, ніякі «підкласи» не вважаються такими як субконтинентальний, субальпійський, гемі-бореальний тощо. • Процедура картографування базується на інтерпретації цифрової версії «Карти природної рослинності країн-членів Європейського співтовариства та Ради Європи»[4] • Кінцева карта повинна використовуватися лише в невеликому масштабі (± 1/10 мільйонів або менше), тому природну рослинність карту (масштаб 1:3 000 000) довелося зібрати та узагальнити.

Розмежування карти біогеографічних регіонів, розпочате з перекласифікації карткових одиниць Карти природної рослинності, які були виділені до біогеографічних регіонів, як показано в таблиці 1. Рослинність, яку неможливо віднести до одного конкретного біогеографічного регіону, була перекласифікована, як «Азонал» і включений до сусіднього біогеографічного регіону.

Біогеографічні регіони України

Територія України розподіляється між континентальним біогеографічним регіоном (приблизно збігається з Поліською та Лісостеповою кліматичними зонами), степовим (збігається зі Степовою кліматичною зоною та зоною субтропіків у Гірському Криму), альпійським (Українські Карпати) та паннонським біогеографічним регіоном, до якого входить рівнинна частина Закарпатської області.

На території України не був виділений окремо Чорноморський біогеографічний регіон, тому прибережна зона Чорного моря в Україні, а також весь Крим на даний час входять до складу Степового біогеографічного регіону.