Вбивство Сергія Кірова

Проти Ніколаєва та його знайомих з НКВД було порушено кримінальну справу за участь в Підпільному зинов'євській організації, очолюваної «Ленінградським центром». Керівники НКВС Г. Ягода і його заступники намагалися «м'яко» саботувати нав'язувану їм Сталіним версію в причетності до вбивства Кірова колишніх опозиціонерів — Зінов'єва, Каменєва та їх прихильників. Однак Микола Єжов, до незадоволення чекістів, направив наслідок в «потрібне» русло. Сам Єжов так згадував про це на лютнево-березневий пленуму 1937 року:

...Почав Сталін, як зараз пам'ятаю, викликали мене і Косарева і каже: «Шукайте вбивць серед зинов'ївців». Я повинен сказати, що в це НЕ вірили чекісти і про всяк випадок страхувала себе ще подекуди по іншій лінії, по лінії іноземної, можливо, там щось вискочить …[1]

28 і 29 грудня 1934 року в Ленінграді виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР під керівництвом Василя Ульріха розглянула справу Ніколаєва і ще 13 підсудних). Більшість підсудних не визнали себе винними. Свідчення Ніколаєв підтвердив лише після того, як Ульріх допитав його в відсутності інших підсудних. О 5 годин 45 хвилин 29 грудня 1934 року було оголошено вирок Ніколаєву і всім іншим засудженим до смертної кари; вже через годину вони були розстріляні. Згідно з розповіддю того ж конвоїра, почувши вирок, Ніколаєв крикнув: «Обдурили!»[2][3].

Мільду Драуле, дружину Ніколаєва, після вбивства Кірова спочатку виключили з партії. У тому ж місяці вона була арештована і розстріляна 10 березня 1935 року. Зазнали репресій інші родичі та знайомі Ніколаєва: мати, брат, сестри, двоюрідний брат, родичі його дружини.

Історик Ю. Н. Жуков стверджував, що крім безпосереднього вбивці підсудними стали близькі й далекі родичі Ніколаєва. Також були розстріляні сестра О. Драуле і її чоловік — Р. Кулішер. На п'яти процесах засудили до розстрілу 17 осіб, до тюремного ув'язнення — 76 осіб, засланно — 30 осіб. 988 осіб було вислано, включаючи колишніх опозиціонерів з зинов'євської групи. Пізніше було репресовано близько 12 тисяч «соціально чужих елементів», а саме колишніх дворян, сенаторів, генералів, інтелігенції[4].

Йосип Сталін і Андрій Жданов біля труни Сергія Кірова

Н. С. Хрущов у своїх спогадах стверджував, що вбивство Кірова було організоване Сталіним і НКВС СРСР[8]. Після XX з'їзду КПРС з ініціативи Хрущова для розслідування питання була створена Особлива комісія ЦК КПРС на чолі з Н. М. Шверником з участю партійного діяча О. Р. Шатуновського. Матеріали комісії не були опубліковані в період Хрущова, який заявив Шатуновському, що результати опублікують через 15 років[9]. В. М. Молотов у 1979 році стверджував, що комісія встановила причетність Й.Сталіна до вбивства, а Хрущов відмовився опублікувати невигідні для нього матеріали[10]. Згодом Шатуновська висловлювала впевненість, що компрометуючі Сталіна документи були вилучені. У своєму листі А. Н. Яковлєву від 13 червня 1989 року вона перераховувала конкретні бачені нею і зниклі з справи документи[11][12].

У 1990 році в ході розслідування, яке проводилося прокурорсько-слідчою бригадою Прокуратури СРСР, Головної військової прокуратури та Комітету держбезпеки СРСР спільно з працівниками Комітету партійного контролю при ЦК КПРС, було дано висновок[13], що причетності органів НКВС і особисто Сталіна не виявлено. У записці Центральної Контрольної Комісії КП РРФСР, що перевіряла заяву Шатуновської, було зазначено, що слідчі з НКВС «штучно зв'язали Ніколаєва з колишніми учасниками зинов'ївської опозиції Рум'янцевим, Толмазовим та іншими (всього 13 осіб), сфальсифікували кримінальні справи» великої групи громадян, які згодом були розстріляні[14].

Незважаючи на таке рішення прокуратура, в літературі нерідко висловлюються точки зору як про причетність Й.Сталіна до вбивства Кірова[15] (а також, як варіант, — що Ніколаїв суб'єктивно діяв поодинці за власним намірам, але Сталін дізнався про них і дозволив вчинити вбиство), так і на користь версії вбивці-одинака[16][17].

Ф. Д. Ведмідь, на момент вбивства Кірова працював начальником УНКВС Ленінграді, у відвертій бесіді зі своїм близьким другом Д. Б. Сорокіним стверджував: «… ідейний натхненник вбивства — Сталін, а виконавці — Ягода і Запорожець». Про це висловлювання Ведмедя на початку 1960-х років писав Сорокін у ЦК КПРС[18].

У своїй книзі Р. А. Медведєв роблячи аналіз результатів голосування на XVII з'їзді партії, пише: «Він (Сталін) відчув небезпеку для свого положення і для своєї влади, і ця небезпека персоніфікувалася для нього в особі С. М. Кірова і багатьох делегатів XVII з'їзду»[19]. Далі Медведєв написав, що «в зазначених справах яких-небудь даних про підготовку у 1928—1934 рр. замаху на Кірова, а також про причетність до цього злочину органів НКВС і Сталіна не міститься».

За твердженням виданої в 1990 році довідки працівників прокуратури СРСР і КДБ вся інформація Медведєва була заснована на непідтверджених чутках[20]. Віктор Балан стверджував, що всі докази і свідки були знищені.

Радянський і російський історик Вадим Роговін пише: «Всі дослідники радянської історії 30-х років сходяться на тому, що постріл у Кірова дозволив Сталіну практично без опору розв'язати терор в розгубленій, остолбінівшій від цього зухвалого вбивства країні. Однак до цього дня зберігаються уявлення про те, що ця трагедія або належить до числа нерідких в історії ретельно підготовлених політичних вбивств, які не розкриваються до кінця ніколи, або до тим рідкісним збігом історичних обставин, які настільки точно відповідають інтересам певного лідера, що підозри на його адресу залишаються назавжди»[21].

Згідно з версією, висунутої владою, Кірова вбили представники «троцькістсько-зінов'ївського центру» на чолі з Л. Б. Каменєвим і Г. О. Зінов'євим. Однак в 1934 році ні той, ні інший не займали ніяких урядових постів і не могли організувати доступ вбивці до Кірова, який ретельно охоронявся. У 1934 році член ЦК Микита Хрущов написав:

…Ніколаєв отримав потім доступ до Смольного, Перебував на сходовій клітці обкому партії, де працював Кіров, там зустрів і вбив його. Без допомоги осіб, що володів владою, зробити це взагалі було неможливо, тому що всі підходи до Смольному охоронялися, а особливо охоронявся під'їзд, Яким користувався Кіров[22].

Висувалася версія про вбивство Кірова на ґрунті ревнощів[23][24]. По Ленінграду ходили чутки, що Кіров мав близькі стосунки з Мільдой Драуле — дружиною Ніколаєва. Сергій Миронович користувався популярністю у жінок, особливо балерин Маріїнського театру. Однак Сталін не був зацікавлений у даній версії, Мільда Драуле була допитана і невдовзі засуджена до розстрілу[25].

За словами бравшого участь у розслідуванні вбивства Генріха Люшкова, «Ніколаєв безумовно не належав до групи Зінов'їва. Він був ненормальний чоловік, що страждав манією величі. Він вирішив загинути, щоб увійти в історію героєм. Це видно з його щоденника».

Син Л. П. Берії Серго зазначав: «Коли вбили Кірова, батько працював у Грузії, але пізніше розповідав, що ніякої змови, як писали газети, не було. Вбивця — одинак. Вже очоливши НКВС, батько, зрозуміло, повернувся до цієї трагічної історії і спробував відновити деталі того, що сталося, але жодних документів, що дозволяють трактувати смерть Сергія Мироновича інакше, не знайшов»[26].

Щоденник Ніколаєва був розсекречений в грудня 2009 року. Відповідно до записів у ньому, Ніколаєв вирішив помститися Кірову за своє звільнення з Інституту історії партії, після якого він став безробітним. Сам Ніколаєв порівнював себе з Андрієм Желябовим, який вбив Олександра II[27].