Великий трек

Фоуртреккери включали дві групи: напівкочові скотарі відомі як трекбури (афр. Trekboers), що проживали на сході Капської колонії, осілих фермерів й ремісників під назвою гренбури(афр. Grensboere), або прикордонної фермери. Разом ці групи пізніше стали називатися фоуртреккери-першопохідці.

Перші колоністи були з Нідерландів, але потім до них приєдналося багато переселенців були німецького походження. Після скасування Нантського едикту в 1685 році, у Капську колонію ринув значний потік біженців з числа французьких гугенотів. До 1800 р. білі колоністи налічували менш ніж 40 000 осіб, і були настільки пов'язані шлюбними узами, що вони були радше величезною сім'єю, аніж новою багатомовною спільнотою. Ця спільнота управлялася Радою сімнадцяти, що в Амстердамі, яка керувала далекосяжною імперією Голландської Ост-Індійської компанії.

Історики виділяють ряд причин, що спонукали до міграції приблизно 12 000 фоуртреккерів: встановлення британського правління, політика англізації, скасування законів про рабство і подальше скасування заходів щодо компенсації колишніх рабовласників, байдуже ставлення і в'яле реагування британської влади на прикордонні конфлікти уздовж східного кордону Капської колонії . Ординанс 50 1828 р., що гарантував рівні юридичні права для всіх вільних людей за кольором шкіри і забороняв нелюдське поводження з робітниками, прискорив міграцію бурів, що документально підтверджується численними сучасними джерелами. Однак деякі вчені стверджують, що більшість трекбурів не мали власних рабів, на відміну від більш забезпечених капських голландців, які не мігрували із заходу Капської провінції. Три республіки, засновані фоуртрекерами заборонили рабство, але у конституціях була закріплена расова сегрегація. Незважаючи на Ординанс 50, расова сегрегація зберігається надалі і в інших британських колоніях у Південній Африці. Іншим можливим фактором можна вважати бажання вирватися з невпинних прикордонних воєн з Коса. Мігранти також шукали родючі сільськогосподарські угіддя, так як якісна земля стає дефіцитною у межах колонії.

Андріс Преторіус

Монумент фоуртреккерам-першопрохідцям у Преторії 1938.

Масовий вихід бурів, який увійшов в історію під назвою «Великий трек», почався в 1835 році. Більшість переселенців (треккерів) походила зі східних районів Капської колонії. З 1835 по 1845 рік у переселенні взяли участь близько 15 тис. чоловік.[2]

Минувши територію між річками Оранжева і Вааль, і перейшовши через Драконові гори, групи треккерів ступили на землі зулусів, які приваблювали переселенців своїм м'яким кліматом, зручним виходом до моря, великими пасовищами й родючістю. У 1837 році бури направили до табору правителя зулусів Дінгане (Дінгаана) послів на чолі зі своїм лідером Пітером Ретіфом, щоб домогтися угоди про заселення на цих землях. Однак переговори завершилися масовим побиттям бурів, в результаті якого загалом загинуло більше 300 бурів, включаючи жінок і дітей.

16 грудня 1838 р. на річці Баффало між десятитисячним військом Дінгане і декількома сотнями бурських переселенців на чолі з Андрісом Преторіусом відбулася вирішальна битва. Озброєні вогнепальною зброєю, треккери з успіхом відбили атаки зулусів і влаштували справжню «криваву бійню», знищивши понад три тисячі з них. Втрати ж самих бурів склали лише кілька людей. З тих пір річка Баффало, води якої після битви буквально забарвилося кров'ю зулусів, стала називатися Кривавою. Сама ця перемога була сприйнята бурами як явне підтвердження милості до них Всевишнього.

«Великий трек» і бурські держави

Дінгане змушений був піти на підписання угоди про мир 23 березня 1839 р. Зулуси відмовлялися від всіх територій на південь від річки Тугела. На захоплених землях бурські переселенці заснували республіку Наталь. Однак через чотири роки англійці захопили й цю територію, утворивши тут нову англійську колонію під тією ж назвою.

Бури змушені були мігрувати на північ і північний захід, у внутрішні райони Південної Африки, де утворили дві нові республіки: в 1852 році Південно-Африканську Республіку (вона також називалася Трансвааль) зі столицею в Преторії, і в 1854 році — Оранжева Вільна держава зі столицею в Блумфонтайні.

Переважна більшість переселенців зайнялася сільським господарством. Оскільки розмір багатьох з ферм досягав 50-100 тис. акрів, бурами активно використовувалася праця наймитів-тубільців і рабів. Аж до відкриття на території Трансваалю золота і початку промислової розробки його покладів в 1880-і роки, бурські республіки залишалися патріархальними аграрними державами з невеликим європейським населенням. Біле населення Трансваалю до кінця XIX століття становило приблизно 125 тисяч осіб, а громадянами Оранжевої Вільної держави на той час були 30 тисяч бурів.