Німеччина

Цугшпітце в Баварії — найвища гора Німеччини

Фізична карта Німеччини

Рельєф країни підвищується з півночі на південь. На півночі країни — Північно-Німецька низовина з мореними горбами і ділянками зандрового рельєфу, південніше — височини, низькі і середньовисотні гори (600—800 м, іноді до 1400 м), — Гарц, Тюрингські Сланцеві гори, Шварцвальд, Рудні гори, Шумава та ін. На півдні — Баварське плоскогір'я, обрамоване передовими хребтами Альп (найвища точка країни — гора Цугшпітце висотою 2963 м). Клімат помірний, на півн. морський, в інших районах країни перехідний до континентального. Основні річки — Рейн, Ельба, Дунай, Одер, Варнов, Везер. Великі озера — Боденське, Гім та інші. розташовані в передгір'ях Альп, багато дрібних озер льодовикового походження на Північно-Німецькій низовині.

Шість найбільших річок стікають у сторону морів й розрізняють шість найбільших річкових водозабірних басейнів країни: Рейну, Дунаю, Ельби, Одеру, Везеру і Емсу. П'ять із яких стікає до Північного та Балтійського морів, один (Дунай), впадає в Чорне море. Водозбірній площі цих річок загалом становлять основний європейський вододіл.

Річка Рейн — бере початок у верхів'ях Альп і має довжину 865 кілометрів (будучи ще й на деяких ділянках кордоном країни), протікає на південному заході і заході країни. Її основні притоки Неккар, Майн, Мозель і Рур. Економічне значення Рейну для країни — визначальне, він є одним із найжвавіших водних шляхів у Європі.

Ельба в місті Штадт-Велен, Саксонія

Стік річки Дунай проходить на півдні країни й довжина його територією Німеччини 647 кілометрів, протікає майже весь час у гірській місцевості і доходить до кордонів з Австрією, а там далі тече уже Південно-Східною Європою. Його основні притоки Іллер, Лех, Ізар та Інн.

У Східній Німеччині, тече річка Ельба, довжиною 725 км, її основні притоки Заале і Гафель, а також Охре, Осте і Зуде. Річка Одер є кордоном із Польщею і має найважливіші притоки — Нейсе та Шпреє.

Водозбірна площа річки Везер цілком лежить у Німеччині і протікає центральними районами країни й впадає в Північне море. Його довжина 740 км, а живиться водами річок Верра і Фульда, Лайне, Аллер, Одер. Річка Емс, довжиною 370 км, тече на крайньому північному заході країни.

Природні озера країни — переважно льодовикового походження. Тому найбільше великих озер в Альпах і в Мекленбурзі. Найбільше озеро, що повністю лежить на німецькій території — озеро Мюрітц (Müritz), складова частина Мекленбурського озерного краю. Загалом найбільшим озером вважається Боденське озеро, що на кордоні з Австрією і Швейцарією, яке розмежовано між ними на: Німецька частина — 305,75 км², Швейцарська — 171,63 км² і Австрійська — 58,62 км².

Також у Німеччині зустрічаються рукотворні озера створені внаслідок діяльності людини. Так у Східній Німеччині є багато великих штучних озер у колишніх районах видобутку лігніту. А найчастіше це озера, створені внаслідок побудови дамб, задля енергетичних чи господарських цілей. Загалом у Німеччині близько 4000 озер. З них найбільші:

Острів Рюген у Балтійському морі — найбільший острів Німеччини

З північної сторони Німеччину омивають Північне море та Балтійське море.

У Північному морі домінує скупчення Північно-Фризьких островів і острівний ланцюг Фризьких островів, з них — Гельґоланд і Нейверк заселені. Північно-Фризькі острови є залишками суші, які були відрізані від континентальної землі підняттям рівня океану та процесами, що відбувалися в льодовикові періоди. Східно-Фризький острівний бар'єр, виник внаслідок динаміки піщаних мілин, тобто намивні ділянки суші ставали, за деякий час, островами.

Найбільші німецькі острови у Балтійському морі (із заходу на схід) Фемарн, Пель, Гіддензеє, Рюґен і Узедом, найбільший півострів — Фішланд-Дарс-Цинґст. За винятком Фемарн, вони є частиною узбережжя Бодден. Найбільші і найвідоміші острови у внутрішніх водоймах, озерах — Райхенау, Майнау і Ліндау на Боденському озері і Херренкімзеє на Кімзеє.

Більшість території Німеччини піддається впливу сезонного помірного клімату, в якому переважають вологі західні вітри. Клімат помірний пов'язаний з океанічною, Північноатлантичною течією, яка є північним продовження Гольфстриму. Ці теплі води впливають на райони, що межують із Північним морем у тому числі на території вздовж річки Рейн, яка впадає в Північне море. Отже, на північному заході і півночі країни, клімат океанічний, з випаданням опадів цілий рік із максимумом у літній період.

Тому зима в країні м'яка, а влітку, як правило, прохолодно, хоча температура може перевищувати і 30 °C доволі тривалий проміжок часу. На сході країни клімат більш континентальний; зима можливо холодніша, а літо доволі спекотне і сухе, триваліший час. Центральна і південна Німеччина належать до перехідних регіонів, тут варіюються, як помірно океанічний клімат, так і континентальний клімат.

Середньорічна кількість опадів (на основі статистичних даних у період 1961—1990 років) становить 700 міліметрів на рік. Середня щомісячна кількість опадів коливається від 40 мм до 77 мм у лютому та червні, відповідно.

Міграції в Європі (100—500 рр.)

В середині I століття землі, розташовані на захід від Рейну, а пізніше й частина територій на південь від Дунаю завдяки військовим походам Юлія Цезаря увійшли до складу Римської держави. Римляни, керовані своєю експансіоністською політикою, спробували поширити свій вплив і на інші території. Однак спроба виявилась невдалою: у 9 році до н. е. римське військо зазнало нищівної поразки від об'єднаних германських племен, очолюваних вождем племені херусків Армінієм. На момент написання Тацитом своєї праці «Германія», німецькі племена мешкали уздовж Рейну і Дунаю, займаючи більшу частину сучасної Німеччини. Певні регіони все-таки потрапили під владу Риму, на них було утворено провінції Белгіка, Галлія, Верхня й Нижня Германія, Реція та Норік. Засновані римлянами міста, зокрема Аугсбург, Кельн, Майнц, Трір, в подальшій історії стали важливими політичними та економічними центрами.[7][9][10]

У III столітті на території Німеччини виникла низка великих західногерманських племен: франки, сакси, англи, лонгбарди, алемани, бургунди та інші. Будучи сильними воїнами, германці залучались римлянами у військових цілях, а невдовзі отримали дозвіл оселятися у прикордонній зоні імперії та отримувати римське громадянство. Такий захист швидко перетворився на загрозу, коли сам Рим став залежним від варварів. Германські воєначальник та військові частини все частіше вирішували долю імператорів, доки врешті-решт 476 року полководець Одоакр не скинув останнього римського правителя. Одночасно відбувалось Велике переселення народів, в V столітті племена готів, вандалів, франків, саксонців та інших створили на території розваленої Західної Римської імперії власні королівства.[11] До VI століття землі на схід від Ельби були залишені германцями, а дану територію заселили західнослов'янські племена полабів, лютичів та ободритів. Слід зазначити, що полабські слов'яни заснували велику кількість замків і поселень, які згодом стали німецькими містами: Любеч (Любек), Зверін (Шверін), Будишин (Бауцен), Бранібор (Бранденбург).[12]

Мапа Священної Римської Імперії 10 століття

Східне Франкське королівство 843 року.

Після розпаду Римської імперії у Західній Європі утворилося Франкська держава, яка через три століття, при Карлі Великому, досягла піку могутності й перетворилася на імперію (800). Вона охоплювала території кількох сучасних держав, зокрема Німеччини. У країні відбувався процес утвердження католицизму, становлення системи великого феодального землеволодіння, а маси сільського населення ставали залежними від сеньйора.[13] Єдина держава проіснувала недовго — у 843 році онуки правителя поділили її між собою на 3 королівства.

Історія Німеччини переплетена із історією її східної частини, яка дісталась Людовіку Німецькому із династії Каролінгів. Обраний правителем Генріх Птахолов став засновником вже Саксонської династії. Після компромісів та погроз застосування сили його королівську владу визнала Баварія та Швабія, лотаринги та племена полабських слов'ян. Важливим чинником, що сприяв зміцненню позицій центральної влади, стала необхідність відсічі нападам угорців і вікінгів. Оттону Великому вдалось перемогти угорців у битві на Лехському полі, поклавши край їхній експансії на німецькі землі. Невдовзі, 2 лютого 962 року, Папа римський коронував його імператорською короною. Ця подія вважається традиційною датою заснування Священної Римської Імперії.[14]

Новоутворена імперія простягнулася від Рейну на заході до Ельби на сході і від Північного моря до Альп, будучи станом на початок XI століття наймогутнішою державою Західної Європи. В роки правління імператорів із Салічної династії до її складу приєднали Бургундію та північну Італію, васальну залежність визнала Чехія. Посилилась роль великих феодалів, які набуваючи все більшу судову та адміністративну владу, починають відігравати самостійну політичну роль. Це стало причиною децентралізації держави. Хоча імператори намагалися боротися з даними тенденціями, опираючись на лицарство та мешканців міст, але разом із тим йшли на поступки знаті, аби заручитися її підтримкою в боротьбі з папством.[15]

Мініатюра з хроніки XV століття «Видобуток руди»

Під час правління Гогенштауфенів (1138—1254), німецькі князі поширили свій вплив далі на схід і на південь, тобто на землі, що належали слов'янам; німецькі правителі заохочували утворення поселення колоністів та проводили політику германізації. Незважаючи на посилення феодальної роздробленості, мав місце значний економічний підйом. В цей час північнонімецькі міста, які входили до Ганзейського союзу, багатіли завдяки прибутковій торгівлі. Велика равенсбурзька торгова асоціація, що існувала на півдні Німеччини, мала аналогічну мету. Зростання товарно-грошових відносин викликало зміни в аграрному ладі. Феодали, прагнучи збільшити свої доходи, переводили селян на натуральні і грошові оброки. Замість колишньої системи панщини вводилися нові форми організації господарства та експлуатації селян, що передбачали послаблення і ліквідацію особистої залежності.

У першій половині XIV століття відбулось різке скорочення чисельності населення, причиною чого став Великий Голод 1315 року, за ним послідувала пандемія чуми, відома як Чорна Смерть (1348—1350). Але навіть вони не змогли перешкодити розквіту середньовічних німецьких міст, бурхливому росту ремесел і торгівлі, розвитку цехового ладу. Розвинувся інститут рейхстагу, який набув статусу інституту законодавчої влади і з 1489 року став поділятися на три курії. Зміни відбувались у державному управлінні. Затверджена в 1356 році імператором Карлом IV Люксембурзьким Золота булла ввела новий порядок обрання німецького короля колегією семи імперських курфюрстів[16]. Наприкінці XV століття в гірничій справі, текстильній промисловості, книгодрукуванні Німеччини зародилися ранні форми мануфактури, почало складатися товарне виробництво. Німецькі художники, інженери і вчені розробили широкий спектр методів, аналогічних тим, які використовувалися італійськими майстрами та інженерами Венеції, Флоренції, Генуї. Мистецькі та культурні центри Німеччини дали плеяду талановитих художників, зокрема Ганса Гольбейна і його сина, а також Альбрехта Дюрера. Відкриття Йоганном Гутенбергом книгодрукування заклало основу для перетворення освіти на масову[17].

Німецький союз 1815 року

Таке становище зберігалося до 1806 року, коли німецький кайзер Франц II, який якраз перед цим, у 1804-у, став також кайзером австрійської багатонаціональної держави, покинув престол під тиском французького імператора Наполеона. При Наполеоні Бонапарті кількість німецьких князівств і вільних міст значно скоротилася. Віденський конгрес сприяв подальшому об'єднанню Німеччини, внаслідок чого з 38 німецьких держав утворився вільний Німецький союз під верховенством Австрії. Після революції 1848 року став назрівати конфлікт між Пруссією і Австрією. Це призвело до війни 1866 року, в якій Пруссія здобула перемогу і приєднала кілька німецьких князівств. Німецький союз розпався.

У 1868 році був створений Північнонімецький союз на чолі з президентом — королем Пруссії. 1871 року Рейхстаг проголосив президента Північнонімецького Союзу, прусського короля Вільгельма I Гогенцоллерна, імператором Німеччини, канцлером якої був призначений Отто фон Бісмарк.

1914 року Німеччина вступила в Першу світову війну, програш у якій привів до краху імперії і створення так званої Веймарської республіки.

1933 року канцлером Німеччини призначений вождь Німецької націонал-соціалістичної робітничої партії Адольф Гітлер, при якому Німеччина проводила агресивну експансіоністську і реваншистську політику, яка в 1939 році призвела до Другої світової війни.

Після того, як Німеччина зазнала поразки у Другій світовій війні, її державність була призупинена, від території Німеччини відокремлені великі території, а решта була розділена на 4 зони окупації: радянську, американську, британську та французьку. 1949 року на територіях американської, британської та французької зон окупації створена Федеративна Республіка Німеччина (ФРН), на території радянської зони окупації — Німецька Демократична республіка (НДР).

Берлінський мур, фото 1986 року

1959 року у НДР почалася колективізація сільського господарства та роздержавлення численних дрібних підприємств. До 1960 року приватне володіння землею довели від 52 % у 1958 до 8 %. На підтримку Східної Німеччини Микита Хрущов вимагав від західних держав фактичного її визнання, погрожуючи закрити доступ до Західного Берліна. Однак до 1970-х років «захід» відмовлявся визнати НДР, наполягаючи на об'єднанні Німеччини відповідно до повоєнних домовленостей. Водночас все більше мешканців Східної Німеччини (НДР) іммігрувало у Західну (ФРН), 1961 року — близько 207 тисяч громадян. У серпні того самого року уряд НДР, аби блокувати потік біженців, наказав спорудити бетонний мур і загородження з колючого дроту між Східним і Західним Берліном.

Берлінський мур під час його падіння в 1989 році з Бранденбурзькими воротами на задньому плані

1985 року близько 400 тисяч громадян НДР подали заяву про видачу постійної виїзної візи. Представники інтелігенції та церковні діячі вже відкрито критикували режим за відсутність політичних і культурних свобод. Невдоволення більшості східнонімецьких громадян урядом досягло кульмінації 1989 року. У той час, коли сусідні держави намагались лібералізувати свої режими, Соціалістична єдина партія Німеччини вітала жорстоке придушення демонстрації китайських студентів у червні 1989 на площі Тяньаньмень. Наприкінці того самого року громадянське невдоволення вилилося в колосальні демонстрації протесту в самій НДР.

У березні 1990 року громадяни НДР взяли участь у перших виборах за останні 58 років. Перемогу здобув блок партій, близький до західнонімецького Християнсько-демократичного союзу, який виступав за об'єднання Німеччини. Першим обраним прем'єр-міністром НДР став Лотар де Мезьєр, під його керівництвом здійснені важливі зміни, зокрема відновлені 5 федеральних земель (ліквідовані 1952 року), а 3 жовтня 1990 року НДР припинила самостійне існування і була включена до складу ФРН.

Нова валюта євро (див. т. німецькі монети євро) увійшла в обіг у Німеччині від 1 січня 2002 року[18]

На підставі Бонн-Берлінського акту, прийнятого парламентом 10 березня 1994 року, Берлін знову став столицею об'єднаної Німеччини, в той час як Бонн отримав унікальний статус Bundesstadt — місто федерального значення зі збереженням низки федеральних міністерств[19][20]. Перенесення уряду завершилося 1999 року.

Після возз'єднання Німеччина почала відігравати активнішу роль у діяльності Європейського Союзу і НАТО. Країна скерувала свої війська для забезпечення стабільності на Балканах і надіслала свій миротворчий контингент в Афганістан[21]. Ці дії були сприйняті неоднозначно, оскільки відповідно до післявоєнних домовленостей, Німеччина мала право на розгортання військ тільки для оборонних цілей. Розгортання ж військ на чужих територіях не підпадало під оборонні положення, однак парламентське голосування з цього питання легалізувало участь Німеччини саме у миротворчому контексті.

2005 року Анґела Меркель обрана першою жінкою-канцлером Німеччини. У період з 2005 по 2009 рік вона стояла на чолі, так званої, «Великої коаліції», яку підтримувала її власна парламентська група (у складі ХДС і ХСС) та соціал-демократична партія (СДПН). Після загальних виборів 27 вересня 2009 року Меркель сформувала нинішній коаліційний уряд, у якому Соціал-демократичну партію замінила Вільна демократична партія (ВДП).

У другій половині 20 століття Німеччина була розколота на дві країни, що розвивалися у різних напрямах. У ФРН економічна модель отримала назву «соціального ринкового господарства», яке забезпечувало високу ефективність ринкової економіки і гарантувала максимум соціальної справедливості. Після возз'єднання 1990 року економічна політика Німеччини була скерована на вирівняння відмінностей між західною та східною частинами країни.

Сучасна економіка Німеччини соціально-орієнтована із високорозвиненою інфраструктурою, високим рівнем ринкової капіталізації, низьким рівнем корупції[26] і високим рівнем інноваційності[27].

Нині державний сектор економіки представлений в основному об'єктами інфраструктури, при цьому системи водопостачання, електропостачання тощо належать місцевим органам влади. Існують державні монополії (Німецька федеральна пошта, Німецька федеральна дорога тощо). Частка держави в акціонерному капіталі становить близько 9 %.

Великі компанії (включаючи державний та іноземний капітал із числом зайнятих понад 1 тис. осіб) виробляють 51 % національного ВВП. Найбільші компанії Німеччини за рівнем ринкової капіталізації — «Даймлер-Крайслер», Siemens AG, «Deutsche Bank», однак переважна більшість працюючих зайнята в малому та середньому бізнесі.

Mercedes-Benz W209. В період 2003—2008 років Німеччина була лідером з експорту автомобілів[28].

Німеччина — одна з високорозвинених країн світу. Вона посідає перше місце в Європі за кількістю виробленої промислової продукції. Провідне місце в економіці займають електронно-технічна, машинобудівна (в тому числі автомобілебудування, представлене компаніями Volkswagen Group, BMW, Mercedes-Benz, Daimler, Opel, Porsche), гірнича (видобуваються вугілля, нафта та природний газ, руди цинку та олова, кам'яна сіль), металургійна, хімічна, харчова, суднобудівна, текстильна, нафтопереробна галузі промисловості.

Німеччина імпортує продукцію машинобудівної, харчової, легкої та важкої промисловості. Головними партнерами Німеччини з імпорту є країни ЄС 52 % (головним чином Франція 10 %, Нідерланди 9 %, Італія 7 %, Велика Британія 7 %, Бельгія та Люксембург 5 %), США 9 %, Японія 5 %.

Водночас Німеччина експортує машинобудівну продукцію, автомобілі, хімічну продукцію, метали та вироби з металу, продукти харчування, текстиль. Головними експортними партнерами Німеччини є країни Європейського Союзу 56 % (Франція 11 %, Велика Британія 8 %, Італія 8 %, Нідерланди 6 %, Бельгія та Люксембург 5 %), а також США 10 % та Японія 2 %.

Понад третина території Німеччини зайнята сільським господарством. Переважно вирощуються зернові, картопля, цукрові буряки, рослини, з яких виробляється олія. Німеччина — лідер-виробник хмелю, з якого виробляється понад 5,5 тис. ґатунків пива. На півдні країни (особливо в долинах річок Рейн та Везер) вирощується виноград.

Офіційна мова — німецька. Данська, нижньонімецька, нижньорейнська, лужицька, ромська, північнофризька, східнофризька, є офіційно визнаними мовами етнічних меншин. Як іноземну мову в школах вивчають англійську, французьку, а також латинську, італійську та російську мови.

Німецька мова поділяється на три групи діалектів: нижньонімецькі, середньонімецькі та верхньонімецькі. Нижньонімецькі — нижньофранкський, нижньоалеманський та фризький; середньонімецькі — саксонський, тюринзький та франкський; верхньонімецькі — верхньофранкський, алеманський та баварський.

Конституція Німеччини як основний закон гарантує свободу віри та релігій у країні. Німеччина, християнізована з франкських часів, рідний край Реформації. Перед Другою світовою війною 2/3 німців були протестантами, 1/3 римо-католиками. З 1948 року існує об'єднання лютеранських та реформатських земельних Церков Німеччини — Євангелічна церква Німеччини. З 1969 по 1991 існувала окрема Євангелічна церква НДР.

Нині 29,7 % німців лютерани та протестанти, 31,2 % католики, 3,9 % мусульмани та 0,1 % юдеї. У Німеччині живе приблизно 3 мільйони мусульман, близько 100 000 православних, 380 000 новоапостолів та 100 000 юдеїв. Приблизно 25 відсотків населення Німеччини не належать до жодної релігійної групи.

Релігійність у країні з року в рік послаблюється: 2010 року католицьку церкву залишили понад 180 тис. парафіян, також перестали вважати себе протестантами понад 150 тис. німців. Попереднього року зростання кількості атеїстів теж було вражаючим — понад 260 тис. з обох християнських церков. Католицькі теологи закликають до кардинальних реформ церкви[29].

У Німеччині є державні та церковні свята, загальнодержавні й такі, що святкуються тільки в певних федеральних землях, регіонах і навіть тільки в окремому місті (нім. Augsburger Friedensfest).

Збірна Німеччини з футболу, 2004 рік

Найпопулярніший вид спорту в Німеччині футбол. Близько 6,68 мільйона футболістів-любителів і близько 180 000 професіоналів (Deutscher Fußball-Bund — станом на 2009[35]), організовані в Німецькій футбольній асоціації, Національна команда країни чотири рази здобувала Кубок світу з футболу в 1954, 1974, 1990 та 2014 роках, двічі приймала цей масштабний світовий футбольний форум — в 1974 і 2006 роках, останній став одним із найбільших і найуспішніших у світі спортивних дійств. Досі Німеччина — єдина країна Європи, яка володіє званням чемпіона світу з футболу як для чоловіків, так і для жінок. Бундесліга посідає друге місце у світі за середньою відвідуваністю глядачами її матчів, на те є причини, оскільки в ній грають відомі світові футбольні дружини та не менш відомі світові гравці. З німецьких футболістів найвідоміші — Франц Беккенбауер, Герд Мюллер, Юрґен Клінсманн, Лотар Маттеус, Олівер Кан тощо.

Міхаель Шумахер — 7-кратний чемпіон світу Формули-1

Німеччина є однією з провідних країн у світі автоспорту: популярні автоперегони, успішні автомобільні «стайні», сучасні автомобілі, команди-клуби та пілоти, прийшли саме з Німеччини. Найуспішніший пілот в історії Формули-1, за всю її історію, Міхаель Шумахер, добився найзначніших досягнень в автоспорті за свою кар'єру і виграв найбільше чемпіонатів і заїздів, ніж будь-який інший пілот від часів заснування Формули-1 в 1946 році, ставши одним із найбільш високооплачуваних спортсменів в історії. Серед провідних команд в автоспорті команди «BMW» і «Mercedes», що неодноразово перемагали в Кубку конструкторів. Команда «Порше» 16 разів вигравала гонку-ралі «24 години Ле-Мана» (престижна щорічна гонка у Франції). Популярні в Німеччині перегони в класі ДТМ.

Гандбольна Ліга Німеччини вважається найкращою лігою у світі, чоловіча збірна країни у 2007 році стала чемпіоном світу уже втретє. Майже 850 000 гандболістів змагаються в 4600 клубах[36] під патронатом Федерації гандболу Німеччини. Стає дедалі популярнішим і баскетбол, особливо, завдяки успіхам Дірка Новіцкі, що здобув у 2007 році MVP, звання найціннішого гравця Національної баскетбольної асоціації, який став одним із найкращих гравців у світі[37]. Ще раніше — в 1990-х роках, Детліф Шремпф (Detlief Schrempf) — як найкращий німецький баскетболіст — добився значних успіхів у НБА.

Теніс

Штеффі Граф — семикратна переможниця Вімблдону

У тенісі в 1980-х і 1990-х роках в усіх на вустах були успіхи німецьких професійних тенісистів — Міхаеля Штіха, Бориса Беккера і Штеффі Граф, це були часи тенісного буму в країні, але відтоді цей вид спорту дещо зменшив свою популярність. Тімо Болл є одним із найкращих гравців у світі з настільного тенісу.

Велоспорт

Велоспорт також найпопулярніший індивідуальний спортивний вид у країні, а популярність його багато в чому залежить від поточних успіхів німецьких велогонщиків — а Руді Альциґ (в 1960 роках) і Ян Ульріх (кінець 1990-х і початку 2000-х років) є одними з найуспішніших велосипедистів у світі. Школа боксу в Німеччині не втратила своєї моці, попри те, що успіхи Макса Шмелінга і Генрі Маске вже доволі давні. Тепер цей вид спорту розвивається в професійних клубах й патронується великими шоу-промоутерськими компаніями, серед яких найвідоміша Гамбурзька.

Уші Дізль — німецька біатлоністка, дворазова олімпійська чемпіонка

Німецькі спортсмени у зимових видах спорту, взагалі, вважаються найуспішнішими. Бобслей, санний спорт, біатлон, лижні перегони та гірськолижний спорт — це види спорту, в яких домінують німецькі атлети, виграючи численні медалі на світових чемпіонатах і Олімпійських іграх та інших спортивних змаганнях. Черговим підтвердженням тому, стало перше загальнокомандне місце команди Німеччини в зимових Олімпійських іграх 2006 року. Німеччина приймає численні змагання з зимових видів спорту, так повелося з далекого 1936 року, коли в баварських містах-побратимах Гарміші та Партенкірхені, об'єднаних задля нагоди в Гарміш-Партенкірхен були проведені зимові Олімпійські ігри, а з часом для німців зимовий спорт став найулюбленішим відпочинком.

Ще помітніших успіхів добивалася Німеччина в хокеї на траві — чоловіча збірна ставала чемпіоном світу в 2002 і 2006 роках, а в 1972, 1992 і 2008 олімпійськими чемпіонами, жіноча національна дружина в 2004 році також заволоділа олімпійським «золотом». Натомість хокей із шайбою тільки почав розвиватися, але завдяки успішним виступам у Європі німецьких клубів (куди запрошуються відомі гравці зі всіх європейських країн) вдалося «підтягнути» до професійного рівня гру національної команди, котра вже «прописалася» в чільну 10 світових хокейних команд на льоду. Один із найстаріших спортивних видів у Німеччині — спортивна стрільба. Німецька федерація стрільби нараховує близько 1,5 млн членів, всього в країні налічується близько шести мільйонів стрільців — любителів й професіоналів[38].