Військовий меморандум у Туреччині (1997)

Цей переворот журналісти назвали «постмодерністським» — в ході його здійснення не розпущено парламенту і не внесено коректив до конституції[6]. Першим назву «постмодерністський путч» запропонував турецький адмірал Селім Дервішоглу[2][7][8]. Незабаром після здійснення «мирного» путчу в його організації звинувачено учасників таємної військової організації Західна робоча група (тур. Batı Çalışma Grubu), ретельно законспірованої в 1990-ті роки.

Операцію з усунення уряду Ербакана ретельно спланувала група впливових генералів, до якої входили Ісмаїл Хакки Карадаї, Теоман Коман, Чевік Бір, Четін Доган та інші[9][4]. Відомо, що вже за півтора року до насильницького зміщення цивільної влади генерали-змовники планували новий кабінет міністрів, зокрема, журналіст і політик Хасан Джелаль Гюзель зазначив, що генерал Теоман Коман ще восени 1996 року запропонував йому очолити наступний уряд. Також Теоман Коман планував у разі відмови Гюзеля призначити на місце прем'єр-міністра лідера Партії Вітчизни Месута Їлмаза[10], який згодом прийняв пропозицію генералітету й очолив новий уряд[5].

Заголовок газети Cumhuriyet від 1 березня 1997 року.

17 січня 1997 року президент країни Сулейман Демірель (якого раніше двічі усували з посади прем'єр-міністра в ході державних переворотів) відвідав турецький Генеральний штаб. У ході зустрічі з турецьким військовим командуванням відбувся брифінг з тем, пов'язаних із військовими проблемами. Генерал Ісмаїл Хакко Карадаї висунув 55 проблемних пунктів, за якими Демірель мав відзвітувати в ході пресконференції. Демірель обрав м'який, примиренський тон і закликав генералів тісніше співпрацювати із цивільним урядом і скоригувати свої вимоги. Військове командування Туреччини виявилося незадоволеним пасивною позицією уряду і нерішучістю Деміреля[11]. 31 січня 1997 року почалися акції громадянського протесту в районі Сінджан, спрямовані проти проявів насильства, допущених Ісмаїлом Хакко Карадаї в ході «Єрусалимської ночі». На фасаді однієї з будівель вивішено плакати з символікою Хамасу і Хезболли[12]. У відповідь на демонстрації генерали наказали танкам виїхати на вулиці Сінджану з метою придушення потенційних масових заворушень. 4 лютого танки опинилися на вулицях Сінджану, що призвело до упокорення протестувальників[13]. Згодом Чевік Бір охарактеризував цю подію як «збалансований додаток до демократії»[5].

В ході засідання Ради безпеки Туреччини генерали висловили серйозну заклопотаність послідовною ісламізацією турецького суспільства і радикалізацією молодіжних громадських структур. В ході розробки меморандуму прем'єру Ербакану запропоновано підписати зокрема й умови, спрямовані на пом'якшення поступеневої ісламізації громадянського суспільства, яка суперечила заповітам Кемаля Ататюрка[14]. Серед них значилися такі:

• Уведення восьмирічної обов'язкової освіти в школах.
• Закриття шкіл імам-хатипів, де разом зі світськими науками учнів навчали основ ісламської теології[15].
• Нейтралізація (обмеження впливу або закриття) місцевих представництв містико-духовного руху «Тарикат», який мав широку підтримку цивільної влади Туреччини.

Інші пункти також стосувалися ліквідації фактів порушення світського режиму, які суперечили ідеології кемалізму, охоронцями якої були представники армійської еліти країни[4][5].

Внаслідок прийняття цього військового меморандуму Неджметтін Ербакан мусив подати у відставку, після чого йому офіційно заборонили займатися політичною діяльністю протягом п'яти років. Незабаром після відставки Ербакана Месут Їлмаз мав намір очолити новий уряд, у який хотіли б увійти представники Демократичної партії, Партії добробуту й ісламістсько-націоналістичної Партії Великої єдності, ідеологія якої суперечила кемалістським принципам, заявленим у меморандумі. Проте, до складу нового уряду, сформованого 30 червня 1997 року, увійшов Бюлент Еджевіт, лідер Демократичної лівої партії, а також Хюсаметтін Джиндорук, який згодом сформував нову Партію демократичного суспільства, до якої після 28 лютого увійшли члени Демократичної партії. За рішенням Конституційного суду Туреччини Партію благоденства офіційно ліквідовано за звинуваченням у розпалюванні міжрелігійної ворожнечі та порушення конституції. Згодом політики, втратили свої посади, а також члени розформованих партій приєдналися до створеної Партії справедливості та розвитку, заснованої Неджметтіном Ербаканом ще до завершення п'ятирічного терміну заборони на участь у політичній діяльності. Мера Стамбула Реджепа Тайїпа Ердогана, який також був членом ПСР, засуджено до тюремного ув'язнення за публічне прочитання ісламістсько-націоналістичного вірша — на нього також поширилася п'ятирічна заборона на участь у політичній діяльності[1][3][4][5].

2012 року Чевік Бір і 30 військових офіцерів, що брали участь у плануванні зміщення Ербакана 1997 року, затримано і засуджено до різних термінів тюремного ув'язнення[16]. Рішення покарати військових путчистів продиктоване тим, що Реджеп Тайїп Ердоган є ідеологічним наступником Ербакана, а також на знак особистої помсти за тюремне ув'язнення і відсторонення від політичної діяльності. Відомий вислів Чевіка Біра (який на початку 1997 року обіймав посаду начальника Генштабу і був фактичним координатором складання меморандуму) з приводу скоєного його групою перевороту: «В Туреччині між ісламом і демократією укладено шлюб. Дитя цього союзу — світськість. Іноді дитина захворює, і турецька армія якраз той лікар, який рятує його. Залежно від тяжкості хвороби ми вводимо потрібні ліки, щоб дитина одужала»[17].

У свою чергу, зміщений Наджметтін Ербакан згодом відзначав, що переворот організували «сіоністи»[18], не надаючи конкретних доказів цього судження.

«Меморандумний переворот» по суті зовсім не привів до лаїцизації турецького суспільства, оскільки ідею просування культурно-політичної стратегії ісламізації країни вкупі з витісненням кемалістських доктрин продовжено після закінчення п'ятирічного мораторію на участь у політичній діяльності, що розповсюджувався на членів уряду Ербакана і його прихильників, зокрема й Ердогана. Фактично путч 1997 року був останньою порівняно успішною спробою військової еліти, вірної заповітам Кемаля Ататюрка, запобігти радикальній ісламізації турецького суспільства, якщо не враховувати спробу збройного перевороту в Туреччині в ніч з 15 на 16 липня 2016 року.

• Ulrike Dufner: Militär kontra Islamismus. In: Wissenschaft und Frieden, Nr. 4/1998.
• Judith Hoffmann: Aufstieg und Wandel des politischen Islam in der Türkei. Reihe Nahost-Studien, Band 5, Verlag Hans Schiler, Berlin 2003. Abschnitt Der «28. Februar-Prozess»: Der Sturz der RP, S. 76-82.
• Tanja Scheiterbauer: Islam, Islamismus und Geschlecht in der Türkei. Perspektiven der sozialen Bewegungsforschung. Springer VS, Wiesbaden 2014. Abschnitt 2.5 Der «stille Putsch» 1997: Zur Rekunfiguration des türkischen Laizismus, S. 98-101
• Yetkin, Murat (25 грудня 2008). Özkök’ten ‘savunma’: Beni 28 Şubat'takiler gibi davranmamakla suçladılar. Radikal (тур.). Архів оригіналу за 28 грудня 2008. Процитовано 26 грудня 2008.