Голокост у Рівному

Окупація Рівного нацистами відбулася 28 червня 1941 р.[1]. За адміністративно-територіальним поділом місто увійшло до генеральної округи «Волинь–Поділля» Рейхскомісаріату «Україна» (Reinchskomissariat Ukraine), декрет про утворення якого А. Гітлер підписав 20 серпня 1941 р.[2]. Рейхскомісаром призначено гауляйтера Східної Прусії Еріха Коха, а його резиденцію – м. Рівне[3]. Зважаючи на особливий статус (столиця Рейхскомісаріату), в місті знаходилися основні владні інституції РКУ – штаб Еріка Коха, німецький суд, Центральний емісійний банк України, штаб головного інтендантства й господарче управління групи армій «Південь», штаб начальника тилових частин вермахту в Україні тощо. Вибір провінційного міста в якості столиці демонстрував презирство до історичних традицій та зневажливе ставлення до м. Києва, підкреслюючи на географічній, а не на державно-історичній цілісності. Еріх Кох визнав, що вибрав Рівне, як столицю Райхскомісаріату, «щоб підкреслити нікчемність української державності»[4]. Напередодні Другої світової війни в Рівному з 57 тис. населення мешкало 25 тис. євреїв. Разом з біженцями Польщі, їх кількість оцінювалася близько в 30 тис. чол.[5]. За даними Шмуеля Спектора 7% євреїв вдалося евакуюватися[6]. Реєстрація населення 15 серпня 1941 р. засвідчила наявність в Рівному 25 національностей, де налічувалося 19763 євреїв. За цим показником єврейська громада перевершувала більш ніж у двічі польську (8540 чол.) і в 3,5 рази українську (5136 чол.). Дані останньої офіційної рестрації міської управи м. Рівного за тиждень до розстрлу євреїв в Сосонках (станом на 1 листопада 1941 р.) засвідчили про наявність у місті 20300 євреїв (543 дорослих чоловіків, 9400 дорослих жінок, решта – діти до 16 років)[7]. 1 липня 1941 р. утворено Рівненську міську управу. Бургомістром обраний Бульба Полікарп, його заступником – Іван Сав’юк[8]. Одночасно в Рівному працював німецький бургомістр – Герман[9]. Окружним комісаром (гебітскомісаром) Рівненської округи з 15 вересня 1941 р. став д-р. Вернер Беєр[10]. На початку окупації відбулися перші акції проти євреїв. 8 липня 1941 р. арештовано 130 євреїв, яких вночі утримували у дворі державного банку, а наступного ранку 9 липня розстріляли. Рівненська єврейка Варвара Барац про це згадувала так:

«У цей вечір німці захопили близько чотирьохсот чоловік і загнали їх на ніч у двір Національного банку, а вранці у вікно ми бачили, як цю партію під німецькою охороною повели по одній з головних вулиць міста. Слідом за ними везли два кулемети, але нікому в голову не прийшло, що першу партію євреїв ведуть на розстріл і що ми нікого з них більше не побачимо. Ми були впевнені, що їх погнали кудись на роботу, і це припущення ще довго вселяло надію в свідомості рідних і близьких цих людей. Лише потім вияснилось, що в цей день на околиці міста були розстріляні перші жертви єврейського геноциду» [11].

.

12 липня 1941 р. біля цегляного заводу близько 2 км від міста було розстріляно ще 100 євреїв, а в серпні 1941 р. – розстріляно ще кілька сотень. Таким чином, загалом влітку 1941 р. було вбито близько 500-600 євреїв[12].

Система мір та заходів проти євреїв була спрямована на позбавлення їхніх прав, якими все ж в обмеженому вигляді могло користуватися інше населення. З початку окупації на євреїв були накладені контрибуції, які проводилися кількаразово. Спочатку за три тижні юденрат мав зібрати 1 200 тис. марок, а через дві неділі – ще 200 000 марок[13]. За весь період окупації рівненських євреїв примусили здати 12 млн. руб. [14]. Крім грошей, жертв примушували безкоштовно здавати одяг, хутра, теплі речі для німецької армії, кольорові метали, цінні речі. У липні-серпні 1941 р. в управління воєнних трофеїв Головного казначейного рейхсбанку почали надходити прибутки. Одним з перших великих надходжень став вантаж з Рівного і Острога в кінці жовтня 1941 р. вагою в 2,5 т. В листопаді нові транспорти з Рівного (цінності євреїв Рівного і Ковеля, а також прилеглих містечок) і Львова важили 2,3 т і 866 кг [15]. Грабіж євреїв Рівного відбувався протягом всього часу нацистської окупації. Після розстрілу євреїв в Сосонках 6-8 листопада 1941 р. гебітскомісару д-ру Вернеру Беєру передали мішок з золотом та цінностями[16]. У своїй резиденції він влаштував розпродаж, оголосивши серед місцевих німецьких посадовців, що в нього є годинники, ювелірні вироби, портсигари та інші особисті речі євреїв[17]. Жерт Голокосту змусили носити розпізнавальні знаки (спочатку зірки Давида, потім пов’язки жовтого кольору – «лати»). Згідно з наказом гебітскомісара д-ра Беєра, на території Рівненської округи з 19 вересня 1941 р. євреї повинні були носити «жовті лати»[18]. Спеціальні відзнаки носила і єврейська поліція – кепку з жовтою стрічкою та нашивкою «Єврейська служба порядку». Євреям було заборонено залишати місця свого помешкання, було обмежено у видачі продуктів харчування за харчовими картками, заборонено одружуватись з неєвреями (арійцями). 16 грудня 1941 р. в Рівному створено комісію по перевірці національності[19]. Дискримінація економічного життя зводилася до заборони участі в торговельно-купівельних операціях. Внаслідок цього вони опинилися під загрозою голодної смерті або великих штрафів. Від 16 серпня 1941 р. за указом гебітскомісара Беєра в Рівному євреям заборонено купувати будь-що на торгах[20]. Євреї стали єдиною групою, що сплачувала за приналежність до національності – «жидівський податок», який становив 20%. Робітники звільнялися з підприємств, які з восени 1941 р. їм їх відкривати заборонялося. Все майно переходило у власність держави. Використовувалася безкоштовна праця євреїв. У розпорядженні Рівненської окружної управи від 10 липня 1941 р. йшлося про те, що «до праці на публічних роботах вживати жидів без винагороди забезпечивши їх виживленням»[21]. Тобто євреї працювали за їжу. Найбільше їхню працю використовували на відбудові та ремонті житлових об’єктів після бомбардувань Рівного, на будівництві доріг тощо. Важкі роботи поєднувалися з моральним приниження та фізичними насиллям, що нерідко ставало причиною каліцтва та смерті. За спогадами Варвари Барац, при виході євреїв на роботу «одного арештували, другого побили, а третій взагалі не вернувся живим»[22]. Єврейські робітники, як і військовополонені не мали трудових книжок, не мали права на відпустку, соціального страхування, премій та медичного обслуговування[23]. Дискримінація в трудовій сфері поєднувалася з релігійною, адже євреї повинні були працювати у святкові для них дні. Від 14 серпня 1941 р. всі єврейські підприємства повинні були працювати у суботу[24]. В квітні 1942 р. за розпорядженням німецького бургомістра в Рівному на примусових роботах євреї працювали кожної суботи, неділі та понеділка. Культова наруга виявлялася в тому, що в Рівненській Великій синагозі складали майно розстріляних євреїв, пакували його та вивозили до Німеччини. Згодом в ній євреї змушені були розпалювати вогнище священними для них єврейськими молитовниками, щоб не замерзнути взимку на роботі[25]. З 22 синагог в Рівному повністю було знищено або розібрано 17, а 5 залишилося в напіврозібраному стані[26]. Сексуальна наруга, очевидно, була досить поширеним явищем, зважаючи на безправність становища, в якому перебували євреї. Дангі з Меморіальної книги Рівного свідчать, що грабіж і зґвалтування євреїв стали щоденним явищем[27].

6-8 листопада 1941 р. в урочищі Сосонки в Рівному було вбито близько 17,5 тис. євреїв. Потреба знищення рівненських євреїв детермінована заявами нацистів, що Еріх Кох приїде в місто лише в тому випадку, коли будуть знищені євреї[28]. Іцхак Арад зазначав, що можливою причиною розстрілу такої кількості людей стало те, що постала нагальна потреба в столиці Райхскомісаріату звільнити велику кількість приміщень для розміщення німецьких установ та вирішення житлової проблеми німців[29]. За даними Олександра Круглова, в акції були задіяні близько 1500 чол. Основу роль у вбивствах відіграв відділ СД (під керівництвом штурмбанфюрера СС Германа Лінга), який був частиною оперативної команди 5. Крім того, в Рівне були перекинуті поліцейські частини з інших міст, а саме 315-й поліцейський батальйон (розміщувався в Житомирі), 1-а рота 69-го поліцейського батальйону (розміщувалася у Вінниці), рота 320-го поліцейського батальйону з міст Луцьк та Сарни (штаб батальйону з 3-й ротою дислокувалися в самому Рівне). Останньому батальйону було надано полубатальйон поліцейських резервістів (рота «Остланд»), сформований у Франкфурті-на-Одері влітку 1941 р. з біженців і переселенців з Естонії та Латвії. Крім того, в акції брали участь українська допоміжна поліція і службовці гебітскомісаріату Рівного. Активну участь у розстрілах взяли і військовослужбовці вермахту – добровольці, що охороняли табір військовополонених в Рівному. Також, ймовірно, для допоміжних функцій була залучена, штабна рота командувача Вермахтом в Україні[30]. Напередодні акції, 5 листопада 1941 р. за підписом д-ра Вернера Беєра в Рівному були розклеєні два оголошення на німецькій та українській мовах. В одному з них було вказано, що євреї, які не мали робочих посвідчень, повинні були з’явитися 6 листопада на Костельну площу з документами, цінними речами та продуктами на три дні. Дозволялося брати з собою 16 кг багажу. В іншому оголошенні вказувалося, що в ніч з 5 на 6 листопада заборонялося населенню після 19 годин виходити на вулицю. Після того, як євреї зібралися на площі, – їх привели до Сосонок. Рівненська єврейка Христина Новаковська так про це згадувала згадувала:

«Підходячи до Сосонок, ми зрозуміли, що прийшли на смерть. Моїм очам представилась жахлива картина, від якої навіть тепер, коли загроза смерті давно минула, кров холоне в жилах. Рів довжиною метрів в 100. Через рів перекинуті колоди. На колодах, вишикувавшись в потилицю стоять чоловік 10-20. Довга черга з автомата – і люди, як скошені колоски, падають в ями. Неподалік від рову було ще кілька ям... Всіх примушували роздягатися догола і підходити до ями – чоловіки і жінки окремо. Кожен практикував свій спосіб вбивства: одних вистроювали вздовж ями лицем до ями, і німець по черзі стріляв кожному в потилицю, інших ставили перед ямою на коліна, третіх змушували бігти до ями і, коли людина наближався до ямі, в нього стріляли, і т. д. Маленьких дітей кидали живими в ями, інших підкидали вгору і стріляли на льоту. Все це супроводжувалося передсмертними стогонами і криками вмираючих і реготом катів. Якщо хто-небудь з приречених намагався втекти в сторону, його пристрілювали. Попрацювавши таким чином часдва, німець підходив до столика, випивав чарку горілки, закушував бутербродом з ковбасою і знову продовжував свою мерзенну работу» [31].

.

Після розстрілу євреїв місцеві жителі шукали цінності та матеріальні речі на місці вбивства. Згідно з актом комісії, офіційно загиблими під час розстрілів в Сосонках вважаються 17,5 тис. євреїв[32]. Деякі історики зазначають, що ця кількість стосується лише дорослих євреїв, що були окремо розстріляні 6 тис. дітей. Тобто за такої умови загальна кількість становить 23,5 тис. загиблих[33]. Однак ці дані потребують перевірки. Після війни за вбивство рівненських євреїв засуджено на 15 років каторжних робіт вахмістра роти «Остланд» Бориса Драхенфельса-Кальювері, який був постовим[34]. У НДР в 1959 р. до смертної кари засуджено охоронця табору військовополонених у Рівному Фрідріха Бергемана, що добровільно брав участь у вбивстві євреїв. У ФРН до суду не було притягнено жодної людини, а справи підозрюваних були закриті ще на початку слідства[35]. Крім вбивства 17,5 тис. рівненських євреїв в Сосонках. Близько 5 тис. загинули в Костополі після ліквідації рівненського гетто. Серед іних місць, в яких вбивали євреїв – у в'язниці, в таборах військовополонених, на вул. Білій в Рівному, с. Видумка поблизу Рівного. До переліку жертв слід віднести і втрати під час бомбардування Рівного під час окупації від авіа нальотів і бомб.

Після розстрілу євреїв в Рівному створено гетто, куди переселено близько 5200 євреїв. Станом на 10 травня 1942 р. в гетто налічувалося 3747 дорослих працездатних чоловіків та жінок, 271 – непрацездатних та 1182 дітей до 14 років[36]. Переселення євреїв в гетто розпочалося в листопаді-грудні 1941 р. 30 січня 1942 р. гебітскомісар д-р Беєр наказав завершити процес переселення до 15 лютого 1942 р. Однак ще в травні 1942 р. були євреї, які проживали поза межами гетто[37]. Формально в гетто повинні були перебувати всі євреї. В окремих випадках робилися винятки євреям-спеціалістам та членам юденратів. У Рівному з дозволом та без нього поза межами гетто проживало близько 25 євреїв [38]. Характерною рисою гетто була перенаселеність. Важким був санітарний стан. У квітні 1942 р. гебітскомісар зазначав юденрату про нечистоти, що панують в гетто[39]. До гетто євреї потрапляли де-факто пограбованими, адже неможливо було забрати з собою все майно. Важливою була зайнятість. Як згадує Варвара Барац, праця в гетто була безкоштовна[40]. Винагородою був сам факт праці на німців. На території гетто створено майстерні (кравецькі, шевські, білизняні, панчішні тощо). Щодня на різні роботи юденрат повинен був відсилати по 100-150 робітників. А кожну неділю на роботах повинні працювати біля 1000 євреїв. Примусові роботи в Рівненському гетто в травні 1942 р. були щоденними та тривали 8-12 год. на добу[41]. Ліквідовано гетто в ніч з 13 на 14 липня 1942 р. Близько 5 тисяч євреїв були вивезені поїздом до Костопеля і там розстріляні. Після ліквідації євреїв німецькою та українською поліцією проводилися пошуки євреїв, яким вдалося врятуватися.

Рівне звільнено 2 лютого 1944 р. В 1991 р. в Сосонках встановлено пам’ятник, а згодом – меморіал жертвам Голокосту. Лише декільком десяткам євреїв вдалося врятуватися. Їх порятунок зумовлених різними факторами. Одним вдалося евакуюватися, інші переховувалися в сусідів, зуміли втекти, врятовані представниками інших національностей. Щоб вберегти єврейських дітей, представники інших національностей видавали їх за власних. Однією з перших Праведників світу стала Марія Бабич з Рівного, яка таким чином врятувала доньку І. Осипова, в якого раніше працювала нянею[42]. Ризик розкриття був дуже великий, адже Марії було за 50 років, а в такому віці народити дитину досить складно. Інший приклад порунку – втеча з місця розстрілу в Сосонках 1941 р. Це вдалося Марії Берзон. Згодом, як остарбайтера, її забрали на примусові роботи в Німеччину (німці-господарі не здогадувалися, що вона єврейка). Таким чином вона вижила, а після війни приїхала в Рівне[43]. Під час ліквідації гетто в липні 1942 р. кілька десятків рівненських євреїв врятував німецький інженер Герман Гребе. Йому вдалося отримати документи для захисту своїх «підопічних» – єврейських робітників. Згодом для 25 робітників виготовив фальшиві «арійські» посвідчення та вивіз їх в Полтаву.[44]. Серед інших випадків порятунку євреїв німцями – службовець штабу командуючого вермахту в Україні Густав Крюгер, який під час розстрілу в Сосонках допоміг врятуватися кільком євреям, зокрема прибиральниці Басі, в якого вона працювала. Однак звання Праведника світу він не отримав[45]. Варвару Барац та її доньку Міру врятував Яків Сухенко. Однак за порятунок інших євреїв в 1943 р. його було розстріляно [46].