Федеративна Республіка Німеччина (1949—1990)

Федеральний канцлер ФРН Віллі Брандт

За часів Веймарської республіки праві партії мали націоналістичний характер, в той час, як ліві дотримувалися політики інтернаціоналізму. У ФРН же сили правого центру, керівником яких був Конрад Аденауер, навпаки, виступали за наднаціональну інтеграцію Західної Європи, при цьому помірковані «ліві» соціал-демократи на чолі з Куртом Шумахером (пізніше — Еріхом Оппенгауером) набули національного профілю, надаючи перевагу питанням возз'єднання Німеччини, а не західній інтеграції. У 1960 СДПН все ж стала на бік Західних договорів, які зробили можливим вступ Англії до НКИ ще у 1895. Лише на підставі визнання Західних договорів соціал-демократи змогли вступити до уряду широкої коаліції у 1966 як молодший партнер, а у 1969 під керівництвом соціал-демократичного федерального канцлера Віллі Брандта розпочати «нову східну політику», що дозволила ФРН зробити свій внесок у послаблення напруженості між Заходом і Сходом, перехід відносин з Польщею завдяки визнанню кордону по Одеру-Нейсе на новий рівень та встановлення договірно врегульованих стосунків зі Східною Німеччиною.

Висока кон'юнктура забезпечила успіх соціальній ринковій економіці, яку запровадив перший Федеральний міністр економіки Людвіг Ерхард: вона дозволила швидко інтегруватися великій кількості вигнанців з колишніх східних регіонів Третього рейху, Судетської області та інших районів східної частини Центральної та Південно-Східної Європи. Вона вирішальним чином сприяла стиранню класових та конфесійних суперечностей, що значно зменшувало привабливість радикальних партій, а великим демократичним партіям — спочатку ХДС і ХСС, а потім СДПН — дозволило перетворитися на всенародні. Але процвітання також надало можливість багатьом громадянам ФРН не ставити самим собі та не дозволяти, щоб їм ставили питання про їх власну роль у період 1933—1945. Філософ Германн Люббе назвав таке ставлення до власного минулого «колективним замовчуванням» та оцінив таке явище як необхідне для стабілізації західнонімецької демократії.

Протягом усього післявоєнного періоду в Західній Німеччині не вважалося прийнятним як централізоване економічне планування, так і необмежене вільне підприємництво, в системі соціального ринкового господарства робітники розглядалися як учасники процесу управління промисловим підприємством. В обов'язки федерального уряду входив нагляд за постачанням до підприємств основних продуктів промислового виробництва, (зокрема вугілля, сталі та електроенергії), а також стимулювання економічного зростання, підтримка стабільного рівня цін та забезпечення сприятливого платіжного балансу. Однак можливості федерального уряду для здійснення ефективного управління економікою були сильно обмеженими через децентралізованість влади ФРН. Центральний банк (Бундесбанк) був незалежним та не підлягав контролю зі сторони уряду. Значну роль в економіці ФРН відігравав банківський капітал, оскільки промисловість країни в значному ступені опиралася на нього. У 1989 році інфляція у ФРН становила 3 % на рік, а темпи економічного зростання — 4 % на рік.

Західна Німеччина була другою після США державою за обсягом імпорту та експорту. За показниками експорту ФРН у 1986 році вдалося випередити США, а у 1989 — Японію. Сприятлива динаміка західнонімецького експорту у післявоєнний період, за винятком економічної кризи 1974-75, була результатом додатного платіжного балансу та стабільного підвищення курсу марки ФРН.

Volkswagen Käfer випускався німецькою компанією Volkswagen AG з 1938 року. Є наймасовішим автомобілем в історії.

Післявоєнне розділення країни викликало необхідність кардинальної перебудови всієї транспортної системи Західної Німеччини. Транспортні шляхи, що простягнулися у південному напрямку від Роттердама та північних портів ФРН, набули першочергового значення, в той час, як раніше дуже важливий напрямок із заходу на Берлін та далі на схід втратив своє колишнє значення. Після поділу Німеччини відбувся і поділ систем залізничного транспорту. У Західній Німеччині залізничні шляхи були реконструйовані Федеральною системою залізничних шляхів сполучення («Дойче Бундесбан»). У 1990 р., до об'єднання Німеччини, залізнична мережа ФРН становила 30 тис. км шляхів, з яких 12 тис. км було електрифіковано, на інших шляхах використовувалися теплотяги. У Східній Німеччині, для порівняння, протяжність залізничних шляхів становила майже 14,5 тис. км, з яких 4 тис. км було електрифіковано.

• Германия. Экономика
• Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Федеративна Республіка Німеччина (1949—1990)