Горілий Володимир Іванович

Коли Володимиру було шість років, його сім'я переїхала до Криму, де і проходило ставлення молодого футболіста. По справжньому відкрив для Горілого великий футбол Анатолій Коньков, який помітив талановитого гравця на змаганні шкіл олімпійського резерву і запросив його до «Таврії». Так, минаючи дубль, Володимир одразу опинився у першій лізі чемпіонату СРСР. Протягом наступних півтора сезону Горілий добре зарекомендував себе у сімферопольському клубі, проте настав час служби в армії і молодий захисник мав продовжити виступи в одеському СКА, однак все той же Коньков посприяв переходу Володимира до київського «Динамо».

У київському клубі, за словами самого Горілого, було спочатку важко. Окрім складностей у тренуванні існували певні побутові проблеми, які все ж вдалося вирішити. Незамінним у складі киян футболіст так і не став, однак мав постійну ігрову практику, завоював три комплекти медалей різного ґатунку та два кубки СРСР, а також збагатив свій досвід виступами у міжнародних кубках, дійшовши з командою аж до півфіналу Кубка Чемпіонів[1][2].

Відігравши у «Динамо» загалом близько шести сезонів, Горілий відгукнувся на запрошення Анатолія Конькова та перейшов до «Зеніта», тим більше, що у нього виник конфлікт з Володимиром Веремєввим. Це виявилося помилковим рішенням, через те що в команді його, як і ще деяких українців, не сприйняли і Володимир змушений був вже в середині сезону змінити команду.

Наступним клубом в кар'єрі гравця став дніпропетровський «Дніпро», у складі якого він відіграв ще півтора сезону в чемпіонаті СРСР та перший чемпіонат незалежної України.

Потрапивши на хвилю масового від'їзду українських футболістів за кордон, Горілий разом із Вадимом Тищенком опинилися у ізраїльському клубі «Хапоель» (Хайфа). Однак, провівши доволі непоганий сезон на «землі обітованій», Володимир повернувся до дніпропетровського клубу, надійною та впевненою грою за який і заслужив виклику до національної збірної України. Загалом у «жовто-синій» футболці Горілий провів три поєдинки[3] (всі у 1995 році): 11 червня проти Хорватії (1:0), 6 вересня проти Литви (3:1) та 11 листопада проти Італії (1:3).

Останнім матчем Володимира Горілого на серйозному рівні став поєдинок проти «ЦСКА-Борисфен» на київському стадіоні ЦСКА, у якому після жорсткого зіткнення з Миколою Волосянко захисник «Дніпра» отримав важкий перелом, після якого відновитися так і не зміг. Після закінчення кар'єри працював селекціонером у дніпропетровському клубі, а з 1998 зайнявся тренерською діяльністю. Спочатку входив до тренерського штабу команди «Кривбас-2», а потім був головним тренером спочатку другої команди «Дніпра», а потім молодіжного складу дніпропетровців. У квітні 2010 звільнився за власним бажанням через незадовільний стан здоров'я[4].

28 серпня 2013 року Володимира Горілого було призначено головним тренером юнацької збірної України віком гравців до 20 років[5].

Продовжує виступи за ветеранські команди «Дніпра»[6].

• Чемпіон СРСР (1986)
• Дворазовий володар Кубка СРСР (1986/87, 1989/90)
• Срібний призер Чемпіонату СРСР (1988)
• Бронзовий призер Чемпіонату СРСР (1989)
• Триразовий бронзовий призер Чемпіонату України (1992, 1994/95, 1995/96)

Одружений. Має двох синів — Данила та Тараса. Данило певний час грав у дитячій команді «Дніпромайн», проте футболістом не став.

• Статистика виступів в Україні на офіційному сайті УАФ
• Статистика на КЛІСФ (рос.)
• Статистика на сайті National Football Teams (рос.)
• Профайл на сайті Федерації футбола міста Дніпропетровськ (рос.)

Інтерв'ю

• В.Горілий: Я не схотів лізти в зашморг (рос.), 10.04.2001
• В.Горілий: Лобановський сказав: «Твоя стеля в харчуванні — варенична» (рос.), 23.12.2003
• В.Горілий: Мені імпонують атлетичні футболісти" (рос.), 16.01.2006
• В.Горілий: Пішов з «Динамо» через конфлікт з Веремєєвим (рос.), 02.08.2006