Громадянська війна у Фінляндії

У 1917 р. автономне Велике князівство Фінляндське ще входило до складу Російської Республіки. Жовтневий переворот у Росії призвів до дестабілізації, хаосу та дезінтеграції в Росії. В умовах, що склалися, переважно консервативний Сенат Фінляндії на чолі з Пером Евіндом Свінгувудом 6 грудня 1917 р. проголосив Декларацію незалежності Фінляндії. Але хоча проголошення незалежності і підтримувалося більшістю населення країни, це призвело до початку протистояння між лівим робітничим рухом (соціал-демократами) та правими консерваторами.

Обидві сторони розпочали формування власних парамілітарних збройних сил, названих Червоною гвардією та Білою гвардією (Захисним корпусом). На початку січня 1918 р. політична ескалація конфлікту призвела до збройної боротьби обох сторін. З боку «Червоних», яких очолив колишній офіцер царської армії Алі Аалтонен, найбільш радикальними були червоні гвардії та гвардії охорони робітників з Гельсинкі, Котки та Турку, а також деякі гвардії у сільській місцевості. З боку «Білих» сильні позиції зайняли фінські єгері, які з осені 1917 р. почали повертатися на батьківщину з Німеччини, де з 1915 р. служили у складі 27-го королівського прусського батальйону єгерів. «Білі» домінували переважно у Виборзькій провінції, південній частині провінції Остроботнія (Пог'янмаа) та у південно-східній Фінляндії.

15 січня 1918 р. головнокомандувачем «Білих» став царський генерал Карл Густав Маннергейм. Його штаб було розміщено у м. Вааса, де перебував і перший Сенат незалежної Фінляндії.

Першій серйозні збройні сутички сторін відбулися 17-20 січня 1918 р. у Виборзькій провінції.[1]

З 23 січня розпочалося роззброєння російських військ, що базувалися у Фінляндії.

27 січня на південь від Виборгу частини «Білих» атакували потяги, що везли для «Червоних» велику кількість озброєння від більшовиків з Петрограду.

У свою чергу «Червоні» 26 січня оголосили про початок пролетарської революції.

Місцеві червоні та робітничі гвардії, об'єднані у Фінську Червону гвардію, складалися, переважно, з мисливців серед робітників та селян (зокрема було і близько 2 тис. жінок). У свою чергу Біла гвардія складалася з призовників (мисливців було лише 11-15 тис.). Головним недоліком «Червоних» була нестача професійних офіцерів, а також брак військового вишколу та дисципліни серед членів Червоної гвардії, що часто призводило до неспроможності використовувати військові успіхи. «Червоні» вступили в союз з більшовиками Владимира Лєніна, отримуючи передусім допомогу у вигляді озброєнь та військового обладнання. Було також отримано підтримку близько 4 тис. колишніх царських російських солдат, які солідаризувалися з Жовтневим переворотом та вирішили боротися на стороні фінських «Червоних».

«Білі», з військової точки зору, мали перевагу над «Червоними». На чолі їх військ знаходився професійний військовий генерал Карл Густав Маннергейм разом зі своїм штабом колишніх офіцерів царської армії (крім фінів також було 84 офіцери шведської армії, які приїхали у Фінляндію добровольцями). Також до Білої гвардії долучилися фінські єгері з німецької армії у кількості близько 1450 осіб. Вони були елітними, дисциплінованими солдатами, що мали бойовий досвід, отриманий на східному фронті Першої світової війни. Останні підготували інші частини єгерів Білої гвардії. Загалом з боку «Білих» було сформовано 5 єгерських полків, які стали основою Білої гвардії.

Лінія фронту розділила Фінляндію зі сходу на захід на дві частини. Південну частину країни, з промисловими центрами та великими сільськогосподарськими фермами, контролювали «Червоні», тоді як північ, значно менше індустріалізовану, з переважно середніми та малими сільськогосподарськими фермами, — «Білі». «Червона частина Фінляндії» була названа Фінська Соціалістична Робітнича Республіка.[2] Керувала нею Народна Рада з центром у Гельсинкі на чолі якої стояв Кулерво Маннер. На обох територіях існували анклави, де перевагу мала протилежна сторона. На півночі це були міста Варкаус, Куопіо, Оулу, Рааге, Кемі та Торніо, тоді як на півдні — Порвоо, Кіркконуммі та Уусікаупункі. Такі території охоплювали приблизно по 50-90 тис. осіб. Ліквідація цих неконтрольованих осередків стала головною задачею військ обох армій впродовж лютого 1918 року.

• Э. Г. ф. Валь. Война Белых и Красных в Финляндии в 1918 году
• Д. В. Ковальов. Озерний Край у 1918-му: «фінляндський меч» під «німецьким щитом»
• Д. В. Ковальов. Фінляндський рух єгерів: між кайзером та царем
• Бій за Тампере — фінські Крути навпаки