Гінко

Гінко дволопатеве — дерево висотою до 40 м і діаметром стовбура до 4,5 м. Крона спочатку пірамідальна, із віком розростається.

Це листопадна рослина з унікальною для сучасних голонасінних форм листя — дволопатевою пластинкою шириною 5—8 см, на тонкому черешку довжиною до 10 см. Жилки з дихотомічним розгалуженням. Розвивається листя або на довгих пагонах поодинці і швидко, або на укорочених, але групами по два — чотири і повільно[3]  .

Рослина дводомна, на чоловічих рослинах у серьоподібних утвореннях, що складаються з спорангіїв (колосках), розвивається пилок . На жіночих рослинах на довгих ніжках розвиваються по два сім'язачатки . Генеративні органи розвиваються на двадцять п'ятому — тридцятому році життя дерева, тільки тоді з'являється можливість визначити його стать — жіночу чи чоловічу. Запиляються рослини вітром пізньої весни. Через кілька місяців після цього, восени, у запилених сім'язачатків відбувається запліднення, з них дозрівають, а потім опадає жовте насіння, зародок в них розвивається вже після опадіння. Насіння округле, кілька нагадує насіння абрикоса, проте мають неприємний запах прогорклого масла (його дає масляна кислота)[4] . Насіннєва шкірка складається з трьох шарів: зовнішнього — м'ясистого, жовтувато-бурштинового кольору, середнього — твердого, з поздовжніми ребрами і внутрішнього — тонкого паперового  [5].

Зазвичай мають добре розвинену кореневу систему, стійкі до сильних вітрів та снігових заметів. Деякі дерева досягають віку 2500 років. Восени листя жовтіє і швидко опадає.

Каріотип гінкго за різними даними відповідає ди-, три-і тетраплоїдного стану, переважають тетраплоїдні рослини: n=8, 4n=32 .[6]

Першу наукову згадку про гінкго зробив Енгельберт Кемпфер в «Amoenitatum exoticarum» (1712). Він помилково записав його як Ginkgo, Itsjo замість Ginkjo, Itsjo.

У 1690 р. німецький натураліст Енгельберт Кемпфер, перебуваючи у складі голландського посольства в Японії, першим з європейців побачив гінко й дав йому сучасну назву Ginkgo, що в перекладі з японської мови мало означати «срібний плід»; так крамарі називали їстівне насіння гінко. Карл Лінней у 1771 р. узяв це слово за назву рослини, додавши пояснення biloba (дволопатеве). Гінко з'явилося в Європі приблизно у 1730 р.

Плоди і листя гінко

У Китаї назва дерева гінко (銀杏) вимовляється як "і ті: ", що, імовірно, походить від китайського словосполучення (кит. 鴨脚 yājiǎo) «качині лапки», бо листя дерева нагадують їх за формою. Або ж назва «гінко» походить від китайської назви рослин gin-kyo, що означає «срібний плід». Стародавні китайські ченці садили це дерево на «святих місцях» біля монастирів. Вони вважали, що рослина з оригінальним дволопатевим віялоподібним листям символізує дві категорії китайської філософії — інь і ян і є символом мудрості та зосередженості, стійкості та довголіття. Досі у Китаї, Японії, Кореї гінкго називають «деревом молодості».[7]

Видовий епітет biloba в перекладі з латинської означає дві частки, тому що більшість листя розділені на дві половинки. Зазвичай мають добре розвинену кореневу систему, добре стійкі до сильних вітрів і снігових заметів.

Ginkgo biloba — попередник хвойних. Але на відміну від юних родичок-сучасниць, у гінко немає голочок. Його листя — голки, що зрослися, восени вони жовтіють і опадають. І плоди гінкго зовсім не схожі на шишки: формою вони більше нагадують абрикос. Гінкго — єдиний нині живий представник «перехідної ланки» між папоротями та хвойними.

Насіння його вкрите м'ясистим покровом (як у сливи). Смак насіння солодкуватий. М'якуш плодів і гниючих опале листя жіночих екземплярів мають неприємний запах, тому жіночі рослини не використовують для культурних насаджень. Але в Кореї, Японії та Китаї жіночі дерева навпаки вважаються найкращими, бо вони дають їстівні плоди.

У гінко чоловічі та жіночі органи розмноження утворюються на різних деревах.

Деякі дерева досягають віку у 2500 років. Восени листя жовтіє і швидко опадає. Зовні гінко схоже на листяне дерево. На його стовбурі розташована розлога крона з широким листям.[8]

Третинний релікт дендрофлори Землі — гінко дволопатеве у природних насадженнях зростає на обмеженій території гірських лісів кількох провінцій Китаю у нижньому течії р. Янцзі. Світлолюбний вигляд. Мезофіт та мезотроф. Деревам виду притаманна вітростійкість. Відносно теплолюбна рослина, проте рослини витримують зимові температури до — 30-32 °С (О. Т. Федоров, 1972, 1980; К. К. Калуцький та ін., 1986; В. Я. Заячук, 2008). Успішно культивується у десятках країн Азії, Австралії, Європи, Північної та Південної Америки. Дерева гінкго дволопатевого є об'єктом промислового плантаційного вирощування, представлені в ботанічних садах та парках, зелених насадженнях міст та сіл.

У нашій країні, незважаючи на 200-річну історію інтродукції гінкго, дволопатеве залишається раритетним видом. Загальна кількість дорослих дерев, за нашою оцінкою, не перевищує 400—500 екземплярів. Останні 10-15 років інтенсифікувався процес впровадження рослин гінкго у всіх регіонах держави.

У Китаї гінкго — шанована та улюблена рослина. Дерева віком від 100 років заносять у спеціальні охоронні списки. Існує традиція висаджувати гінкго з нагоди народження дитини, весілля, новосілля тощо.

До ХІ ст. в Китаї гінкго був відомий під назвою «качині лапки», адже його листочки дуже схожі на лапки однієї з найулюбленіших китайцями птахів — качки мандаринки. Пізніше дерево стали називати «King Sun Shu» — «дід і онук», оскільки зібрати перші плоди з дерева, посадженого дідом, зможе лише його онук. Різні назви має дерево та інших країнах.

У Японії дерево називають «гінкго», «білий плід». У Нідерландах — «храмове дерево», «японське горіхове дерево». Англійці називають гінгко «деревом дівочого волосся». Його листя нагадує їм один з найніжніших папоротей, відомий як «венерін волосся». Французи охрестили гінкго «деревом за сорок екю». Така назва пішла з 1780 року від паризького ботаніка-аматора Петіньї. Йому вдалося купити в одного з англійських садівників горщик з п'ятьма маленькими гінкгові пагони за 25 гіней, тобто по 40 екю за кожне. Ці деревця стали прабатьками майже всіх гінгко, які тепер ростуть у Франції.

У Німеччині його називають «дерево гінкго», «дерево Гете», «білий плід», «дерево із золотими плодами», «срібний абрикос», «японське горіхове дерево». Назва «дерево Ґете» зобов'язана своїм походженням вірші великого німецького поета «Ginkgo biloba». Його було написано в 1815 (опубліковано в 1819 в так званій «книзі Зулейки») і присвячено улюбленої поета — Маріанні фон Віллемер (Зулейке). У вірші листок гінкго є поетичним чином уявлення автора у тому, що можуть становити єдине ціле.[9]

Гінкго добре пристосовується до різних умов і стійке до хвороб. Його вирощують у садах і парках по всьому світу. В Україні гінкго росте від південного берега Криму й Одеси до Києва й Сум.

Світовий господарський досвід передбачає такі основні напрямки використання дерев гінкго: ландшафтна архітектура, традиційна та народна медицина, косметологія, харчова промисловість. У Китаї та Японії, де зосереджено найбільше число дорослих дерев, використовується також деревина гінкго. Деревина використовується в будівництві, меблевому виробництві, для виготовлення предметів побуту, кухонної шини, тарі, а кора - як замінник кірки. Речі виготовлені з деревини гінкго не пошкоджуються комахами та гризунами (Е.В. Вульф, 1969; К.К. Калуцький та ін., 1986).

• †G. adiantoides
• † G. apodes
• G. biloba
• †G. cranei
• †G. digitata
• †G. dissecta
• †G. gardneri
• †G. ginkgoidea
• †G. huolinhensis
• †G. huttonii
• †G. yimaensis