Демократура

Для Шміттера й О'Доннелла демократичний устрій є кінцевою фазою суспільного розвитку, а авторитарний — початкової; будь-які проміжні й невиразні форми вони розглядають як перехідні. При цьому між диктатурою і демократією виділяються дві проміжні стадії: диктабланда і демокрадура. Виходячи з морфології слів вони пов'язували термін «диктабланда» із загальним значенням «помірна диктатура», а термін «демокрадура» трактували як «жорстка демократія».

Розкриваючи значення термінів, Шміттер пише:

У тих випадках, коли перехідний період ініціюється і нав'язується зверху, колишні правителі намагаються захистити свої інтереси шляхом «щеплення» авторитарних прийомів режиму, що виникає. У тих випадках, коли вони проводять лібералізацію без демократизації (тобто коли вони поступаються деякими індивідуальними правами без згоди на підзвітність громадянам), гібридний режим, що виник отримав назву диктабланда (dictablanda). У тих же випадках, коли вони проводять демократизацію без лібералізації (тобто коли вибори проводяться, але за умов гарантованої перемоги правлячої партії, виключення певних суспільно-політичних груп з участі в них, або при позбавленні обраних громадян можливості справжнього управління), був запропонований неологізм демокрадура(democradura)[3].

У російській політичній науці зустрічається вживання в цьому ж сенсі термінів «диктократія» (лібералізація без демократизації) і «демократура» (демократизація без лібералізації), з прикладами з африканської (зокрема, Кенія і Кот-д'Івуар ) і центральноамериканської (Сальвадор і Гватемала 1980—1990 рр.) політики відповідно[4].

У країнах пострадянського простору послідовно користувався для опису поточної політичної ситуації словом «демократура» політолог Георгій Сатаров: стаття з такою назвою, яка описувала сформований в Росії «глухий кут авторитарної модернізації», була опублікована ним в «Новой газете» 25 жовтня 2004 р.[5], в тому ж році під цією назвою було видано збірник статей Сатарова. На думку Федора Бурлацького, «демократура не є виключно російським явищем. Вона виникала і згасала в багатьох країнах, які здійснювали радикальні реформи, — в Аргентині й Бразилії, в Південній Кореї і на Тайвані»; водночас, вважає Бурлацкий, «демократура як би визріває в самій душі росіянина в міру набуття ним влади саме тому, що сам він внутрішньо не вільний»[6].

На Заході до реалій сучасної Росії цей термін був застосований вже канадським політологом Мішелем Рошем, який опублікував статтю «Демократура Володимира Путіна» (фр. «La démocrature de Vladimir Poutine») в монреальській газеті «La Presse» (12 березня 2004)[7]. Більший міжнародний резонанс мала стаття шотландського журналіста Ніла Ашерсона в журналі «London Review of Books» (6 січня 2005)[8], в якій обговорювалися варіанти демократури в країнах пострадянського простору та перспективи переходу від демократури до демократії на Україні; Ашерсон користується написанням англ. demokratura, яке вказує на запозичений, неанглійський характер слова. Нарешті, в 2006 році книгу під назвою «Демократура Путіна» (нім. «Putins Demokratur») випустив німецький журналіст Борис Райтшустер.

Ніл Ашерсон пише:

У більшості з цих країн є демократичні меблі: конституції, парламенти, формально існуюча незалежна судова влада, регулярні вибори, гарантії вільного волевиявлення і зборів. Але на практиці всі ці інститути піддаються маніпуляціям в ім'я збереження привілеїв посткомуністичної еліти. У деяких демократурах, типу азійських, маніпуляції — всеосяжні і безсоромні. В інших, на зразок України або Росії, фальсифікація виборів і використання державного насильства проти політичних викликів зазвичай протікають з якимсь прикриттям. Головне — зберегти свою зграю при владі і при цьому переконати народ і зовнішній світ в тому, що політичний процес, нехай в грубій формі, але відображає сподівання населення[9].