Діалоги Платона

Сама побудова творів у вигляді діалогу, а іноді й діалогу в діалозі (наприклад, Федон) є невипадковою. Платон визнавав усну форму філософствування більш гідною, ніж письмову. Пов'язано це було з тим, що «письмовий логос» не може себе захистити". Тобто, виклавши щось у письмовій формі, автор прирікає написане на критику, проти якої його думка нездатна захиститися в силу того, що книга «мовчить». Переконаний у діалектичному способі осягнення істини, Платон висловлював свої ідеї саме у формі діалогу, як найближчій до живої розмови. Проте діалог також не можна вважати повним еквівалентом усного слова, оскільки він так чи інакше є все ж писаним, а найправильнішою формою філософствування Платон визнавав саме усну. Крім того, саме у вигляді діалогу представлявся філософу процес мислення, який він визначав як «розмову душі з самою собою». Цим пояснюється і та особливість, що спілкування завжди ведеться виключно з одним опонентом.

Однією з характерних рис діалогів також є нерівність учасників, що ведуть їх. У кожному творі завжди є провідний персонаж (Сократ, а потім і інші герої), який контролює хід діалогу, задає питання своєму опонентові. Схоже, що Платон навмисно прописував своїх героїв нерівними, зокрема й за інтелектуальним здібностями, а також у моральному плані, щоб окрім іншого показати, що може заважати людині стати справжнім діалектиком, філософом (так, наприклад, в «Горгії» Каллікл представлений як «незручна» для філософії людина в силу недостатності його моральної культури, попри те, що він дуже розумний). Крім того, нерівність сперечальників трактується і як необхідна умова для досягнення певної фінальної точки міркування. Якби співрозмовники в діалозі були рівними в своїх діалектичних здібностях, то більшість діалогів мали б закінчуватися апоріями або ж просто не досягали б ніякої кінцевої істини. Тому провідний співрозмовник завжди здатний відповісти на будь-які випади опонента[1].

Однією з яскравих рис діалогів Платона є так звані «епізоди замовчування», коли Сократ або інший ведучий співрозмовник відкладає обговорення тих чи інших питань, не повертаючись до них потім. Крім того, в діалогах досить часто зустрічаються фрази та твердження, які відсилають читача до тих чи інших ідей Платона, які, однак, не можна знайти в інших діалогах. Тому виникло уявлення про існування т. зв. «неписаного вчення» Платона. Дослідники платонівських текстів зробили висновок про його існування і на основі того, що, наприклад, Арістотель у своїх працях часто сперечається з тими чи іншими платонівськими ідеями, які не висловлені в діалогах. Те, що філософія Платона багато в чому лежить за межами написаного ним, пояснюється, по-перше, тим, що він не бачив сенсу в обговоренні «важливіших предметів» у письмовому вигляді. По-друге, існують припущення, що діалоги могли служити опорою для учнів Академії, в якій філософії навчалися переважно в усній формі (принаймні за життя Платона), для пригадування яких-небудь моментів. Крім того, подібна поведінка провідного учасника діалогу, який свідомо йшов на обмеження глибини філософських шукань у процесі діалогу, пояснюється і тим, що філософія Платона була «есотеричним» вченням, тобто призначеним для підготовлених слухачів і читачів[1].

Одним зі способів обґрунтування своєї позиції, застосовуваних провідним співрозмовником, є тимчасовий відхід від безпосередньої теми розмови з метою розгляду окремих значущих деталей, які пролягають на рівень вище, ніж сам діалог. Так звані ситуації «допомоги» своєму слову у провідного співрозмовника пов'язані з торканням фундаментальніших принципів, що наближаються до основ платонівської філософії. При цьому, такий прийом застосовується в ситуаціях, коли теза провідного співрозмовника, вже підтверджена низкою основ, все ж вимагає міцнішого захисту від спростування.

Платон, щоб посилити свою думку в діалогах, звертався до низки літературних прийомів. Одним з них є наявність у кожному діалозі єдиного лейтмотиву, «наскрізної дії», розуміння якого робить зрозумілішим і зміст діалогу. Це деяка дія головних героїв твору, яка тягнеться через усі оповіді і в рамках якої й проходить уся суперечка. Наприклад, у «Харміді» такою наскрізною дією стає порив головного героя стати учнем Сократа, навколо якого і будується композиція твору.

Іронія Сократа — ще один характерний прийом діалогів. При цьому, платонівська іронія строго обмежена за областю застосування і ніколи не зачіпає дійсно важливих, «божественних» вищих областей. Платон використовує її в різних цілях: в одних діалогах вона є сюжетотвірним, центральним прийомом, що визначає поведінку всіх персонажів, в інших — служить для розрядки окремих ситуацій, висміювання вад окремих героїв або навіть одиничних дій. Крім того, найчастіше, для розуміння цієї іронії варто вже мати певні знання платонівської філософії, після чого стає зрозумілим справжній сенс діалогу.

Ще одним прийомом провідного співрозмовника є ведення діалогу з уявним героєм. Подібна тактика застосовується в тих випадках, коли йому для захисту своєї позиції необхідно звернутися до предметів вищого порядку, обговорення яких з його реальними співрозмовниками не видається можливим, зважаючи на їх недостатню підготовленість. Яскравим прикладом такого діалогу є оповідання Сократа про свою бесіду з віщункою Діотімою в діалозі «Бенкет».

Неоднозначним прийомом є передання філософського логосу у формі міфу. Самі герої міфологічну оповідь і виклад безпосередньо філософської думки підносять як дві різні форми передавання знання. Однак особливістю платонівського міфу є те, що часто в процесі викладу міфу оповідач переходить до передавання власне логосу, а сам міф стає тільки рамкою для його розповіді. Крім того, часом міф є не просто художнім сюжетом, але виклад того, у що вірить і сам Платон[1].