Ервінг Гофман

Праця «Притулки» складається з чотирьох есе. У першому есе «До Характеристик тотальних інститутів» Гофман дає загальний опис життя в таких установах, демонструє два приклади мимовільного членства в них — психіатричні лікарні та в'язниці. Друге есе, «Моральна кар'єра психічнохворого», акцентує увагу на початкових ефектах інституціоналізації на попередні соціальні взаємозв'язки ув'язненого. Третє есе, «Приховане життя державної установи», стосується пристосування ув'язненого до своєї клітки, способи представлення в інституті. У останньому есе, «Медична модель і психічна госпіталізація», описується роль персоналу у поясненні ув'язненому фактів його ситуації.
Тотальні інститути можна поділити на п'ять видів. До першого відносяться інститути, покликані доглядати за людьми з обмеженими можливостями, які не здатні доглядати за собою і не є небезпечними для суспільства — будинки для літніх, сліпих, сиріт та бідних. До другого виду відносяться установи, покликані допомогти людям, які не можуть доглядати за собою та представляють загрозу для суспільства, хоча й ненавмисну: лепрозорії, психіатричні лікарні, госпіталі для хворих на туберкульоз. Третій вид тотальних інститутів створений для захисту суспільства від тих, хто може представляти небезпеку — концентраційні табори, в'язниці, виправні колонії. Четвертий вид — це інститути, створенні для провадження різних робіт для людей, які виправдовують себе саме за допомогою праці — армійські казарми, судна, школи-інтернати. Нарешті є такі установи, які наче відступають від суспільства, як правило вони пов'язані з релігією. Наприклад, абатства, монастирі.

Основною метою Гофмана було розглянути функціонування стигматизованих людей та нормальних під час так званих «змішаних контактів» (mixed contacts).

Стигма — це певний знак, щось незвичне для людини, що дає можливість індивідам без стигми судити про моральний статус носія стигми. Зазвичай вживається в негативному значенні та виражається у нього у вигляді певного дефекту, недоліку. Можна виділити 3 основні групи стигм: фізичні дефекти, вроджені (tribal) та такі, що мають індивідуальний характер, як наприклад психічні розлади, або просто найбільш яскраво виражені вади характеру.

Змішані контакти — така ситуація, яка має місце у випадку, коли стигма (або її причина) повинна бути помітна обом сторонам. При чому ця ситуація є невигіднішою для носія стигми, оскільки він хвилюється як його сприйматимуть, окрім цього підвищена увага до його стигми переводить страх та сором із розряду «в його уяві» до «можливо здійсненного». В наслідок цього він будує свої захисні позиції: або нападає, або ще більше закривається в собі — в обох випадках нормальний сприймає це як над реакцію (over-reaction). Але з іншого боку такі ситуації є звичнішими для носія стигми, тому він більшою мірою може володіти ситуацією.

Соціальна ідентичність — можливість визначення незнайомця до якоїсь певної групи тільки за його зовнішнім виглядом. Розрізняються такі поняття як віртуальна соціальна (те, що приписують носію стигми) та реальна соціальна ідентичність (те, що йому насправді властиве).

Окрім соціальної ідентичності існує також персональна (особиста) ідентичність яка є частиною соціальної ідентичності. Це віднесення індивіда до певної категорії людей з огляду на набір його ролей, соціальну інформацію та символи, через які вона проявляється, біографію індивіда та стигми, які є закріпленою частиною персональної ідентичності.

«Нормальні люди» — це індивіди, що не є носіями стигми.

Виділяють дві групи людей, прихильних до носіїв стигми: свої (own) та мудрі (wise). Щодо першої: це люди, що є членами певної групи — носія стигми. В них зазвичай виділяють представників або представництва — люди або групи людей, що спрямовані «насаджувати» соціуму лояльне ставлення до даної групи. Серед своїх також виділяють людей, які колись були членами групи носіїв стигми, але позбулися стигми, залишившись лояльними до групи. Інша категорія — мудрі (wise). Здебільшого це або працівники спеціальних організацій допомоги, або ті, що співвідносяться з носіями через соціальну структуру (наприклад родина). Важливо зауважити, що відносини між мудрими та носіями стигми не найлегші, оскільки в даному випадку група носіїв стигми або окремі індивіди повинні прийняти нормального.

Також розглядається процес соціалізації індивіда — носія стигми, що складається із декількох фаз: перша — пізнання моделей та норм поведінки нормальних індивідів, друга — власне пізнання своєї відмінності від нормальних через стигму. В залежності від проходження даного процесу виділяють 4 основні моделі подальшого розвитку: 1 — якщо стигма вроджена та соціалізація відбувається нормальним шляхом — прийняття своєї невідповідності; 2 — якщо під час соціалізації індивіда намагалися відгородити від зовнішнього світу (опіка сім'ї); 3 — якщо стигма у індивіда з'явилася в процесі життя та йому довелося змиритися з її наявністю;4 — якщо індивід виховувався в іншому коли (наприклад табір циган тощо).

Як продовження процесу соціалізації додається ще одна фаза — перехід (passing). Існує коло переходу з шістьма фазами: випадковий перехід — ненавмисний перехід — перехід заради розваги — перехід під час незапланованих частин соціального циклу — під час щоденної рутини — і, нарешті, «зникнення», як повне проходження через усі сфери життя. Важливим є те, що даний цикл можна перервати на будь-якій фазі і він почнеться з початку. Вважається, що процес переходу — серйозний психологічний удар для носія стигми, оскільки в процесах переходу він буде розриватися між почуттям відчуження від старої групи (фази переходу) і новою.

Forms of Talk було повністю опубліковано 1981 року, проте перші три розділи свого часу вийшли друком як окремі статті, а два останні були представлені широкому загалу вперше, загалом же, написання праці припало на період з 1974 по 1980 роки.

Replies and Responses розвиває підхід Гофмана до діалогічної (спрямованої на зовнішнього слухача) розмови як вияву соціальної взаємодії, в якій він вбачає структурне підґрунтя будь-яких форм розмови. Втім, Гофман визнає існування класу розмов або їх елементів, які не мають чіткого спрямування на певного зовнішнього слухача і справляють враження розмов із самим собою. Власне, другий розділ — Response Cries — присвячений трьом формам цього, зазвичай засуджуваного, явища: само-розмовам (self-talk), вигукам і прокльонам, та response cries — вигукам-відповідям, що не є повноцінними словами, а також умовам за яких такі явища є прийнятними.

У межах response cries Гофман вирізняє кілька основних видів:

1. відображення переміщення — зазначення змін навколишнього середовища внаслідок переміщення особи у фізичному просторі;
2. вигуки втрати/помилки — результат втрати контролю над оточуючою реальністю внаслідок власних недолугих дій особи;
3. свідчення переляку;
4. вигуки, що позначають огиду;
5. «напружене рохкання» — звуки, що супроводжують переміщення особою об'єктів значної ваги у фізичному просторі;
6. вигуки болю;
7. сексуальні стогони;
8. floor cues;
9. звуки тріумфу.

Третій розділ Footing, подібно до першого розділу, присвячений проблематиці буденних і звичайних суперечок, так званих «природних розмов».

The Lecture Аналіз лекції як різновиду інституалізованої розмови має починатися, за Гофманом, із її зовнішнього оформлення — тобто структурування простору, в якому вона матиме місце — розділення приміщення на зони доповідачів та слухачів, відповідне меблеве наповнення кожної із зон тощо. За цим слідує вже драматургічний аспект лекції — залучення, утримання уваги аудиторії є запоруками успіху лекції, в той час як їх відсутність із необхідністю призводить до її провалу. Класичним прикладом лекції є лекція університетського штибу, проте можливе залучення специфічних доповідачів, рівно як і специфічної аудиторії, проте будь-які відхилення від університетської лекції не є принциповими і легко редукуються до її стану.

Radio Talk Специфікою радіо-розмови є просторова ізоляція мовця та слухачів і, відповідно, неспроможність бачити одне одного і підтримувати зоровий контакт. Велика кількість специфічних особливостей радіо-розмов спричинена значною кількість техніки, що є необхідною для радіомовлення. Вихід з ладу програвачів, мікрофонів, не вимкнення мікрофонів у потрібний момент — все це та багато іншого можуть призвести до певних «позаштатних» ситуацій, виправлення яких можливе лише завдяки голосу та словам. Оскільки радіо-розмова є все ж розмовою, то в ній можуть мати місце response cries, при цьому вони, та звичайні слова повністю замінюють собою жести-відповіді, які можуть траплятися у буденному face-to-face спілкуванні.

Книга Ірвіна Гофмана присвячена дослідженню взаємодії між індивідами. Вона охоплює всі аспекти комунікації між людьми. На розвиток драматургічної концепції помітний вплив здійснила теорія Бергера та Лукмана, з якої була запозичена значна кількість термінів, а її прототипом можна вважати теорію «дзеркального Я» Кулі. Знаковий термін для інтеракціонізму «комунікація» з'являється в працях Вільяма Джеймса та Джона Дьюї. Мід почав дослідження комунікації, став засновником інтеракціонізму і саме до цієї течії належав Гофман, який поглибив знання в галузі комунікацій. Також його плюралістичність є продовженням традиції Джеймса з його «Плюралістичним Всесвітом».[4]

«Взаємодія» за Гофманом — це будь–яка комунікація між індивідами обличчям до обличчя («face-to-face») . Актор і аудиторія, між якими відбувається процес комунікації, — це основні складові взаємодії. Актор– це індивід, що грає свою роль, нав'язує потрібне йому враження на аудиторію. Аудиторія– це люди, перед якими актор презентує свою роль.

Автор виділяє два різновиди комунікації– довільна та недовільна.

Довільна комунікація– це надання інформації про себе аудиторії за допомогою загальних символів, жестів, мови.

Недовільна комунікація– це ті аспекти спілкування та дій індивіда, які йому непідконтрольні та видають його.

Між цими двома видами комунікації може відбуватись симетрія (відповідність довільних символів та дій недовільним) та асиметрія (протиріччя між цими двома видами комунікації).

Для вистави дуже важливим є робочий консенсус. Кожен індивід має власне бачення соціальної ситуації, але за робочим консенсусом всі конфлікти між різними баченнями ситуації стираються.

Будь–яка вистава має дві невід'ємні складові: фасад та закулісся.

Фасадом Гофман називає безпосередню комунікацію між індивідами, те, що актор навмисне демонструє аудиторії, ті складові його ролі або ж факти, які підтверджують його партію.

Закулісся — це частина взаємодії, що є прихованою для аудиторії, місце, де актор готується до своєї вистави, продумує свої дії та набуває образу, що відповідає виставі, де актор може відпочити від ролей та партій, які він змушений грати.

Гофман ділить акторів на два полюси за рівнем віри у свою роль. З однієї сторони актори, що щиро вірять в те, що вони демонструють реальний стан речей, а з іншої — ті, що усвідомлюють всю неправдивість своєї ролі, але продовжують її грати (задля досягнення певної індивідуальної чи групової мети).

Аналог театральної трупи в соціальній драматургії — це команда, тобто сукупність індивідів, які зацікавлені в виконанні однієї партії, де кожен має власну роль, та які мають спільне закулісся.

Для вдалого виступу актори змушені вдаватись до:

1. контролю над емоціями через підбір відповідних жестів, символів
2. ідеалізації своєї ролі перед аудиторією, тобто вони повинні максимально відповідати очікуванням аудиторії
3. запобігання фактів, дій, що можуть скомпрометувати виконувану роль.

Для захисту свого виступу актори використовують безліч захисних методів таких як містифікація (дистанціювання від аудиторії, щоб вона не могла помітити або спричинити компрометуючі дії) та введення в оману.[5]