Есмінці типу 45

Британський флот на початок 1980-х років мав тільки чотири спеціалізовані кораблі протиповітряної оборони — три есмінці класу «Каунті» і один типу 82, але останній використовувався, в основному, як корабель для випробування нових технологій та озброєння. Утім Фолклендська війна показала вразливість британських кораблів перед атаками авіації, а особливо із застосуванням протикорабельних ракет. Аргентинці, які мали досить посередні військово-повітряні сили та палубну авіацію, змогли потопити 7 британських кораблів і суден. Після війни королівські військово-морські сили вирішили прийняти на озброєння спеціалізований есмінець, який би зміг ефективно забезпечити протиповітряну та протиракетну оборону корабельних з'єднань. Першим кроком у цьому напрямку стала участь у програмі NFR-90, яка передбачала створення фрегата для восьми країн НАТО, включаючи Велику Британію.[14] Розробка корабля почалася у 1985 році, але через серйозні розбіжності у вимогах до нього, роботи йшли досить повільно. В 1989-у британці взагалі покинули проект і почали розглядати інші, більш прийнятні варіанти[14].

У 1992 році Британія, Франція та Італія почали розробку нового фрегата (за комплексом характеристик відповідав есмінцю) класу «Горизонт»[15]. Утім і тут відразу виникли розбіжності між країнами-учасницями. Британія та Франція хотіли мати корабель з потужною протиповітряною обороною, але Італія, флот якої мав діяти в Середземному морі під прикриттям власної авіації, не мала такої необхідності. Згодом сторони знайшли компроміс: французькі та італійські кораблі мали отримати РЛС EMPAR, а британські — більш потужні SAMPSON[7][16].

Хоча питання з радарами було залагоджено, але на початку 1997 року виникла проблема вибору пускових установок для зенітних ракет. Британія хотіла встановити на кораблі Mk 41, а Франція та Італія — Sylver. Британці розглядали можливість озброєння есмінців крилатими ракетами «Томагавк», тому їм була потрібна універсальна пускова установка, як Mk 41. Згодом команда розробників системи протиповітряної оборони PAAMS обрала пускові установки Sylver і питання вирішилося саме по собі. Утім чим ближче сторони підходили до закладення першого корабля, тим більше виникало суперечок про кінцевий дизайн есмінця та вибір підрядників. Британія планувала отримати великий есмінець, який би міг прикривати значні території в Атлантиці, тоді як французам був потрібен корабель для захисту авіаносної групи у Світовому океані, а італійцям — есмінець для дій, переважно, в Середземному морі. Також країни не могли визначитися з основними підрядниками. Хоча усі були згодні на те, що генеральним підрядником у будівництві кораблів буде виступати британська компанія Marconi, але Франція хотіла бачити основним постачальником озброєння компанію DCNS, а Британія — British Aerospace. Ці протиріччя призвели до того, що 26 квітня 1999 року Британія покинула проект і вирішила будувати кораблі власними силами[17].

Британський уряд 23 жовтня 1999 року вибрав генеральним підрядником Marconi Electronic Systems.[18] Через тиждень вона злилася з British Aerospace у нову компанію BAE Systems, якій і перейшов статус генерального підрядника.