Каліфорнійська золота лихоманка

Каліфорнійська золота лихоманка — неорганізоване масове видобування золота в Каліфорнії у 1848–1855 роках. Почалася в січні 1848 року, коли було виявлено золото на березі Америкен-Рівер на лісопильні Саттера. Як тільки новина про відкриття розповсюдилася, близько 300 тис. шукачів прибули до Каліфорнії з інших штатів США і з-за кордону.

Реклама відправки до Каліфорнії на початку Золотої лихоманки
Пам'ятні 50 центів

Перші золотошукачі, які відправлялись до Каліфорнії на вітрильних суднах і в товарних вагонах зі всього континенту, часто стикалися зі значними труднощами в дорозі. Золота лихоманка також привернула десятки тисяч добровольців з країн Латинської Америки, Європи, Австралії і Азії. Було виявлено золото на суму в декілька мільярдів нинішніх доларів, що привело до збільшення статку деяких. Проте інші повернулися додому з порожніми руками.

Ефект золотої лихоманки для Каліфорнії був значним: Сан-Франциско швидко виріс з маленького містечка до значного міста, по всій Каліфорнії були побудовані нові міста, дороги, церкви, школи. Були створені система законів і уряд Каліфорнії, які привели до прийняття її як штату в 1850 році. Активно розвивалися нові транспортні засоби: пароплави почали регулярні рейси і були побудовані залізниці. Сільське господарство також швидко зростало по всьому штату. Проте, золота лихоманка мала і негативні ефекти: американські індіанці часто знищувалися та виганялися зі своїх традиційних земель, а золотопромисловість завдала значної шкоди екології штату.

Каліфорнійській золотій лихоманці присвячений роман французького письменника Блеза Сандрара «Золото».

Перебіг подій Каліфорнійської золотої лихоманки та їх наслідки
Розташування каліфорнійського золота

Золото було знайдене в Каліфорнії 24 січня 1848 на землях сільськогосподарської колонії Нова Гельвеція (тобто Нова Швейцарія). Її заснував підприємець швейцарського походження Джон Саттер (Йоганн Зуттер), причому основною базою колонії став викуплений у Російсько-американської компанії Форт Росс. Перші золоті самородки виявив Дж. Маршалл у селищі Колома (приблизно 140 км на північний схід від Сан-Франциско), коли розчищав русло струмка поблизу лісопилки Джона Саттера. Приховати знахідку не вдалося, й колоністи (здебільшого мормони) кинулись на пошуки золота в долині річки Американ-Рівер. Перша публікація щодо знайдених самородків з'явилася в газеті «Каліфорнія» 15 березня 1848, а вже наприкінці травня місто Сан-Франциско нагадувало привида, за словами самовидця «у ньому не залишилось майже жодного чоловіка». На рейді в гавані Сан-Франциско стояли близько 200 покинутих суден, команди яких дезертирували й перетворились на шукачів золота.

Чутки про «каліфорнійський рай» за лічені місяці облетіли весь світ. Кричущі плакати й оголошення часів золотої лихоманки заманливо віщували швидке й щасливе збагачення. Більшість плакатів була підписана ініціалами D.L., причому ті численні старателі, що зазнали лиха в пошуках золота, розшифровували їх як «Damn Liar», тобто «проклятий брехун». Перші старателі прибували з Орегону (США) та Мексики, але невдовзі людські потоки потяглися з усієї Америки, Європи, Австралії й навіть Китаю (китайських робітників було так багато, що в Сан-Франциско виник окремий китайський квартал). За два роки (1848—1849 рр.) населення Сан-Франциско збільшилось у 25 разів і це при тому, що в осередку гірничих робіт було засноване ще одне селище старателів Сакраменто (сучасна столиця штату).

5 грудня 1848 року президент США Джеймс Полк в своєму щорічному посланні до Конгресу офіційно оголосив про факт відкриття золота в Каліфорнії, чим іще більше роз'ятрив «золоту лихоманку».

Для того, щоб досягнути Каліфорнії водним шляхом, кораблі, що йшли з Атлантики, були вимушені обходити Південну Америку. Цей маршрут був досить довготривалим (шість місяців) і дорогим. Значне його скорочення забезпечував перехід через доволі вузький панамський перешийок, при цьому уможливлювався рух уплав річкою Чагрес. Шлях через необжиту Панаму приховував у собі великі ризики й небезпеки, але наплив золотошукачів постійно збільшувався (рис. 7.6), що спонукало американських підприємців спорудити панамську залізницю. Проте головний потік старателів рухався територією США зі сходу на захід легендарними кінними фургонами, добре відомими за класичними вестернами. Це був знаменитий похід «людей сорок дев'ятого», що створив національну героїчну одіссею та, як стверджував Ф. Тернер, вписав цей міф у «самий характер мислення американського народу».

Загальна кількість людей, що прибули в пошуках золота на «дикий захід», за десять років «лихоманки» становила близько 400 тис. Ця цифра вражає з огляду на відсутність будь-якої інфраструктури для мешкання такого скупчення людей. А ще як взяти на око гостру нестачу найнеобхіднішого (у тому числі — продовольства), труднощі підтримання безпеки й правопорядку, складність боротьби з хворобами, то стає зрозумілою ціна, сплачена за каліфорнійське золото. І все ж мрія про швидке збагачення (за Марком Твеном: «каліфорнійська хвороба збагачення») часто-густо брала гору над здоровим глуздом. Карл Маркс, відгукуючись на масовий рух старателів, ремствував: «Пролетарі Європи проміняли соціальну революцію на пошуки каліфорнійського золота».

Основні золоті розробки були зосереджені в передгір'ях Кордильєр, уздовж річкових долин. Руслові четвертинні розсипи залягали на дні глибоких каньйонів і долин, утворених у гранітних масивах західного схилу хребта Сьєрра-Невада . Щоб отримати золото, використовували технологію промивання в лотках (шліховий метод), перекопуючи при цьому уламкові матеріали на берегах річок і струмків. Крім звичайних лотків, використовували ручні коливальні верстати, що складалися з решета, під яким розміщувався похилий жолоб із поперечними заглибинами. Російський гірничий інженер П. Дорошин, який оглядав каліфорнійські розробки, зазначав, що старателі згадали навіть золоте руно аргонавтів і розстеляли бичачі шкури на похилих площинах, промиваючи на них пісок.

Пізніше були відкриті розсипи більш ранніх (третинних) відкладень, пов'язаних із давньою річковою мережею . У багатьох випадках вони виявлялися під прикриттям новітніх вулканічних порід, що потребувало спорудження неглибоких виробок стовбурового типу, або кар'єрів. Важливим кроком у розвитку технології гірничих робіт було застосування гідромоніторів, які почали впроваджуватися з 1853 р. Розсипні відклади розмивали потужним струменем води, яка транспортувала їх у спеціальні шлюзи. Це були викладені каменем канали довжиною 100—300 м, дно яких облаштовували поперечними лежнями або ребристими плитами для затримання частинок золота. Об'єм води 100 м3 забезпечував розмив від 3 до 24 м³ породи (залежно від її міцності). Підземна й гідротехнічна розробка золотоносних покладів потребували кооперації старателів, а також сприяли успіхам великих гірничих компаній, які почали витісняти індивідуальних шукачів золота (багато яких з часом стали професійними гірниками).

Геологи й гірничі інженери, які працювали в Каліфорнії з початку 1850-х, намагалися дістатися до корінних родовищ, у яких зосереджувалися найбільші рудні скарби. Уже в 1850 поблизу гори Голд-Хілл була виявлена перша золотоносна жила, що поклала початок новим містам гірників Грасс-Веллі та Невада-Сіті. Товщина жили доходила до 10 м, причому на глибині 50 — 60 м траплялось самородне золото. Розробку руд вели шахтним способом. Протягом наступного десятиріччя була виявлена грандіозна золоторудна зона (родовища Офір, Ельдорадо, Аргонавт, Еврика та ін.), яку назвали Материнською жилою (Мазер Лод або Veta Madre). Рудна зона простяглася в меридіанному напрямку на довжину близько 190 км і мала ширину близько 1,5 км. Тут було споруджено 40 потужних рудників, які розробляли поклади протягом сторіччя (середній вміст розсіяного золота в тонні кварцу дорівнював 10,5 г). За цей час було видобуто близько 3,5 тис. т золота (в середньому по 35 т на рік), а максимальна глибина видобутку сягнула 1350 м. Показово, що під час золотої лихоманки (1848—1853) середній річний видобуток розсипного золота перебільшував 80 т (найбільший показник у 1852—124,6 т). Варто уваги, що світовий видобуток тих років не перевищував 200 т, тобто більше половини золота світу давала Каліфорнія. На жаль, розсипні родовища протягом десяти років були майже повністю вичерпані.

Як не дивно, потреба в забезпеченні тисяч людей продовольством, одягом, знаряддями праці, банківськими послугами (обмін видобутого золота на гроші) призвели до широкої економічної розбудови краю. Поблизу розробок золота стрімко зростали торговельні, фінансові, сільськогосподарські, будівельні компанії. Завдяки цьому значна частина прибулих у Каліфорнію старателів залишилася жити тут назавжди, чому сприяв благодатний клімат і пишна природа цих земель.

Уже в 1849 у Сан-Франциско відкрилося фінансове агентство Паризької контори Ротшильдів, а також Гірничий банк, які взяли під контроль скупку золота й зберігання зароблених грошей. Покупці золота часто сплачували старателям набагато менше офіційної ціни долара (від його золотого еквіваленту), що забезпечувало фінансистам надприбутки, але й ризики зберігання та транспортування золота були дуже високими. Поряд із доларами роль грошей у Каліфорнії виконував і золотий пісок.

Використовуючи незвично високі ціни на товари, що склалися на копальнях, ініціативні торговці й підприємці створили вельми успішні компанії, які зробили їх власникам значно більше грошей, ніж багатьом дала гірнича діяльність. Серед характерних прикладів наведемо утворення фірми «Levi Strauss», яка почала виробляти перші джинси, створені як робочий одяг для каліфорнійських гірників. Поштовх, наданий економічному розвою Каліфорнії розробками золота, виявився незворотнім.

Відсутність чіткого гірничого законодавства й обмежені можливості влади в наведенні законного порядку призводили до численних самозахоплень багатих ділянок і збройним суперечкам між старателями. До правових проблем додавались гострі міжнаціональні конфлікти (індіанці, мексиканці, китайці не мали прав на оренду ділянок і могли бути лише найманими робітниками).

Одночасно з розвитком копалень збільшувалася кількість охочих добути золото не з-під землі, а з кишень старателів. Численним бандам грабіжників старателі протиставили чітке самоврядування й взаємовиручку. Повсюдно організовувались «вартові комітети», які були постійно готові до збройних дій без жодних юридичних зволікань (між іншим, застосовувався і «суд Лінча»). «Джентльменський набір» золотошукача (рис. 7.16, 7.17) серед необхідних знарядь праці завжди включав вогнепальну й холодну зброю. Світової слави зажили яскраві оповідання Ф. Брет Гарта, що описували сповнене пригод і небезпек життя вільних каліфорнійських старателів, які створили свій власний кодекс суспільного побуту й старательської демократії, пам'ять про яку жива й сьогодні .

Трагічною сторінкою заволодіння каліфорнійським золотом була безкомпромісна боротьба з корінним населенням. Індіанці не хотіли віддавати свою землю, їх було важко примусити працювати на копальнях, і, до того ж, вони почали самостійно видобувати й продавати золото. Це не влаштовувало ні старателів, ні владу штату. Губернатор Каліфорнії Пітер Бернетт на засіданні законодавчих зборів заявив про те, що «війна на знищення буде стояти на порядку денному, доки індіанська раса не зникне». Унаслідок диких розправ колонізаторами було знищено близько 130 тис. індіанців, а 30 тис., що залишились, були зігнані в резервації. Англійський дослідник В. Моррел, звертаючи увагу на демократичні форми прийняття таких жорстоких рішень (від місцевого самоврядування до законодавчих зборів), ставив питання: «Чи було це, як часто стверджували письменники ХIХ ст. проявами демократії, чи, як могли б припускати критики ХХ ст., зародковою формою фашизму ?..»

Авторитетний американський історик О. Льюїс вважав, що тільки один з двадцяти старателів повернувся з Каліфорнії більш багатим, ніж був до золотої лихоманки. Кількість її жертв, що загинули від хвороб і збройних конфліктів важко піддається аналізу. Такий перебіг подій породив у Європі рух «старателів-мудрогелів», які розпочали пошуки золота на річках поблизу своїх домівок . Жодних ризиків, але й мізерні здобутки (розсипи Рейну, Рони, Гвадалквівіру були здебільшого вичерпані ще за античних часів).

Трагічною була доля Дж. Саттера, землі якого виявилися «в епіцентрі» каліфорнійського золотовидобутку. Хоча він виграв судові позови щодо повернення золота, знайденого на території його колонії, але разом із родиною зазнав «суду Лінча» розлютованих старателів. Його маєтки були спалені, родина загинула, а сам Саттер, який дивом урятувався від розправи, збожеволів і залишок життя провів у марній юридичній тяганині.

Знаковою подією стала катастрофа пароплава «Сентрал Америка», яка обірвала життя 425 найбільш успішних старателів, що залишали Каліфорнію з тоннами золотих монет, зливків і самородків на борту. Ця корабельна аварія, яка сталася 12 вересня 1857, була (до загибелі «Титаніка») найбільшою в історії мореплавства. Вершиною нещасть були землетрус і пожежа 1906, що знищили більшу частину Сан-Франциско, на той час найкрасивішого міста США, справедливо названого «Західним Парижем». Старі забобонні старателі вбачали в цій катастрофі не природне явище, а страшний суд долі, пов'язаний з неправедним золотом, на якому й розквітло це місто. Марк Твен вважав відкриття золота в Каліфорнії найбільшим національним лихом Америки. Він писав: «Гонитва за багатством, пов'язана з пошуками золота, спричинила ту спрагу грошей, яка стала сьогодні звичкою, ту жорстокість, той цинізм, які є ознакою наших часів».

Джерела
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.