Кандиба Віра Антонівна

Походила з українсько-білорусько-грецької родини[1]. Батько Віри — надвірний радник Антон Юхимович Свадковський — оселився на Волині на початку 1860-х років. Він служив акцизним чиновником, мировим посередником у Новограді-Волинському, Старокостянтинові. Зокрема, у 1890–1905 роках родина Свадковських мешкала у Новограді-Волинському, де Антон Юхимович від 1890 року працював головою з'їзду мирових посередників.

Антон Юхимович та його дружина, дочка колезького асесора Варвара Іванівна Непорожня, виховали восьмеро дітей. Голова сім'ї часто переїжджав з місця на місце, а по виході у відставку осів, як і багато інших чиновників, у губернському центрі — Житомирі.

Віра закінчила історико-філологічний відділ Вищих жіночих курсів у Санкт-Петербурзі. 1907 року Олександр Іванович Кандиба та Віра Антонівна Свадковська взяли шлюб. Про це 4 січня 1907 року Віра Антонівна повідомляла своїх батьків:

До Петербургу приїхав Саша, і ми вирішили, висловлюючись коротко, повінчатися. Нехай не здасться це експромтом: усе рано чи пізно знаходить свій кінець. Дуже шкода, що не довелося бачиться з вами, поговорити: не хотіла б я, що б у душі у вас народилося хоча б найменший почуття невдоволення проти нас, що все, ніби, зроблено без вашого відома й ради. Якби була можливість побувати в Житомирі, не проминула б зробити це, тому що дуже люблю всіх вас і засмучувати дорогих людей мені самій було би занадто боляче.

Віра Антонівна викладала мови, втім, за спогадами, «українською так до пуття й не оволоділа, що було предметом родинних жартів»[2].

1923 року Віра Антонівна із сином Олегом виїхала з України до Берліна — до чоловіка, який покинув Україну раніше. З Берліна родина Кандибів переїхала до Чехословаччини і оселилася в селі Горні Черношіце поблизу Праги[3].

Віра Кандиба працювала вихователькою українського притулку в місті Подєбради. 29 жовтня 1933 року в цьому притулку було проведено день голоду й смутку. Віра Антонівна та інші виховательки цілий день не їли і розказували дітям, що «цей день присвячений голодним братам і сестрам на Україні, що тисячами-мільйонами вмирають від голоду»[4].

Олександра та Віру Кандибів було поховано в Празі на Ольшанському цвинтарі. Там була і символічна могила їхнього сина Олега[5].

За чеськими законами, після поховання родичі або друзі померлих повинні платити ренту за місце на кладовищі. До недавнього часу ренту (20 тисяч чеських крон на 10 років) за могилу платив виходець з України Володимир Михайлишин, що був громадянином Чехії. Після його смерті син вирішив поховати батька на могилі Олександра Олеся та Віри Кандиби. 3 січня 2017 року останки Віри Антонівни та її чоловіка були ексгумовані. [6][7]

13 січня 2017 року влада Чехії дозволила передачу Україні ексгумованих останків українського письменника Олександра Олеся[8].

18 січня 2017 Кабінет Міністрів України прийняв розпорядження, яким вирішено «Перепоховати останки видатного українського письменника Олександра Олеся та його дружини Віри Антонівни Кандиби на території державного історико-меморіального Лук’янівського заповідника в м. Києві» (50°28′10″ пн. ш. 30°27′16″ сх. д.).

Перепоховання відбулося 29 січня 2017 року після панахиди у Володимирському соборі[9][10].

• 
  Могила Олеся на Ольшанському кладовищі. Травень 2010 року
• 
  Місце поховання Олеся після ексгумації, 3 січня 2017 року
• 
  Могила Олеся і його дружини одразу після перепоховання в Києві, 29 січня 2017 року
• 
  Могила Олеся і його дружини з надгробком

• Костриця М. Ю., Кондратюк Р. Ю. Житомирські сторінки життя О. Ольжича // Українська національна ідея — історія і сучасність: Науковий збірник. — Житомир, 1997. — С. 47—49.
• Олександр Олесь^{[недоступне посилання з липня 2019]}
• Білоус Петро. «Любов і творчість, туга і порив, відвага і вогонь самопосвяти!» (До 100-річчя Олега Ольжича)
• Лащенко Галина. Молодість Олександра Олеся
• Товариство «Кіш» у Празі в 1994 році^{[недоступне посилання з липня 2019]}