Чехословаччина

• 1918—1920: Республіка Чехословаччина (RČS)/Чехо-Словацька держава; або Чехо-Словаччина/Чехословаччина.
• 1920—1938: Чехословацька республіка (ČSR), або Чехословаччина.
• 1938—1939: Чехо-Словацька Республіка, або Чехо-Словаччина.
• 1945—1960: Чехословацька Республіка (ČSR, ЧСР), або Чехословаччина.
• 1960—1990: Чехословацька Соціалістична Республіка (ČSSR, ЧССР), або Чехословаччина.
• 1990: Чехословацька Федеративна Республіка / Чехо-словацька Федеративна Республіка (чеськ. Československá federativní Republika, словац. Česko-slovenská federatívna republika) (ČSFR, ЧСФР), або Чехословаччина / Чехо-Словаччина.
• Квітень 1990—1992: Чеська і Словацька Федеративна Республіка (чеськ. Česká a Slovenská Federativní Republika, словац. Česká a Slovenská Federatívna Republika) (ČSFR, ЧСФР), або Чехословаччина / Чехо-Словаччина.

Чехо-Словаччина постала 28 жовтня 1918 внаслідок поразки Австро-Угорщини в Першій світовій війні та дії визвольного руху чехів і словаків за кордоном і в країні. Головними творцями ЧСР були Томаш Масарик, Едуард Бенеш і генерал Мілан Растіслав Штефаник. Складовою частиною цього руху були війська, що утворились у результаті з'єднання чехів і словаків, які були організовані в Україні в 1917 з військовополонених та була утворена Чехословацька Народна Рада в Києві. Деякий час у Києві перебував Томаш Масарик, утримуючи зв'язки з Українською Центральною Радою. У боротьбі українців з Тимчасовим урядом і більшовиками наприкінці 1917 — на початку 1918 чехословацький політичний провід і військо проявили нейтралітет. У зв'язку з підписанням УНР Берестейського миру чехословацькі легіони перед німецькою й австрійською арміями, що наступали, подалися на схід у Росію і на Сибір.

Томаш Гарріг Масарик

1919 року уряд Директорії УНР установив неофіційні дипломатичні взаємини з Чехословаччиною; послом УНР у Празі був Максим Славинський. Уряд ЗУНР також був репрезентований у Празі з кінця 1918 окремою дипломатичною місією, спершу очолюваною С. Смаль-Стоцьким, згодом Є. Левицьким. З 1921 Чехословаччина визнала де-факто УРСР, повноважним представником якої в Празі був М. Левицький. У Харкові короткий час 1921—1922 діяли чехословацькі торгові і дипломатичні місії. 1922 року уряд ЧСР подав допомогу населенню південної України, потерпілому від голоду, особливо на Мелітопольщині, де жили також чеські колоністи.

Ставлення уряду Чехо-Словаччини до української держави було узалежнене від ставлення до неї альянтів і Мирної конференції та від ситуації на російсько-українському фронті. У політичних колах ЧСР конкурували щодо цього дві течії — консервативна проросійська (К.Крамарж, Ї.Стржібрні, Й.Дюріх та ін.) та кола, представлені групою Масарика (Е.Бенеш, Я.Нечас, П.Маха, А.Немец, В.Гірса та ін.), що вели проукраїнську політику. Зокрема це було засвідчено у ставленні до ЗУНР та невизнанні польських претензій до Галичини. З урядом ЗУНР Прага підтримувала приязні відносини, уклала торгову угоду, отримуючи бориславську нафту й експортуючи промислові товари та зброю. У Станиславові й Самборі діяли чехословацькі місії. Дипломатично ЧСР підтримувала вимогу національного самовизначення щодо Східної Галичини. Зацікавлення Праги Україною і Росією було мотивоване не тільки традиційним слов'янофільством, а й конкретними господарськими інтересами, зокрема перспективами чеської торгівлі й капіталовкладів на Сході. З погляду безпеки ЧСР була зацікавлена спершу спільним кордоном з Україною чи Росією, а згодом утворенням блоку країн, що ним можна було б шахувати Австрію й Угорщину; звідси концепція Малої Антанти, в існуванні якої ключову роль відігравала належність Закарпаття до ЧСР («міст» між ЧСР і Румунією). Незважаючи на свою прозахідну орієнтацію та непогодження з радянським режимом, керівники ЧСР намагалися нормалізувати відносини з СРСР, що 1935 року призвело до підписання пакту неаґресії і взаємодопомоги.

З іншого боку, це не перешкоджало чехам ставитися прихильно до української еміграції, яка знайшла в ЧСР відносно найліберальніші умови та можливості своєї діяльності. Тут за міжвоєнного періоду розвинулися головні осередки української культури, науки і політичного життя еміграції (див. УВУ).

Чехословаччина у 1920—1938. Фізична карта

Національний склад Чехословаччини у 1930

Так звана перша республіка ЧСР (1919—1938) була багатонаціональною державою. Крім чехів і словаків, у ЧСР жили німці (23 % населення), угорці (5,6 %), поляки (0,6 %) й закарпатські українці (3,85 %). Останні приєдналися до ЧСР у результаті домовлення між представниками закарпатської еміграції в США і Т. Масариком та рішення Руської Центральної Ради в Ужгороді 09.05.1919; це було санкціоновано Сен-Жерменським договором 10.09.1919, який гарантував Підкарпатській Русі статус автономного краю в рамках ЧСР. (Про політику ЧСР в українській частині держави див. Підкарпатська Русь). Прага хронічно мала проблеми зі своїми меншинами, головним чином, із німцями й угорцями, у справі яких велася ревізіоністська акція з боку Німеччини й Угорщини. Словаки також домагалися територіально-політичної автономії.

Восени 1938 гітлерівська Німеччина, підтримувана Угорщиною й Польщею, створила міжнародну кризу довкола ЧСР. Для захисту власної території в Чехословаччині утворили Народні Гвардії. Проте Мюнхенська конференція 30 вересня 1938 схвалила перехід чеських земель (Судетська область) на окраїнах Богемії й Моравії до німецького Рейху. Під тиском Польщі уряд ЧСР віддав їй Тешинську Сілезію. 02.11.1938 Угорщині за результатами Віденського арбітражу передано південні окраїни Словаччини і Карпатської України.

«Друга», обкраяна, республіка, на чолі з президентом Е. Гахою, проіснувала до середини березня 1939 як федеративна держава з широкою автономією, наданою Словаччині, за законом 22.11.1938 Карпатській Україні. 15.03.1939 Богемію й Моравію окупували німці, утворивши «Протекторат Богемії і Моравії», а Словаччина і Карпатська Україна оголосили самостійність; останню також невдовзі окупувала Угорщина. З 1940 у Лондоні оформився уряд ЧСР в екзилі на чолі з президентом Е. Бенешем, якого визнали альянти. У цьому уряді інтереси підкарпатських русинів обстоювали П. Цібере й І. Петрущак. У СРСР генерал Л. Свобода організував 1943 року Чехословацьку бригаду для боротьби з німцями на боці альянтів, у якій опинилося чимало підкарпатських русинів.

Див. також: Болгарсько-чехословацький договір (1948), Болгарсько-чехословацький договір (1968)

1944–1945 територію Чехо-Словаччини окупували радянські війська (частково західні альянти), що принесло кінець словацькій самостійності. Виникла «третя» республіка; з листопада 1944 до лютого 1945 тимчасово діяла делегація чехо-словацького уряду в Хусті, що її очолював міністр Ф. Нємець, управитель 5 східними округами Закарпаття. Діяльності делегації перешкодила місцева команда адміністрація Народної Ради Закарпатської України, утворена під егідою радянських військових органів. Угодою 29 червня 1945 ЧСР віддала колишню Підкарпатську Русь СРСР, і вона увійшла до складу УРСР. У результаті цієї угоди та примусового виселення німецької меншості характер багатонаціональної держави змінився: Словаччина одержала широку автономію, поступово знову зменшену; кількість українців зменшилася до 180 000 (1,4 % порівняно з 3,8 % перед війною). Українська, польська й угорська меншості користуються деякими культурними правами. (Про українців у ЧСР після 1945 див. Пряшівщина).

У лютому 1948 компартія Чехословаччини вчинила переворот: Чехословаччина стала «народною демократією» з однопартійним режимом, інтегрованою в радянський блок. Розпочалася колективізація, яка супроводжувалася репресіями проти «куркульства» та інших «антинародних елементів». Десятки тисяч людей було відправлено до концентраційних «трудових» таборів, тисячі людей у зманіпульованих процесах, так званих «юридичних убивствах», було засуджено до страти або відправлено до в'язниць — в умови, вижити у яких було неможливо. Кордон Чехословаччини із ФРН та Австрією став «залізною завісою» із Західним блоком, перетнути яку стало практично неможливо. Репресії, які були схожі на сталінські й відбувалися за безпосередніх консультацій із радянськими спецслужбами, тривали протягом десяти років. 1960 року країну перейменовано на Чехо-Словацьку Соціалістичну Республіку (ЧССР). У 1967–1968 роках, за А. Дубчека, розпочалися демократичні реформи — цей період отримав в історії назву «Празька весна». ЧССР було перебудовано на федерацію чехів і словаків; в обидвох законодавчих палатах, як і в Словацьких національних зборах, були представники української меншини.

Федеральні збори Чехословаччини

Вторгнення військ Варшавського договору до Чехословаччини

У серпні 1968 СРСР скоїв збройне вторгнення до ЧССР і припинив експеримент «демократичного соціалізму». ЧССР опинилася під радянською окупацією, хоча пасивний опір серед інтелектуальних кіл (рух «Хартії 77») тривав. До влади в Празі та Братиславі прийшли виразно прорадянські елементи, серед яких визначну роль відігравав член політбюро КПЧ, українець В. Біляк. Генеральним секретарем партії, а згодом і президентом ЧССР (після Л. Свободи) став словак Ґ. Гусак; у 1970-х pp. країна стала однією з найбільш інтеґрованих і контрольованих держав радянського блоку.

Економічні взаємини між ЧССР і УРСР визначалися факторами їхнього сусідства, спільного перебування в Раді Економічної Взаємодопомоги й господарською структурою та ресурсами обидвох країн, які значною мірою взаємодоповнювалися. В 1966 ЧССР посідала друге місце в експорті УРСР; у 1967 весь торговельний обіг між Україною і ЧССР перевищив 550 млн крб. Україна експортувала до ЧССР залізну руду (в 1958 — 3657000 т, 74 % чехословацького імпорту, у 1964 — 6953000 т, 75 %), манґан (1964 — 84 % чехословацького імпорту), чавун (74 %) і валець (прокат) (75 %). УРСР постачала також харчові продукти ЧССР: збіжжя, м'ясо, масло й сіль. У 1967 було відкрито газогін «Дружба», який постачав ЧССР природний газ з Дашави. Через міжнародну електропровідну мережу «Мир» Україна постачала ЧССР електроенергію. УРСР брала участь в устаткуванні потужного східнословацького металозаводу в Кошицях. ЧССР зі свого боку спричинилася до модернізації українських копалень і транспорту; чехословацьке обладнання послужило значною мірою до електрифікації залізниць. Між Чопом і Кошицями побудовано ширококолійну залізницю з метою ефективнішого довозу товарів з України. Ввозилися товари чехословацького імпорту й до УРСР: точне приладдя, холодильники, кабелі, хімічні та фармацевтичні продукти, меблі, деякі харчові продукти тощо. Економічні зв'язки та співпраця між ЧССР та УРСР укладено в плані загальнорадянської економічної політики, часто без урахування господарських інтересів України. В організації культурних зв'язків деяку роль відігравали республіканські установи (відділи чехословацького й радянського товариств Дружби) та міжобласні й міжінституційні форми співпраці (наприклад, між Київським і Братиславським університетами). Іноді відбувалися дні української культури в ЧССР та чехословацькі дні в Україні. В Києві діяло генеральне консульство ЧССР. УРСР не мала жодного представництва в ЧССР.

1989 року комуністи втратили владу внаслідок Оксамитової революції, а країну очолив письменник-дисидент Вацлав Гавел — останній президент Чехословаччини і перший президент Чехії.

У 1989–1992 країна мала назву «Чесько-Словацька Федеративна Республіка», проте федерація виявилася нестабільною. 17 липня 1992 року Народна рада Словаччини приймає декларацію про незалежність Словацької республіки. Остаточною ж датою розпаду Чехословаччини вважають 1 січня 1993 року. Провідну роль у веденні мирних переговорів з розділення країни відіграли тодішні прем'єр-міністри республік Вацлав Клаус та Владимир Мечіар. Завдяки мирному протіканню процесу розділу країни, цей розділ іноді називають «Оксамитовим розлученням».

Населення (1991): 15,6 мільйонів, національний склад: чехи — 62,8 %, словаки — 31 %, угорці — 3,8 %, цигани — 0,7 %, сілезці — 0,3 %. Також до складу входили люди інших національностей — русини, німці, поляки та євреї.

Природний приріст — 2,7 % в 1985 році, 1,7 % в 1990 році.

У 1989 році тривалість життя становила 67,7 років для чоловіків і 75,3 років для жінок. 23,1 % населення було молодше 15 років, а 19 % були віком старше 60 років.

Щільність населення в 1986 році становила приблизно 121 осіб на квадратний кілометр. Найбільш населений географічний регіон — Моравія, 154 людини на квадратний кілометр. Середній показник для Чехії становив близько 120 осіб, а для Словаччини — близько 106 осіб. Найбільші міста станом на січень 1986 року:

• Прага (Чехія) — 1,2 млн осіб
• Братислава (Словаччина) — 417 103 осіб
• Брно (Чехія) — 385 684 осіб
• Острава (Чехія) — 327 791 осіб
• Кошиці (Словаччина) — 222 175 осіб
• Пльзень (Чехія) — 175 244.

• Чехія
• Словаччина
• Моравія
• Закарпаття
• Пряшівщина
• Українці в Чехословаччині (1918–1938)

• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.
• Міністерство закордонних справ. Československá pomoc ruské a ukrajinské emigrace. — Прага, 1924.
• Григоріїв-Наш Н. Т. Г. Масарик, його життя та діяльність. — Прага, 1925.
• Sládek Z., Valenta J. Sprawy ukraińskle w czechoslowackiej polityce wschodniej w latach 1918—1922. Z dziejów stosunków polsko-radzieckich. B. 1965;
• Дзюбко І. Розв'язання національного питання в Чехословаччині — закономірність будівництва соціалізму. — К., 1966.
• Джеджула О. З історії українсько-чехословацьких економічних зв'язків 1920—1922 // Укр. іст. журнал. — Ч. 2. — К., 1967.
• Hodnett G., Potichnyj P. The Ukraine and the Czechoslovak Crisis. Канберра 1970. Lewadowski K. Sprawa ukraińska w polityce zagranicznej Czechoslowacji w latach 1918—1932. — Вроцлав, 1974.
• Petr Štěpanek. Podkarpatská Rus v letech 1919—1939. — Náchod: Konting, 2008. — 168 s. — ISBN 978-80-903308-2-5.
• Vratislav Preclík. Masaryk a legie (Masaryk and legions), váz. kniha, 219 pages, first issue vydalo nakladatelství Paris Karviná, Žižkova 2379 (734 01 Karvina, Czech Republic) ve spolupráci s Masarykovým demokratickým hnutím (Masaryk Democratic Movement, Prague), 2019, ISBN 978-80-87173-47-3, pages 5 – 32, 36 - 39, 41 - 42, 106 - 107, 111-112, 124–125, 128, 129, 132, 140–148, 184–199.