Карбонарії

Назва «карбонарії» італійською перекладається як «вуглярі». За поширеною легендою так їх називали тому, що вони влаштовували свої збори в хижах незаможних вуглярів. До того ж в товаристві карбонаріїв поряд з іншими існував ритуал спалення деревного вугілля, який символізував духовне очищення членів суспільства.

За урочистістю збори революціонерів чимось нагадували зібрання масонів. Кожен з їхніх учасників мав присягнути боротися за свободу і єдність батьківщини на освячених кинджалах. Щоб уникнути викриття всієї своєї організації, організація карбонаріїв була поділена на окремі осередки — вен­ти (з італійської — «двадцятки»), які найчастіше не знали про існування одна одної[1].

Політична програма карбонаріїв включала боротьбу за конституційні перетворення. Найважливішим пунктом цієї програми була вимога національної незалежності, а також єдності Італії. Чіткої програми об'єднання країни у карбонаріїв не було. Одні з них мали намір захопити владу шляхом військового перевороту. Інші бачили основну перешкоду об'єднанню країни в іноземному пануванні й пропонували зосередити зусилля на боротьбі з ним.

Перші таємні революційні організації в Італії виникли ще за наполеонівської доби, коли в Італії панували французи. В цей час карбонаріям допомагала Велика Британія, яка забезпечувала їх озброєнням. Після Віденського конгресу французьке гноблення поступилося місцем австрійському — проте в карбонаріїв вже не було зовнішніх союзників, а власне італійське населення їх підтиримувало не надто активно.

Ситуація змінилася лише наприкінці 1810-х років, коли країну охопила революційна криза. В липні 1820 року венти карбонаріїв розпочали повстання в Неаполітанському королівстві. Вже за тиждень король погодився ухвалити конституцію та скликати народне представництво. У березні 1821 року революція спалахнула і в П'ємонті, найважливішій області Сардинського королівства. Місцевий володар зрікся престолу. В державі запровадили конституцію, а створена в Турині тимчасова хунта закликала до об'єднання Італії.

Революції налякали європейських монархів. За наполяганням Олександра I був скликаний конгрес Священного союзу, учасники якого вирішили, що «заради миру і спокою» на континенті не лише мають право втручатися у внутрішні справи будь-якої держави Європи, але й зобов'язані придушувати революції — тоді, коли місцеві володарі не можуть впоратися з заколотниками самі.

«Навести лад» в Італії пообіцяла Австрія. Війська цісаря спочатку розгромили революційну неаполітанську армію і відновили абсолютну монархію на півдні півстрова. А потім австрійці разом із військами нового сардинського короля придушили революцію і в П'ємонті. Арешти карбонаріїв розпочалися по всій Італії. Зрештою організація змушена була оголосити про саморозпуск[2].

Щоправда, більшість карбонаріїв, які залишилися на свободі, насправді готувалися до нових виступів. Слушна нагода для них настала лише через десятиріччя. Під впливом Липневої революції у Франції у 1831 році революції спалахнули одразу в дрібних італійських державах. Карбонаріям вдалося зігнати з тронів кількох володарів і вигнати з міста Болонья намісника Папи Римського, але вже за місяць австрійські війська «відновили лад» у країні[3]. Після цього карбонарії зійшли з історичної сцени, поступвшись місцем новим поколінням італійських революціонерів, таких як Джузеппе Мадзіні та Джузеппе Гарібальді.

Організації карбонаріїв (зі своїми специфічними цілями) існували, втім, не лише в Італії, але й у Франції, Швейцарії та на Балканах.

• Ф. І. Стеблій. Карбонарії // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — С. 108. — 528 с. : іл. — ISBN 978-966-00-0692-8.
• Radice, Fulke R. "An Introduction to the History of the Carbonari, " Ars Quatuor Coronatorum, Vol. LI, 1940.
• Spitzer, Alan B. Old Hatreds and Young Hopes: The French Carbonari against the Bourbon Restoration, Harvard University Press, 1971.