Віденський конгрес

• Росію на конгресі представляли Олександр І, К. В. Нессельроде і А. К. Розумовський;
• Велику Британію — Р. С. Каслрі і А. У. Веллінгтон;
• Австрію — Франц II і К. Меттерніх,
• Пруссію — К. А. Гарденберг, В. Гумбольдт,
• Францію — Ш. М. Талейран.

З меншими повноваженнями були представники Іспанії, Португалії, Швеції і Норвегії, Нідерландів, Швейцарії, Брауншвейг-Люнебургу, Баварії, Вюртемберг.

Віденський конгрес. Жан-Батист Ісабей, 1819.

Особливістю Віденського конгресу було те, що його учасники ніколи не зустрічалися на пленарному засіданні, і велика частина обговорень відбувалася під час неофіційних зустрічей представників великих держав, без участі делегатів від менших держав. Перемовини тривали не лише за столом переговорів, але й під час прогулянок і полювань, урочистих бенкетів та балів, а іноді просто за грою у карти. Подейкували, що «конгрес не йде, а танцює». Власне, саме під час Віденського конгресу старовинні менуети поступилися місцем новому танцю — вальсу. Позбавлений шляхетської манірності, він не вимагав для себе довжелезних залів королівських палаців і більше відповідав новій, буржуазній добі. Але за іронією долі вальс набув поширення саме з легкої руки віденської знаті та її гостей[2].

Справжньою зіркою конгресу був Талейран. Він прибув до австрійської столиці вже як міністр Людовика XVIII і домігся, щоб Франція брала участь в переговорах на рівних з іншими великими державами. Основою мирних угод Талейран запропонував зробити принцип легітимізму (від латинського «легітимус» — «законний») — а легітимними вважати лише ті монархії та династії, які існували до революції чи принаймні до 1792 року. Щоправда, союзники погоджувалися повернути дореволюційні кордони лише Франції, від власних загарбань останніх десятиріч ніхто відмовлятися не бажав. Тоді Талейран спробував використати протиріччя між вчорашніми союзниками і нацькувати їх одне на одного. Налякавши Меттерніха тим, що Олександр I хоче прибрати до своїх рук усю Польщу, а Пруссія — Саксонію, він зрештою уклав таємний союз з австрійціями і британцями.

Здавалося, що учасники Віденського конгресу остаточно розсварилися між собою. І цим одразу ж спробував скористатися Наполеон I, який несподівано повернувся до влади у Франції. Він оголосив, що не прагне відновлення загарбницьких війн. Навпаки — одразу ж спрямував до європейських монархів пропозицію миру, погодившись на дореволюційні кордони Франції. І принагідно він надіслав Олександру I примірник таємного договору Людовика XVIII з Британією і Австрією, спрямований проти Росії і Пруссії.

Проте монархи були налякані вже самим фактом повернення Наполеона до влади. Новини з Парижу їх знову згуртували і змусили якнайшвидше завершити перемовини у Відні. Вже 9 червня 1815 року був укладений Заключний акт Віденського конгресу, який — у відповідності із рекомендаціями Талейрана — перетворив Європу на спільноту легітимних монархій[3].

Фронтальний вигляд актів Віденського конгресу

• Росії було надано велику частину Варшавського герцогства (Польща) і було дозволено залишити Фінляндію (яку вона, завоювала у Швеції в 1809 і мала під владою до 1917 року).
• Пруссії було надано дві п'ятих Саксонії, захід Варшавського герцогства (Велике Князівство Познанське), Данциг і Велике князівство Нижній Рейн
• Німецький союз з 39 держав був створений з попередніх 300 держав складових Священної Римської імперії, під головуванням австрійського імператора. Лише частина території Австрії і Пруссії, була включена до Союзу (лише тих, що були у складі Священної Римської імперії).
• Нідерланди і Південні Нідерланди (приблизно сьогоденна Бельгія) були об'єднанні в конституційну монархію — Об'єднане королівство Нідерландів, під владою династії Оранських-Нассау.
• За для компенсації Оранським-Нассау втрати землі Нассау на користь Пруссії, Об'єднане королівство Нідерландів і Велике Герцогство Люксембург утворили особистий союз в рамках династії Оранських-Нассау, з Люксембургом (але не Нідерландами) на території Німецького союзу.[4]
• Шведська Померанія, що відійшла до Данії у січні 1814 року в обмін на Королівство Норвегія, була передана до Пруссії.
• Нейтралітет Швейцарії був гарантований. Біль та Князь-єпископство Базель увійшли до складу кантону Берн. Конгрес також запропонував низку компромісів для вирішення територіальних суперечок між кантонами[5]
• Велика Британія отримала частину Французьких і Голландських колоній, а також весь Французький флот.
• Курфюрство Брауншвейг-Люнебург здобуло статус королівства, поступилося герцогством Лауенбург королівству Данія, але отримало колишні території єпископства Мюнстер та колишньої прусської Східної Фрізії.
• Більшість територіальних завоювань Баварії, Вюртембергу, Бадену, Гессен-Дармштадт, і Нассау 1801—1806 були визнані. Баварія також встановила контроль над Рейнланд-Пфальцом і частиною наполеонівського князівства Вюрцбург та Великого герцогства Франкфурт. Гессен-Дармштадту, в обмін на відмову від князівства Вестфалія на користь Пруссії, було надано Рейнгессен зі столицею у Майнці.
• Австрія відновила контроль над Тиролем і Зальцбургом, колишніми Іллірійськими провінціями, і отримала Ломбардію-Венецію в Італії та Рагузу в Далмації. Колишні австрійські території у південно-західній частині Німеччини залишалися під контролем Бадену і Вюртембергу, Австрійські Нідерланди, також не були повернуті.
• Габсбургам були повернені Велике герцогство Тосканське і Герцогство Модена і Редджо.
• Папська держава відновила свої колишні терени, за винятком Авіньйону і Конта-Венессену, які залишилися частиною Франції.
• Великій Британії були підтверджені права на Капську колонію, Південну Африку; Тобаго; Цейлон, і різні інші колонії в Африці і Азії. Деякі колонії, в першу чергу Голландська Ост-Індія і Мартиніка, були повернені їх попереднім власникам.
• Король Сардинії відновив владу у П'ємонті, Ніцці і Савої, і був наданий контроль над Генуєю (кінець тимчасово відновленої Генуезької республіки).
• Герцогство Парма, П'яченца і Гуасталла отримала Марія Луїза, дружина Наполеона.
• Герцогство Лукка було створено для династії Бурбон-Парма, яке мало право на повернення Парми після смерті Марії Луїзи.
• Бурбон Фердинанд I відновив контроль над Неаполітанським королівством, але під час Ста днів підтримав Наполеона, викликавши Неаполітанську війну.
• Работоргівля була засуджена.
• Свобода судноплавства була гарантована на багатьох річках, у тому числі на Рейні та Дунаї.

Заключний акт підписали представники Австрії, Франції, Португалії, Пруссії, Росії, Швеції-Норвегії та Великої Британії. Іспанія не підписала, але ратифікувала результати у 1817 році.

Згодом бурбонський Фердинанд IV, король Сицилії, повернув контроль над Неаполітанським королівством після того, як Йоахім Мюрат, король, запроваджений Бонапартом, підтримав Наполеона протягом Сто днів і розпочав неаполітанську війну 1815 року, напавши на Австрію.

• Ghervas, Stella. Réinventer la tradition. Alexandre Stourdza et l'Europe de la Sainte-Alliance. Paris, Honoré Champion, 2008. ISBN 978-2-7453-1669-1
• Angeberg [Chodzko], Le congrés de Vienne et les traités de 1815…, v. 1—4, P., 1864;
• Дебидур А., Дипломатическая история Европы, т. 1, пер. с франц., М., 1947.
• Ferrero G. Talleyrand a Vienne: 1814—1815. Paris, 1996.
• Ghervas, Stella [Гервас, Стелла Петровна], Réinventer la tradition. Alexandre Stourdza et l'Europe de la Sainte-Alliance, Paris, Honoré Champion, 2008. ISBN 978-2-7453-1669-1
• Маркс К. и Энгельс Ф., Соч., 2 изд., т. 2, с. 568, 570; т. 5, с. 309—11; т. 6, с. 520—21; т. 9, с. 4, 384, т. 12, с. 682; т. 13, с. 277—78; т. 21, с. 211—12, 421—22;
• Мартенс Ф. Ф., Собрание трактатов и конвенций, заключённых Россией с иностранными державами, т. 3, СПБ, 1876, с. 207—533;
• Нарочницкий А. Л., Международные отношения европейских государств с 1794 до 1830 гг., М., 1946;
• Талейран, Мемуары, М., 1959;
• Тарле Е. В. Венский конгресс, в кн.: История дипломатии, 2 изд., т. 1, М., 1959;
• Webster C. K. (ed.), British diplomacy 1813—1815, L., 1921;
• Зак Л. А., Монархи против народов. Дипломатическая борьба на развалинах наполеоновской империи, М., 1966;
• French text of the act of the Congress of Vienna
• Animated map of Europe at the time of the Congress of Vienna
• Die Wiener Kongressakte franz.
• Das europäische Mächtesystem nach 1815
• kalenderblatt.de: Wiener Kongress
• Der Wiener Kongress 1815

• Б. М. Гончар. Віденський конгрес 1814-15 // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К: Знання України, 2004 — Т.1 — 760с. ISBN 966-316-039-X
• В. В. Копійка. Шомонський трактат 1814 // Українська дипломатична енциклопедія : у 2 т. / ред. кол.: Л. В. Губерський (голова) та ін. — К. : Знання України, 2004. — Т. 2 : М — Я. — 812 с. — ISBN 966-316-045-4.

• Р. Г. Симоненко. Віденський конгрес 1814—1815 // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 526. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5.
• Віденський конгрес 1814-15 // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998—2004. — ISBN 966-749-200-1.