Кеннет — Ейвон

Ідея створення водного зв'язку між сходом і заходом Південної Англії вперше згадується в Єлизаветинську епоху, між 1558 і 1603 роками, з метою скористатися близькістю приток річок Ейвон і Темзи, найнаближеніши з яких протікають лише за 5 км одна від одної. Пізніше, близько 1626 року, Генрі Бріґґз провів огляд двох річок і зазначив, що ландшафт між ними був рівним і ґрунт в цій місцевості легко копається. Він запропонував проект каналу, щоб з'єднати притоки річок Ейвон та Темзи, але після його смерті в 1630 році план був відхілений. Після Громадянської війни в Англії до парламенту були представлені чотири законопроекти, але їхня реалізація була неможлива через супротив джентрі, фермерів та торговців, яких не влаштовувала поява дешевого водного транспорту, що могло призвести до зменшення вартості зборів на дорогах, що проходили по їхніх володіннях та привезення дешевші вироби з Уельсу, підриваючи ціни на продукти місцевого виробництва.[2] ^:15-18

Альтернативою сухопутному транспорту для перевезення вантажів між Бристолем та Лондоном був небезпечний морський маршрут через Ла-Манш. Невеликі прибережні вітрильники того часу часто зазнавали пошкоджень атлантичними бурями, і піддавались ризику бути атакованими військовими кораблями Франції та корсарами під час частих конфліктів з Францією.[1]

У 1718—1723 роках під керівництвом інженера Дж. Хора з Ньюбері було проведено роботи з перетворення русла Кеннет на судноплавне на ділянці від Редінга до Ньюбері. У 1723 році, незважаючи на значну протидію місцевого населення, відкрилася навігація по Кеннет, що містить ділянки природного русла, що чергуються з 18 км штучно створених шлюзованого каналізованого річища. Річка Ейвон була історично судноплавною від Брістоля до Бат, але будівництво водяних млинів на річці у 13 столітті змусило її перекрити. У 1727 році судноплавство було відновлено, з будівництвом шести шлюзів, проведеним під наглядом Дж. Хора. Обидві річкі були каналізовані для судноплавства незалежно одна від одної з метою задоволення місцевих потреб, але врешті решт вони призвели до планів їх з'єднання судноплавним каналом.

У 1970-х роках.

Сучасний вигляд.

Відновлення каналу у 20 столітті на прикладі системи Кейн-Хільських шлюзів.

У 1788 році було запропоновано створити «Західний канал», щоб покращити торгівельно-комунікаційні зв'язки з такими містами як Гюнгерфорд, Марлборо, Калн, Чіппенхем та Мелкшем. Наступного року запропонували маршрут для цього каналу, хоча були сумніви щодо достатності водопостачання. Назву було змінено із «Західного каналу» на «Кеннет — Ейвон», щоб уникнути плутанини з Великим Західним каналом, який пропонувався в той самий час.

У 1793 році інженер Джон Ренні провів подальше обстеження, і маршрут каналу було змінено, щоб пройти більш південний маршрут через Великий Бедвін, Девіз, Кроубридж та Ньюбері. Запропонований маршрут був прийнятий Компанією Кеннет-Ейвонського каналу і вона почала приймати підписки від потенційних акціонерів. У липні 1793 року Ренні запропонував подальші зміни маршруту, включаючи будівництво тунелю в лісі Савернак. 17 квітня 1794 року Закон про Кеннет — Ейвон отримав Королівський згоду і будівництво розпочалося.

У 1801 рроці розпочалася перевезення по каналу. Товари спочатку доводилося вивантажувати в Фоксхангері внизу того, що зараз є Кейн-Хільськими шлюзами, перевозити на гору кінною тягою і перевантажувати в баржі вгорі. У 1810 році тут було завершено будівництво шлюзів.

Канал на всьому своєму протязі був відкритий у 1810 році після 16 років будівництва. Вартість перевезення вантажів каналом після введення в експлуатацію Кейн-Хільських шлюзів була майже в 3 рази дешевшою ніж сухопутним шляхом. До 1818 року на каналі працювали сімдесят барж, більшість тоннажу складали вугілля та каміння. Поїздка від Бат до Ньюбері займала в середньому три з половиною дні. До 1832 року щорічно перевозили 300 000 тон вантажів, а між 1825 та 1834 роками компанія мала щорічний дохід близько 45 000 фунтів.

Карта каналу.

Від міста Бредфорд-он-Ейвон канал проходить вздовж русла річки Ейвон, двічі перетинаючи його. В місцях перетинання каналу й річки споруджено мости-канали. Біля села Семінгтон канал має з'єднання з Вілт-Беркським каналом (закритий 1914 року). Далі траса каналу проходить по долині П'юзі. Проходить по тунелю Брюс, названому так за ім'ям графа Т. Бруденелля-Брюса, довжиною 459 м,[3] єдиному тунелі на каналі. Далі канал проходить вздовж річища річки Дан — спочатку вздовж її правого берега, потім — лівого, потім — знову правого. У місцях перетинання трасою каналу русла річки Дан траса проходить над річкою завдяки спорудженим мостам-каналам. Після впадіння Дан у ріку Кеннет канал проходить вздовж її річища. У графстві західний Беркшир біля села Евінгтон річка Кеннет розходиться на кілька рукавів, що протікають на дещо різних висотах. З цього місця канал проходить руслом одного з цих рукавів. Нижче за течією рукави річки знову з'єднуються. Тут встановлено греблю на трасі накалу.

• caption
• 
  Східний вхід у тунель Брюс.
• 
  Кейн-Хільські шлюзи.
• 
  Музей каналу у місті Дівайзіс.