Козацьке коло

Козацьке коло (козачий круг) — основа життя і громадського управління козаків, як донських, так і запорозьких, яка існувала в степу з давніх-давен[джерело?]. Козацьке коло, іншими словами, — це козача рада[джерело?], зібрання всіх вільних дорослих чоловіків (козаків) тої чи іншої місцевості чи населеного пункту. Козацький круг (громада) вирішував усі питання козацького життя, і його рішенням усі мусили підпорядковуватись. На козачому крузі обирали й затверджували отаманів, священнослужителів, приймали послів, вирішували спірні питання, укладали й розривали шлюби тощо[джерело?].

Козацьке коло на картині «Запорожці пишуть листа турецькому султану»

Аналогами козацького кола в різні часи можна вважати такі суспільні інститути, як народні збори у Греції та Римі, народне віче на Русі, сільські сходи в Україні й Росії, християнську церкву (коло віруючих, церковні й земські собори (зібрання), кагали й синагоги в старожитніх єврейських громадах до XIX століття тощо[джерело?].

Серед пам'яток козачого звичаєвого права, в яких розглядається поняття кола і які дійшли до наших днів, важливе місце належить Завітам Ігната, записаному звичаєвому праву козаків-некрасівців, які у XVIII столітті перейшли в підданство Османської імперії.

Відомі випадки (до XX століття) відмови козаків визнавати православних священнослужителів, які відмовлялися підкоритися рішенню кругу, і конфліктів на цьому ґрунті з вищою церковною ієрархією Російської імперії.

Козацьке коло й шлюб

Цитата з книги[1]:

"Пам'ятаю, батько казали, як діди наші одружувалися. Козак брав наречену і вів її до кола. Вклонившись на всі чотири сторони і назвавши її на ім'я, казав: «Ти будеш мені дружиною». А та, вклонившись козакові в ноги, говорила: «Ти будеш мені чоловіком». Після цього вони цілувалися, брали від кола поздоровлення і шлюб вважався законним. І розходилися легко. Козак, взявши за руку дружину, вводив її в коло і казав: "Друзі, вірні козаки. Я деякий час мав дружину. Вона була мені послужливо, вірною дружиною, тепер вона мені не дружина, а я їй не чоловік. Хто її бажає, може взяти «. Відмовлено дружину будь-хто міг взяти собі за дружину, прикривши її полою свого одягу.»

Оригінальний текст (рос.)
«Помню, батя сказывал, как деды наши женились. Казак брал невесту и вел ее в круг. Поклонившись на все четыре стороны и назвав ее по имени, говорил: «Ты будь мне жена». А та, поклонившись казаку в ноги, говорила: «Ты будь мне мужем». После этого они целовались, принимали от круга поздравления и брак считался законным. И расходились легко. Казак, взяв за руку жену, вводил ее в круг и говорил: «Друзья, верные казаки. Я некоторое время имел жену. Она была мне услужливой, верной супругой, теперь она мне не жена, а я ей не муж. Кто ее желает, может взять». Отказанную жену любой мог взять себе в жены, прикрыв ее полою своего платья.»

Козацьке коло й освіта

Потреба у старих мала різні прояви. Але основним було те, що головною умовою виживання козаків в складних умовах навколишньої дійсності була потреба накопичувати, аналізувати і засвоювати досвід попередніх поколінь. Саме в цій сфері були задіяні функції старих людей (на Січі — січових дідів). Усе життя козака від колиски й до гробу було напруженим і невпинним навчанням. Спочатку козачок, а потім молодий і навіть не дуже молодий козак дуже уважно слухав старших і засвоював їх життєвий досвід і досвід їх попередників, збережений і донесений до нового покоління у думах і піснях, казках і переказах. По мірі появи власного досвіду і самі козачата ставали вчителями, навчаючи тих, хто був молодший за них, і так далі. Від успішного засвоєння досвіду своїх попередників, від розуміння справжніх причин їх успіхів і невдач в дуже великій мірі залежали власні успіхи і невдачі, а часто і саме життя козака. Хто погано вчився, того часто вбивали в першому ж бою. Всі стандартні і нестандартні ситуації, в яких опинялись їх батьки, діди, прадіди на війні, на полюванні, в побутових ситуаціях, — вивчались, запам'ятовувались і були чудово відомі їх внукам і правнукам. Вони місяцями програвали ці ситуації, неспішно рухаючись безмежними просторами Євразії. Проходячи кіньми дороги вони не співали, а «грали» свої неповторні пісні. Але самі ці пісні й перекази з'являлись на світ і отримували право на подальше життя в більшості випадків на посиденьках в колі старих дідів.

Див. також

Посилання
  1. Астапенко М., Левченко В. Будет помнить вся Россия (російською)

Джерела та література
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.