Некрасівці

Після поразки Булавінського повстання восени 1708 року частина донських козаків на чолі з отаманом Некрасовим пішла на Кубань — територію, що належала на той час Кримському ханству. Всього разом з Некрасовим пішло близько 8 тис. осіб (за різними даними від 2 тис. козаків з жінками і дітьми, 500—600 сімей, до 8 тис. осіб). Об'єднавшись із пішовшими на Кубань ще в 1690-х роках козаками-старообрядцями, утворили перше Кубанське козацьке військо, прийняли підданство кримських ханів і отримали досить широкі привілеї. До козаків стали приєднуватися біглі з Дону і прості селяни.

Спочатку некрасівці осіли на Середній Кубані (на правому березі річки Лаба, недалеко від її гирла), в урочищі у сучасної станиці Некрасівської. Але незабаром більшість, включаючи Гната Некрасова, переселилася на Таманський півострів, заснувавши три містечка — Блудилівське, Голубинське і Чирянське.

Некрасівці довгий час здійснювали звідси набіги на прикордонні російські землі, з яких найбільше спустошення завдав Кубанський погром 1717 р. (похід у землі Пензенського краю разом з черкесами та ногайцями). Після 1737 року (зі смертю Гната Некрасова) становище на кордоні почало стабілізуватися. У 1735—1739 рр. Російська імперія кілька разів пропонувала некрасівцям повернутися на батьківщину. Не досягнувши результату, імператриця Анна Іванівна направила на Кубань донського отамана Фролова. Не маючи можливості протистояти російським військам, некрасівці почали переселення в османські володіння на Дунаї.

У період 1740 р.-1778 р., з дозволу османського султана, некрасівці перебралися на Дунай. На території Османської імперії султани підтвердили козакам-некрасівцям всі привілеї, якими вони користувалися на Кубані у кримських ханів. На Дунаї вони оселилися на території Добруджі, в плавнях гирла Дунаю, по сусідству з липованами. На Дунаї козаки-некрасівці в основному розселилися в Дунавцях і Сари-Кей, а також в селах Слава Черкаська, Журилівка, Некрасівка (Стара і Нова) й інші. Після розгрому у 1775 р. Запорозької Січі в тих же місцях з'явилися й запорожці. У суперечках за найкращі рибальські місця між некрасовцями та запорожцями стало доходити до збройних зіткнень.

Відчувши в собі силу завдяки ще переходу старих січовиків із Цісарщини, запорожці вирішили вибити з дунайських гирл некрасівських козаків і осісти на їхньому місці.

Вимога запорожців щодо дунайських гирл і Дунавця зі степовими околицями цілком зрозуміла. Перш за все там були найкращі води для рибальства, і за них запорожці завжди ворогували з некрасівцями; по-друге, туди легше було потрапляти втікачам з України й Чорномор'я, по-третє, на південь од дунайських гирл лежав добрий степ, де могли б випасатися коні й худоба; й, нарешті, козаки не забували свого права на дунайські гирла, бо султан ще року 1776-го подарував їх запорожцям, і тільки через некрасівців вони не змогли ними скористатися.

Зважившись на те рішуче діло, енергійний запорозький кошовий Самійло Калниболоцький поїхав до османських пашів у Тульчу, Сулин та Бабадаг і почав їм доводити права запорожців на дунайські гирла, а коли ті з ним не сперечались та обіцяли не втручатись у сварку запорожців з некрасівцями, то отаман року 1811-го рушив із частиною війська із Сеймен у Кілійське гирло Дунаю, виганяючи берегами всіх липован з їхніх осель. У Вилкові він прилучив до себе запорожців, які перебували там на рибальстві, й разом із ними поплив Чорним морем до Портиці — протоки, що сполучає з морем лиман Разін. Тут передній відділ Запорозького Війська зустрів озброєний опір із боку некрасівців і був змушений навіть одбиватись од них у засіках.

Але коли на поміч прибуло головне Запорозьке Військо, то некрасівці були відбиті; запорожці ж попливли лиманом до липованського села Сарикіой. Тут уже не змагались, а відступили до головного свого місла Дунавця. Лишивши частину козаків у Сарикіої, Калниболоцький перейшов із рештою (певно, знову-таки, морем та Дунаєм) у Тульчу і вчинив там таку різанину всім липованам, що згадки про неї живі на Дунаї й досі. Але головні сили некрасівців ще не були розбиті й завзято змагались. Весь 1812 рік між ними та запорожцями точилася дрібна війна по всіх дунайських гирлах, і, нарешті, наприкінці того ж року козаки, покинувши Сей-мени, рушили всім кошем униз до моря, але недоїхавши, мусили зазимувати в Ісакчі на Дунаї, бо несподівані ранні морози скували Дунай кригою. Весною 1813 року запорожці попливли далі в Георгіївське гирло й стали кошем на його усті в Катирлезі.

Надзвичайно впертий опір некрасівців у попередні роки під час оборони свого обгородженого окопами й засіками Дунавця і всього високого степового кряжу, обмеженого з півночі Георгіївським гирлом Дунаю, зі сходу річкою Дунайцем і з півдня — лиманом Разіним, неначе змусили запорожців зректися думки про захоплення Дунавця, бо вони побудували у Катирлезі курені й навіть вивели по вікна рублену з квадрового дерева церкву, як і на Підпільній, але високі води в Дунаї, що мало не заливали коша, і, головним чином, брак побіля Катирлезу степу, змусили запорожців знову добиватися свого.

Того ж літа вони пішли війною на некрасівців, розкиданих од Тульчі до Дунавця. Змагання колишніх спільників — козаків запорозьких та донських було надзвичайно вперте й криваве. Іноді донці вистежували валку запорожців і, напавши на неї ненароком, вирізували всіх до ноги; зате, коли й запорожці вдиралися в якусь липованську слободу, то не лишали живими не то що козаків, а навіть ні жінок, ні дітей. Запорожцям була потрібна земля, де жили донці-некрасівці; ті ж не хотіли залишати свого давнього гнізда, й через те змагання мало скінчитись лише смертю слабшого.

Османській уряд зовсім спокійно дивився на боротьбу поміж себе руських людей і запорожцям казав: «Маєте силу, то бийте й вигоньте липованів»; некрасівцям же на їхні скарги відповідав: «Маєте силу, то не пускайте запорожців, а не маєте, то просіть собі в султана іншої землі». Лютість запорожців під час війни ще збільшилась після того, коли донці, піймавши одного із найзавзятіших запорозьких розбишак, козака Притику, розіп'яли його на кількох дошках і пустили так пливти по Дунаю. Запорожці знайшли Притику біля моря вже мертвого й дали клятву не милувати жодного липована. Два роки тривала війна запорожців із некрасівцями, і врешті 1814 року козаки взяли штурмом Дунавець; липовани втекли в Бабадаг, а звідтіля османський уряд через якийсь час переселив їх у Малу Азію, в місто Майнос.

Після взяття запорожцями Некрасівського Дунавця і переселення туди Запорізького Коша з Сеймена, у 1791 р. велика частина некрасівців покинула Дунай і переселилася в азійську Османську імперію на озеро Майнос і Енос біля берегів Егейського моря. Таким чином, до початку 19 сторіччя утворилися дві групи некрасівців — Дунайська і Майноська. Деяка частина некрасівців Дунайської гілки, залишилася вірною «завітам Гната», поповнила згодом поселення некрасівців на Майносі, а ті що залишилися на Дунає були повністю поглинені чисельнішими липованами і прибуваючими у той район старовірів з Російської імперії, й асимілювалася в їхньому середовищі, втратили мову своїх предків, звичаї, фольклор, перекази та пісні про Гната, його «заповіти». Хоча називатися далі некрасівцями їм було вигідно, через надання османською владою низки привілеїв. Некрасівці з Майноса їх називали «дунакі» або «хохли» і за своїх не визнавали. Егейський Енос як окреме поселення некрасівців також перестало існувати, у 1828 р. переселився на Майнос і повністю влившись у майноську громаду. До середини 19 сторіччя відбулося майнове розшарування громади, намітилися і релігійні протиріччя, і в другій половині 1860-х р. частина майносьців (157 сімей) у результаті розколу громади пішла і заснувала поселення на острові Мада (на Бейшеїрському озері). Їх доля виявилася трагічної — в результаті епідемії, «підморної» землі і зараженої води в озері, до 1895 року на Маді залишалося всього 30 дворів, а до 1910 р. в селі залишилося лише 8 родин. У 1860-х роках погіршилися взаємини між некрасівцямі та османською владою, які згодом до призвели до неможливості проживання громади на території Османської імперії.

На початку 20 сторіччя завершився релігійний, культурний і майновий розкол громади на тлі погіршення становища некрасівців у Османській імперії (посилення податкового гніту, військової повинності і відлучення частини земель на озері Майнос на користь мухаджирів), остаточно була втрачена віра в можливість відшукати міфічне «Місто Гната» і в 1912—1913 рр., незважаючи на заповіт Некрасова «при царі в Расею не повертатися», з дозволу російського уряду і османської влади, почалося їх повернення у Російську імперію. Перша офіційна хвиля реемігрантів була незначною — 70-80 сімей. Близько 170—200 сімей залишилося у Османській імперії.

Дозволу селитися на Дону чи Кубані некрасівці не отримали, а були спрямовані до Грузії. Заснувавши два селища — Успенське і Воскресенське, — козаки прожили там лише кілька років, а після проголошення незалежності Грузії та встановлення влади меньшевістського уряду (початок 1918 р.), вони були змушені знову переселяться, цього разу на Кубань, в станицю Прочноокопську.

Навесні 1919 р. Кубанська законодавча Рада зарахувала 246 козаків-некрасовцев до складу Кубанського козацтва і їм були виділені земельні наділи приблизно за 30 км від Приморсько-Охтирської станиці, де вже до літа 1920 р. некрасівці заснували хутори Некрасівський і Новонекрасівский, згодом злилися в один — Новонекрасівский. 22 вересня 1962 року з Туреччини, села Коджа-Гель (до 1938 — Бін-Евле або Ескі-Казаклар, по-некрасівські Майнос) до Росії повернулися 215 сімей некрасівців загальним числом 985 осіб. Всього до 1962 р. до Росії та СРСР переїхало 7200 осіб, з них трохи більше 2300 майносьців. У 1963 році кілька десятків некрасівців і «дунаків», загальним числом в 224 людини, що відмовилися виїжджати в Радянський Союз, були прийняті у США. У Туреччині залишилася тільки одна сім'я некрасівців.

• Дунайська міжкозацька війна

• С. В. Тара­нець. Некрасівці // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 358. — 728 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1061-1.

• Некрасовці // Українська мала енциклопедія : 16 кн : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Буенос-Айрес, 1962. — Т. 5, кн. IX : Літери На — Ол. — С. 1118. — 1000 екз.