Корінна Тамара Анатоліївна

Коли Тамарі було 2 місяці родина переїхала до України в село Димитрово, Устинівського району, Кіровоградської області. Батько — капітан міліції, мати — страховий агент, на заводі працювала рахівницею.

1964 — пішла до школи у селищі Молодіжне, Долинського району, Кіровоградської області.

1974 — закінчила десятирічку.

Моя мама наполягала щоби я стала артисткою. На той час у нас була розвинута художня самодіяльність. Я співала в хорі, у ансамблі, грала на танцях на іоніці, закінчила музичну школу по класу фортепіано. Після школи з мамою вирішуємо куди ж піти навчатися. Спочатку у довіднику знайшли Одеське театральне училище, але там лише технічні спеціальності: освітлювач, перукар, гример. Дійшли до Дніпропетровського училища, тим більше автобус прямий Долинське – Дніпропетровськ. Отже мама не помилилася із вибором моєї професії. Нас було 7 або 10 дівчат. Майже кожен семестр ми були як на пороховій діжці. Якщо протягом семестру себе ніяк не проявиш, то переводили на лялькове відділення чи на режисерський факультет, або відраховували

.

Майбутній чоловік Сергій навчався у цьому ж училищі, він поступив у 1972. З курсу його забрали до армії, повернувся саме на курс Тамари.

Він був гоноровий. Прийшов у шинелі, маленький на зріст. На 3 курсі 21 травня 1977 ми одружилися

.

На 4-му курсі давався час, аби обрати собі місце роботи. Подружжя Корінні спочатку планували Івано-Франківськ, поїхали туди. Там їм пообіцяли взяти на роботу, написали до училища запит. Коли повернулися до Дніпропетровська за дипломами, до училища приїхав Ігор Равицький (колишній режисер театру Щепкіна).

Ігор Миколайович Равицький обрав нас із Сергієм. Він розповів, що Суми – це маленька Швейцарія. Театр на березі річки. До цього загадкового міста захотів їхати весь курс. Приїхали ми сюди 1 березня 1978, вийшли на вокзалі і жахнулися. Все голе, грязюка. Театр ще старий був. Та нам все рівно сподобалося. Нас представили. Через прізвище подумали, що ми місцеві «корінні». Ще Неллі Михайлівна Пинська казала, що у провінції «будете грати все», так і вийшло, грали все, що давали. Вистава за виставою, відпочити ніколи. Ще Пинська попереджала, що хворіти – це профнепридатність. Ні діти, ні хвороби – ніщо не повинно заважати актору

.

Має двох дітей, сина Максима 1978 р.н., який у 5 років виходив на сцену, грав у виставі «Тихий Дон», але кар'єру актора не продовжив, зараз мешкає у Ізраїлі, має 3 дітей. Донька Марія 1985 р.н. стала акторкою, працює у тому ж театрі, у шлюбі з актором Петром Челялі.

7 листопада 2014 року отримала звання Заслужена артистка України. Для Тамари цей день має сакральне значення, бо 7 листопада день народження її батьків, які народилися в один день. Батька вже немає, тому вона вважає, що це його своєрідний «подарунок» з небес.

Відомо, що актор на сцені повинен приховувати емоції, але часто буває важко стримати сміх. Була вистава «Тартюф» і тут Євгенія Серебрякова впала, спіткнулася, звичайно акторку шкода, але всім смішно. Або в кінці актори вклоняються, капелюха знімають, а звідти висипається плюма, пір’я, попадало на сцену. Або таке: вийшов Красовський у «Тартюфі» сказав пару слів і забув текст. Смішно, аж сльози течуть, але треба включатися і говорити свій текст. Бува під час співу моль залітає до рота. У нас є такі актори, які можуть за кілька секунд перерахувати скільки глядачів сидить у залі. Акторів буває вибиває із пантелику коли в залі дзвенить телефон, або плаче дитина, чи хтось розмовляє

.

Тамара Корінна найбільшим своїм досягненням у житті вважає материнство.