Латинська епіграфіка

Відомо теж з досить великої кількості написів, серед яких чільне місце посідають tabulae Ignvinae (ритуал місцевої громади); найкращі видання таких написів: Aufrecht-Kirchhoff, «Die umbrischen Sprachdenkmäler» (Б., 1849 — 51); Bréal (П., 1875, з фототіпіч. таблицями); Bücheier (Бонн, 1883).

Відоме із залишків написів міста Фалерія (Чивіта-Кастеллана), відкритих Гаруччі; діалект близько споріднений з латинською мовою. Одне з найкращих досліджень на цю тему — Deecke, «Die Falisker» (Страсбург, 1888; у нього ж збірка написів, здебільшого надгробків).

Алфавіт мав усього 18 літер, але, ймовірно, не всі збереглися.

Збереглося в пам'ятках колись дуже багатого діалекту, яким говорило населення майже всього півдня Італії. Збереглися оськські написи від IV ст. до н. е. до кінця I ст. н. е. і мають, як і умбрські, велике історично-побутове значення. Найбільший збірник цих написів — у Цвєтаєва, «Sylloge inscriptionum Oscarum». (СПб., 1878).

Про інші дрібні італійські діалекти та написи ними див. Mommsen, «Die untentalischen Dialekte» (Лейпциг, 1850); Fabretti, «Corpus inscript. Italicarum» (Турин, 1867 — 77; з доповненнями Gamarrini, Флоренція, 1880); Цвєтаєв, «Inscript. Italiae mediae dialecticae» і його ж, «Italiae inferioris dialecticae» (Лейпциг. — Москва, 1884 — 86).

Найдавнішими пам'ятниками латинського письма є два написи:

1. Золота брошка, знайдена 1886 року в Пренесте (Praeneste), вона відносяться до початку V століття до н.е.
2. Посудина Дуена, знайдена 1880 року в Римі, напис на ній відносять приблизно до епохи 12 таблиць, тобто до середини V століття до н. е.

У латинському письмі вельми рано спостерігається напрямок від лівої руки до правої, чим воно відрізняється від етруського та оськсько-умбрського письма, де зберігся зворотний напрямок.

Для позначення довгих голосних у докласичний період служив прийом подвоєння: MAARCVS = Mārcus, а також знак apex (') : MARCYS, а для ī — довге i (i longa) : MARI = marī, що зустрічається іноді і в класичний та навіть в після класичний період.

Латинські написи писалися суцільно великими літерами; слова відокремлюються крапкою: HIC*SITVS*EST; цифри позначаються загальновідомими знаками: I, II, III, IIII (рідко IV), V, VI, VII, VIII, VIIII (рідко IX), X, XI… XVIII, XVIIII (рідко XIX), XX, XXI..L..C.D.M. Для позначення тисяч вживається риска над цифрою одиниць: = 3000; = 50000 тощо.

Найбільшою красою та досконалістю письма вирізняються написи першої половини I століття н. е. та епохи Траяна й Адріана (епіграфічний ренесанс), що служили зразками навіть для типографських прописних шрифтів нашого часу. Нерідко, особливо в імператорську епоху, зустрічалася в'язь (лігатури), наприклад = maxim і скорочення (абревіатури: D · M · = dis manibus; COS = consule; H· M · H · N ·S = hoc monumentum heredem non seqaetur.

Збереглася велика кількість етруських написів, на сьогодні проаналізованих досить ретельно; проте походження цього письма не встановлено. Найкращий збірники етруських написів - «Corpus Inscriptionum Etruscarum», що вийшов у Лейпцигу на кошти Берлінської академії наук; Дослідження про мову — Ланці, Кірссена, Отфріда Мюллера та ін. Абетка має 21 знак, без В, D, О (цих звуків у етруські мові, мабуть, не було); для F є знак 8, що зустрічається і в інших італійських письменах, іноді у вигляді ↑.

У самих римлян написи не збиралися і не вивчалися, хоча іноді на них і звертали увагу. Цицерон згадує про деякі надгробки, Лівій — про документи; такі граматики, як Марк Теренцій Варрон, Веррій Флакк, Проб та інші звертали увагу на особливості мови в написах; багато з документів увійшло до кодексів римського права (Феодосія та Юстиніана), але систематичного збирання та вивчення написів не було.

Найдавніші рукописні збірники, що дійшли до нас, відносяться вже до каролінзького періоду, наприклад:

• Anonymus Einsiedlensis, що належить монастирю в Айнзідельні, VIII–IX ст.;
• Sylloge Palatina, міланський рукопис IX століття тощо.

Тільки з часу мандрівника Киріака Анконського (Ciriaco de'Pizzicoli, 1391–1457) можна говорити про збирання написів у великих кількостях. Залишки збірника Киріака зберігаються в рукописах частково в Римі та інших італійських бібліотеках, частково в Берліні.

Багато зроблено для збирання написів у XV і XVI століттях. Перший друкований збірник, «Desiderii Sprethi», вийшов у Венеції у 1489 році. (написи Равенни); до середини XVIII століття з'являється доволі багато подібних праць, наприклад:

• збірники Jac. Mazochii (Рим, 1521),
• збірник Юста Ліпсія Justi Lipsii (Антверпен, 1588),
• Graten (перша спроба зведеного збірника; Гайдельберг, 1603),
• Joh. Donii (Флоренція, 1731), Маг. Gudli (Leov., 1741),
• Raph. Fabrettii (Рим, 1699),
• Franc. Gorii (Флоренція, 1743) та ін.

Серйозну спробу скласти загальний збірник, «Corpus Inscriptionum Latinarum», було зроблено Мураторі, під заголовком: «Novus thesaurus veterum inscriptionum» (Мілан, 1739–1742).

У цей же час виникла епіграфічна критика, що стала необхідною з огляду на появу безлічі підроблених написів; першою працею такого роду була монографія Maffei, «Ars critica lapidaria» (у збірнику Donati, Лукка, 1775).

Одними з найкращих епіграфістів XVIII століття були Маріні (Marini, «Gli atti et monumenti de fratelli Arvall», Рим, 1795) та Бартоломео Боргезі (Bartol. Borghesi, «Oeuvres de B. Borghesi», Париж, 1862–1879), з часу яких епіграфіка стає наукою.

Перший науковий збірник

Зі школи Боргезі вийшов і план наукового збірника латинських написів, прийнятий спочатку Французькою академією наук, але згодом відкинутий нею надісланий та реалізований Берлінською академією, під головним керівництвом Т. Моммзена. I том («Найдавніші написи до смерті Цезаря») вийшов 1863 року, всього 15 томів (крім додатків), організованих за географічним принципом. Критика, повнота літератури, чудове групування, тлумачення важких текстів тощо — все це зробило берлінський «Corpus» першокласною збіркою написів.

Крім нього, латинська епіграфіка має в своєму розпорядженні такі збірники, які почасти доповнюють «Corpus»:

• «Ephemeris Epigrafica», куди поміщалися новознайдені написи до їхнього остаточного видання в «Corpus» (1871–1891);
• Orelli-Henzen, «Inscriptionum latinarum amplissima collectio» (Цюрих, 1828–1856);
• Dessau, «Inscriptiones latinarum selectae» (Берлін, 1892);
• Ruggieri, «Sylloge epigraphica orbis Romani» (Рим, 1892; ще не закінчена);
• Brambach, «Corpus inscr. Rhenanarum» (Ельберф., 1867),

і безліччю приватних збірок, вказівки на які можна знайти в посібниках:

• з історії епіграфіки:
  • Cagnat, «Cours d' ép. latine» (2 вид., П., 1890; посібник);
  • Hubner, «Romische Epigraphik» (в I томі енциклопедії Ів. Мюллера,
  • «Handbuch der classischen Altetrhumwissenschaft», ст. 625–710);
• його ж, «Exempla scripturae epigraphica latina» — близько 1250 гравюр з найтиповішими написами (Берлін, 1885; це продовження збірки Ричля: «Prisca latinitatis monumenta epigraphica»; прикладеної до I тому «Corpus»);
• словник: Ruggiero, «Dizionario epigraphico».

Присвята на тріумфальній арці, Рим

• F. Bérard, D. Feissel, N. Laubry, P. Petitmengin, D. Rousset et M. Sève, Guide de l’épigraphiste: bibliographie choisie des épigraphies antiques et médiévales. Quatrième édition entièrement refondue. Guides et inventaires bibliographiques 7. Paris: Éditions Rue d’Ulm / Presses de l’École normale supérieure, 2010.

• Alfredo Buonopane, Manuale di Epigrafia Latina, Roma, Carocci editore, 2009. ISBN 978-88-430-4815-1
• Ida Calabi Limentani, Epigrafia Latina, Bologna, Cisalpino, 1991. ISBN 88-205-0627-0.
• Jean-Marie Lassère, Manuel d’épigraphie romaine, Paris : Picard, Antiquité/Synthèses n° 8, 2011, 2 vol., 576 et 608 p., 142 ill. (3e édition revue et augmentée, 1re édit. en 2005).
• Ivan Di Stefano Manzella, Mestiere di epigrafista. Guida alla schedatura del materiale epigrafico lapideo, Roma, Quasar, 1987. ISBN 88-85020-79-8

• Marcel Le Glay, « L'épigraphie latine », CRAI, 132-3, 1988, p. 623-628 Онлайн
• Nacéra Benseddik, « Lateinische Epigraphik und Ideologien: Der Fall Algerien », Archäologischer Anzeiger, Halbband 1, 2006, p. 61-71.