Лисиничі (Львів)

Лисиничі — частина приміського села Лисиничі, що в силу історичних обставин увійшла до складу Львова. Село Лисиничі розташоване за 5 км від Львова, але з інтенсивною забудовою місто підходить впритул до села. Щодо назви, за народними переказами, первісна – «Лісиничі» – від слова «ліс», бо у давнину тут був дрімучий мішаний ліс. Інша версія – назва походить від слова «лис», нібито у лісистій місцевості водилося багато лисів. Перша письмова згадка про Лисиничі датована 1411 роком. Коли «Мичко з Куликова заклав у Львові каплицю святого Михайла і записав її разом із селом Лисиничі львівським домініканцям». На території Чортової скелі археологи знайшли залишки культури часів короля Данила Згідно з переказами, село виникло в ХІ–ХІІІ ст., першими поселенцями були мисливці, які знайшли собі захист від татар за доволі високою (414 м над рівнем моря) Чортовою скелею (насправді – згромадження кількох різних за висотою й величиною скель). Хоча назва скелі «Чортова» – сучасна. Раніше скелю називали «Чатова», тому, що місцеві мешканці з неї чатували за підходом татар. Привертають увагу історичні події, пов"язані зі скелею: Високий Замок, Лиса гора, а також Чортова (Чатова) скеля були спостережними пунктами, на яких перебували княжі чати, що стерегли підступи до давнього Львова. Поширена в Галичині легенда про «чортівські назви» не оминула й скелі: чорт ніс великий камінь, аби завалити ним собор святого Юра, аж раптом задзвонив соборний дзвін. Перелякавшись, чорт спіткнувся, упав і під вагою своєї ноші провалився під землю, а з каменя утворилося згромадження скель. У середині XIX ст. відомий дослідник історії Галицько-Волинського князівства Ісидор Шараневич стверджував, що первісний Львів повинен був лежати на Чортовій скелі, оскільки на той час вона була найвищим місцем на цих теренах. Саме звідти, згідно з його припущенням, можна було побачити велику пожежу у Холмі, про яку згадано у Галицько-Волинському літописі. Тож чи існувало в давнину на Чортовій скелі якесь укріплення? Історик Людвік Зелінський, який у XIX ст. досліджував цю територію, у журналі «Львовянин» писав, що були руїни якогось поганського замку, датовані YIII ст., – коли у скелях робили оборонні споруди. У народі, щодо цього, є кілька переказів. Один із них – на скелі був замок якогось боярина Ігоря, названий Орлиним. Може, саме тому одна із скель, найвища, має назву «Орлине гніздо». За часів Австрії скелю перетворили на каменоломню. Цікаву властивість приписують селяни скелі, вважаючи, що вона береже село від граду та бурі. Однак як тільки хмари закриють верхівку дерев, – значить до тривалої негоди. «Закурив чорт файку», – жартують лисиничани. Старожили стверджують, що в час війни німці хотіли підірвати скелю і прокласти пряму дорогу до Львова, однак геодезисти дослідили, що глибоко під скелею є підземне море, і тільки це врятувало її від знищення. Чортова скеля й ліс були власністю родини Сапоровських, які подарували їх львівським монашкам-бенедиктинкам. У другій половині XIX ст., у 1881 році (за іншими даними, 1904—1906 рр.), монашки збудували під скелею монастир, де мешкали влітку, а згодом добудували костел. Цікаво, що у краєзнавчих джерелах є згадка про перший монастир, збудований у 1595 році сестрами Шариповськими з Коломиї, які поміняли свої землі у Коломиї на Чортову скелю і Лисиничі. З 1939 року і досі у цьому приміщенні – місцева неповна середня школа. Нещодавні археологічні розкопки, які на території Чортової скелі проводили фахівці Інституту українознавства ім. І. Крип"якевича НАН України, відкрили найдавніший мисливський табір-поселення на теренах сучасного Львова, знайшли рештки матеріальної культури часів короля Данила та його сина Лева. Про підприємливість місцевих селян свідчить те, що у 1847 році у селі було 5 шинків. Ще й досі територія між Лисиничами і Винниками (недалеко від Львівського обласного госпіталю) називається «Принада», – за назвою розташованої колись тут корчми. У кінці XIX ст. у селі діяли броварня і три тютюнові крамниці. На лисиницьких землях воював, серед інших, і Богдан Хмельницький Цікаві періоди історії Лисинич стосуються часів війни під проводом Богдана Хмельницького. Меморіальна дошка, встановлена 1979 року на клубі, свідчить, що на території села був головний козацький табір війська Хмельницького. Його штаб розташовувався при Глинянському шляху . Військо Богдана Хмельницького у ніч з 7 на 8 жовтня підійшло під мури міста. Лисиничани вірять, що сам гетьман із Чортової скелі спостерігав за розташуванням табору між селами Лисиничі та Кривчиці. Звідти й пішла назва урочища «Табори». Одна із скель на якій начебто перебували козацькі розвідники, одягнуті у жупани, досі називається «Жупан». (Це не про скелю легенда!!! Це про гору Жупан, яка розташована трохи південніше, при в'їзді у Винники зі сторони Львова.) Із лисиницьких полів 9 жовтня почало свій наступ козацько-селянське військо. На західній території села відбувалися збройні сутички козаків із поляками. Тут ховали загиблих. Звідси й назва цієї частини села – Могилиці. Не менш цікава й історія битви, яка відбувалася на цих землях 1675 року. 24 серпня розпочалася битва за Львів між військом Яна Собеського та турецькою ордою. Бій затягувався, та на допомогу королю прийшло саме небо: з'явилися чорні хмари і спочатку пішла сильна злива, а потім – сніг. Татари сприйняли таку аномалію як пересторогу Аллаха і кинулися навтьоки з поля бою. В історичному музеї є картина, намальована невідомим художником, очевидно, сучасником цієї битви. У 1925 році, на честь 250-ліття битви було споруджено пам'ятник, який символізував перемогу християн над бусурманами. Однак в часи радянської влади його зруйнували, тепер частково відтворений. Гордість села – пам'ятник Кобзареві та народний духовий оркестр На початку ХХ ст. у Лисиничах було організовано читальню «Просвіта», яка вела активну культурно-освітницьку діяльність. З ініціативи місцевих мешканців, у 1908 році у селі створено духовий оркестр. Один із перших керівників оркестру – композитор, автор багатьох стрілецьких пісень Михайло Гайворонський. Оркестр існує досі, і для багатьох оркестрантів заняття музикою переросло у професію. Серед колишніх учасників цього, сьогодні уже народного колективу, відомий музикант Мирон Блощичак, Андрій Мільчук, – член гурту Олега Кульчицького, Андрій Москва, – диригент військового оркестру у Києві, ряд інших. А у церкві, на Різдво, Пасху, чи храмовий празник святої Параскевії літургію відправляють під супровід духового оркестру. Гордістю села є пам'ятник Тарасові Шевченку, перший у Галичині, поставлений у 1911 році, на честь 50-річчя з дня смерті Кобзаря. Сільські умільці старалися зробити його на кшталт первісної могили Шевченка на Чернечій горі. З каміння виклали піраміду, увінчали хрестом. Відкриття пам'ятника було надзвичайно урочистим: на площі біля «Просвіти» та церкви, прикрашеної національними прапорами та хоругвами, зібралося все село. Прибули гості зі Львова, Винник, довколишніх сіл. Біля пам'ятника стояла почесна військова варта, віддати шану поетові прийшли воїни-галичани, які служили в австрійському уланському полку на Личакові. До 100-річчя з дня смерті поета пам'ятник дещо змінили: замість хреста встановили бронзове погруддя Кобзаря. Добра традиція відзначати роковини Шевченка збереглася в Лисиничах досі. Людська пам'ять береже минуле З перших днів проголошення ЗУНР безпосередню участь у подіях 1 листопада брали й лисиничани: Петро Бубела, товариш Євгена Коновальця, входив до штабу керівництва повстання у Львові, Шинаровський Михайло (після війни працював у селі Керниця Городоцького району вчителем німецької мови, згодом директором школи, був кинутий у Березу Картузьку, висланий у м. Вяземськ Хабаровського краю разом із дружиною Марією та двома маленькими дітьми), Михалюк Андрій, Бедрій Дмитро, багато інших. Особливо запеклі бої на території села точилися взимку 1919 року. Похорон січовиків відбувався на сільському цвинтарі. Сучасний пам'ятник – фактично третій на стрілецькій могилі (автори Роман Романович та Микола Обітняк). Ще один страшний відгомін війни зберігає людська пам'ять, – крематорій у Лисиницькому лісі, де з червня по листопад 1943 року спалили понад 170 тис. трупів. Старші люди згадують, що дим і запах спаленого людського тіла оповив усе село і ніхто не мав права наблизитися до цього страшного місця. Навіки зосталися у цій землі військовополоні італійці, бельгійці, французи, – свідчать покази колишніх в'язнів. Правдоподібно, тут були спалені трупи вчених, розстріляних на Вулецьких узгір"ях. Не оминули села й роки сталінських репресій. Зазнали масових депортацій у Сибір лисиничани. Частина повернулася додому, а багато зосталися навіки у сибірській землі. Ось така славна історія одного села. Сучасні Лисиничі – погані дороги. Цілковитим абсурдом вважають місцеві мешканці приналежність Лисинич до Пустомитівського району. Село межує з обласним центром, а до районного близько 30-ти кілометрів. Улюблені колись місця відпочинку у прилісовій смузі тепер захаращені сміттям, озеро віддане у власність агрофірми «Провесінь», купатися там не лише заборонено, а й небезпечно, з огляду на запах води. Незмінною залишилася лише Чортова скеля.

• Таємниці міста Лева: Книга для читання / Уклад. О. Волосевич, О. Даниленко. — Львів: Аверс, 2004.

• Львів та околиці на мапі фон Міґа, 1783.
• Офіційний вебсайт Лисиничівської сільської ради