Люборацькі

Написаний у 1861–1862 роках, роман «Люборацькі» побачив світ лише 1886 року, тобто через чверть століття. Іван Франко писав: «Анатолій Свидницький, може, і сам не здогадувався, що написав твір, який надовго залишиться однією з найкращих оздоб української літератури».

Свидницький добре знав творчість Шевченка та мав до нього пієтет. Працюючи у Миргороді вчителем, він випадково оселився в тому будинку, навіть у тих таки кімнатах, де 1845 року мешкав деякий час Шевченко, відвідуючи свого приятеля Шершевицького. Своїм учням він із захопленням розповідав, «як то воно щасливо для нього збіглося, що він оселився там, де й Шевченко». І саме в цих приміщеннях і було написано «Люборацьких».

Роман на той час був новаторським і за жанром, і за змістом. У ньому розкриваються проблеми суспільного життя України у 40—60-ті роки XIX століття. Широке тематичне полотно твору дало підставу Іванові Франкові назвати його «першим реалістичним романом на побутовому тлі».

Роман має підзаголовок „сімейна хроніка“. Письменник ніби витрусив з власного серця події і переживання дитячих днів, коли він жив із батьком та матір'ю та навчався в бурсі. Окремі персонажі повісті А. Свидницького „Люборацькі“ ніби змальовані з реальних людей, які були йому особисто знайомі. Наприклад, образ отця Гервасія великою мірою списаний із батька Анатолія Свидницького — Патрикія. Так само і образ матушки нагадує матір письменника, добру, роботящу, глибоко віруючу жінку.

Персонаж Антось — це втілення характеру, звичок і уподобань самого Анатолія Свидницького у дитинстві. Доля Антося у романі має трагічний відтінок, як і доля самого Свидницького, котрий, певно, сам підсвідомо передчував свою дочасну смерть.

Для зображення сестер Масі і Орисі прототипами послужили його сестри Марія і Юлія. Марія дійсно навчалася в пансіоні польки пані Вернер у Тернівці. Вчителька пані Вернер і стала прототипом пані Печержинської, у якої вчилася Мася. З життя було взято й інших персонажів. Наприклад, чоловік Орисі, піп Тимоха Петропавловський, відтворений із особи священика села Соболівки, який був п'яницею і грубіяном.

Дія роману розпочинається змалюванням пейзажу подільського села Солодьки, в якому й живе попівська родина Люборацьких, що складається з отця Гервасія, паніматки і їхніх дітей: Антося, Масі, Орисі і Теклі. Жити їм дуже сутужно, бо село небагате, а тому й подаяння на церкву скупі. Проте сім'я Люборацьких живе у злагоді. Повага молодших до старших, культ татуся передаються через постійні посилання в розмові з домочадцями на його мудрість і обізнаність з релігійними догмами. Любов і взаємну повагу спостерігають діти і у стосунках батька та матері: панотець Гервасій звертається до паніматки ласкавим словом — серце.

Далі о. Гервасій відвідує польського пана Росолинського, який у спілкуванні з панотцем постійно переконує його, що все українське — то „мужиче, низьке й некультурне“. І таким чином нарешті переконав отця віддати найстаршу дочку навчатися до „польського пансіону“.

Центральне місце у романі займає образ сина Люборацьких Антося, який є композиційним центром роману. Від природи Антось щирий, дотепний і сміливий. Він намагається протестувати проти схоластики, нелюдських знущань над бурсаками: за кожну провину били різками так, що іноді учні втрачали свідомість.

Але що міг зробити один юнак проти цілої системи з антилюдськими законами? Система знищила Антося. Його, одного із найздібніших учнів, випускають із семінарії „вне разряда“ та ще й насильно одружують з підстаркуватою дівкою, а Галя, яку кохав Антось, не буде з ним. В розквіті сил, вкрай спустошений безнадією і смутком, Антось помирає. „Не своєю смертю я вмираю: мене вбила семінарія та…“ — промовив він перед тим, як дихнути востаннє. Коли це все діялося, вже не було на світі отця Гервасія. Паніматка ледве зводила кінці з кінцями. Ніхто з дітей не порадував її старість, тільки прикрість та біда. Гіркотою і болем сповнені думки матері, коли ще був живий Антось: „Господи, Господи! — подумала мати,— попереучували моїх діток на один бік: з тієї ляховка вийшла, та така, що з голими руками не приступай, а цей москалем став“.

Одруживши Орисю з попом Тимохою, паніматка думала зажити щасливо, при внуках. Але самодур зять глумиться над старою жінкою, виганяє її з хати і, зрештою, осиротив єдиного внука, малого Фоню: вбив його матір, свою дружину Орисю, коли та одного разу вступилася за парафіян.

Попри окремі комічні епізоди, твір сумний, сповнений трагізму. І кінцівка його теж трагічна: стара Люборацька помирає в дорозі, і її, віруючу людину, ховають неподачік корчми, „і довго-довго жиди лили помиї на її гріб, а жиденята— прибіжить, тупне ногою, плюне й назад, аж поки й не заорали його“. Теклю— наймолодшу з Люборацьких— віддають у монастир. Лише Галя, колишня кохана Антося, живе щасливо, одружившись з підлим донощиком Робусинським. Вона зневажила і кохання, і пам'ять про Антося.

• Свидницький А. Люборацькі: роман
• Свидницький А. Люборадські. Краків : Українське Видавництво, 1944. 187 с.

• Данюк Н. Метод психологізації у творчості Анатолія Свидницького // Слово і час. — 2005. — № 6. — С.80-83.
• Сиваченко М. Анатолій Свидницький і зародження соціального роману в українській літературі. — К., 1962.
• Сохацька Є. Т. Г. Шевченко і А. П. Свидницький: Типологічне зіставлення повісті „Близнецы“ Т. Г. Шевченка і роману „Люборацькі“ А. П. Свидницького // Т. Г. Шевченко і Поділля: Тези доп. наук.-практ. конф., присвяч. 175-річчю від дня народж. Т. Г. Шевченка: У 2 ч. — Кам'янець-Подільський, 1989. — 4.2. — С.23-26.
• Франко І. Анатоль Патрикійович Свидницький (Уваги до його „Люборацьких“) // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — К» 1976 — 1986. — Т.27. — С.7-8.