Свидницький Анатолій Патрикійович

Батько родини Патрикій Якович (1800—1870), розпочавши службу дячком, у 1836 р. одержав сан священика. Отець Патрикій любив читати книжки та зібрав чималу бібліотеку.

Мати письменника, Мотрона Лаврентіївна Ганчевська, дочка колишнього греко-католицького пароха села Попова Гребля, походила з шляхти.

У подружжя Свидницьких було чотири сини і дві дочки.

У 1843 р. Анатолій Свидницький вступає до Крутянської духовної школи (бурси) у сусідньому Балтському повіті. Закінчив її у 1851 р., після чого вступає до Подільської духовної семінарії у Кам'янці-Подільському і, не закінчивши її, вступив (1856) до Київського університету, на медичний факультет. Згодом перевівся на філологічний факультет, котрий через матеріальні труднощі не закінчив.

Анатолій Свидницький розпочав громадську працю як член таємного Харківсько-Київського студентського товариства, яке ставило своїм завданням боротьбу з царським режимом, ширило заборонену літературу, домагалося заснування недільних шкіл тощо. Анатолій Свидницький був ініціатором заснування недільної школи на Подолі. У студентські роки починає писати, створює низку високопатріотичних поетичних творів, до яких сам писав музику. Одним із таких творів був вірш «В полі доля стояла», спрямований проти кріпосництва.

Палітурка книги зібрання творів Анатолія Свидницького, 1958 р.

Згодом Анатолій Свидницький працює учителем у Миргороді (1860—1862), акцизним чиновником у Козельці (1862—1869). Працював у Козелецькому повітовому земстві, котре розміщувалося в Будинку полкової канцелярії.

У 1863 році одружується з дочкою козелецького лікаря — Оленою Величківською. У червні 1868 року у зв'язку з алкоголізмом Свидницького переводять на позаштатну роботу. На той час у нього вже було троє дітей.

28 березня 1869 року виходить у відставку і переїжджає до Києва. Влаштовується на посаду помічника завідувача архіву Київського університету, де фактично виконує обов'язки вченого архіваріуса і за час 1869—1871 науково описав багато архівних матеріалів. Ця робота видана посмертно у 1879 році правлінням університету.

У вересні 1870 року подорожує до Кам'янця-Подільського у пошуках кращої роботи, але безрезультатно.

Помер у Києві 18 липня 1871 року.

Титульна сторінка книги зібрання творів Анатолія Свидницького, 1958 рік

За життя надрукував лише вірш «Горлиця» (1860), інші твори опублікував у 1901 Іван Франко в ЛНВ: «Коли хочеш нам добра», «Україно, мати наша», «В полі доля стояла», «Вже більш літ двісті», остання, написана під впливом Т. Шевченка, дійшла до нашого часу як популярна народна пісня; у ній Анатолій Свидницький засуджує діяльність Б. Хмельницького і Переяславську угоду 1654.

З низки етнографічних статей, написаних Анатолієм Свидницьким у 1860-62 роках, надрукована лише «Великдень у подолян» і статті, спрямовані проти сваволі царської адміністрації «Из Миргорода» (обидві в «Основі», 1861). По закритті «Основи», коли не стало жодного українського журналу, Свидницький опублікував російською мовою низку нарисів й оповідань у газеті «Киевлянин» (згодом перекладені українською Сергієм Будою).

Титульна сторінка роману «Люборацькі», 1901 рік. Ілюстрація з книги зібрання творів Анатолія Свидницького, 1958 рік

Головний твір Свидницького — роман «Люборацькі» (написаний у 1861—1862 роках, вперше надрукований у львівському журналі «Зоря» у 1886 році). Це хроніка (значною мірою автобіографічна) занепаду священичого роду Люборацьких у трьох поколіннях, на реалістично відтвореному тлі панування польських панів на Поділлі, утисків царського режиму і ворожого українству офіційного православ'я. Широке тематичне полотно твору дало підставу Івану Франкові назвати його «першим реалістичним романом на побутовому тлі».

Як змістом, так і мистецькою формою роман «Люборацькі» — посередня ланка між прозою Григорія Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка та інших з одного боку — і пізнішою реалістично-побутовою епічною прозою Івана Нечуя-Левицького і Панаса Мирного — з другого. Але на сучасну Свидницькому літературу роман впливу не мав, оскільки був опублікований по смерті автора.

Микола Зеров так охарактеризував внесок Анатолія Свидницького:

В лавах української літератури, взагалі не бідних на всякого роду невдах, Анатоль Свидницький невдаха найбільший і найтиповіший. Ніхто-бо — навіть сам бурлака-поет Манжура — не вражає нас такою гострою невідповідністю великої природної обдарованості та злощасної літературної долі. Манжура все-таки за життя діждався друкованого збірника поезій, виданого дбайливою рукою Потебні; Манжуру все-таки по смерті спогадано низкою некроложних заміток та статей,— тут же «чоловік, що мав від природи великі духові сили і неабиякий до письменства хист... віддав Богу дух, як той класичний чумак серед відлюдного степу. Не знаємо, де навіть могила того талановитого, але безталанного письменника.

Сучасний літературознавець Оксана Забужко по своєму висловлюється на бік Анатолія Свидницького:

...а вже про те, що наступного року гряде ювілей, який усі культурні нації святкують у себе на державному рівні — 150 років українського роману Анатоля Свидницького, взагалі ніхто не згадує![3]

• У місті Вінниця є Вулиця Анатолія Свидницького.

• Г. Герасимова. Свидницький Анатолій Патрикійович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 472. — 944 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1290-5.

• Свидницький Анатолій Патрикійович // Шевченківська енциклопедія: — Т.5:Пе—С : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський.. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2015. — С. 666-667.
• Свидницький Анатолій Патрикійович // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.
• Свидницький Анатоль // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1964. — Т. 7, кн. XIII : Літери Риз — Се. — С. 1689-1690. — 1000 екз.