Ліван після проголошення незалежності
У липні 1941 адміністрація уряду Віші, що захопила владу в Сирії і Лівані після поразки Франції від Німеччини в 1940, була вигнана з країни британськими військами за підтримкою сил «Вільної Франції», яка обіцяла надати незалежність обом арабським країнам. Проте, вибори 1943 привели до влади режим, що виступав за негайне отримання державної незалежності і ліквідацію французького впливу. Власті «Вільної Франції» заарештували новообраного президента Бешара аль-Хурі і провідних членів уряду. Після цих подій почались демонстрації населення і збройні зіткнення. Під тиском Великої Британії і США французька адміністрація була вимушена звільнити арештованих і відновити вибраний уряд. З тих пір і досьогодні 22 листопада, святкується в Лівані як День незалежності. У 1944 до уряду Лівану перейшли всі державні функції, але британські і французькі війська залишалися в країні до 1946.
Уряду незалежного Лівану вдалося в 1947 розкрити змову, організовану профашистською Сирійською націонал-соціалістічною партією (СНСП) на чолі з Антуаном Сааде. Прагнучи розвивати економіку країни, в 1948 уряд відмінив валютний контроль, заохочував транзитну торгівлю і діяльність іноземних торгових і фінансових компаній. Внутрішньополітичне положення залишалося напруженим. У 1949 проходили мітинги і демонстрації проти політики президента Б. аль-Хурі (1943–1952). У 1951 прем'єр-міністр Ріад ас-Сольх був вбитий членом СНСП.
У 1948-1949 роках Ліван взяв участь у Арабо-ізраїльській війні на боці арабських держав, але не грав значної ролі. Близько 1000 ліванських солдат були введені до Ізраїлю, але були швидко відтіснені ізраїльською армію, яка контролювала прикордонну частину південного Лівану до підписання мирного договору 23 березня 1949 року. Найважливішим результатом цієї війни для Лівану був приток близько 110 тис. палестинських біженців до Лівану, більший, ніж до будь-якої іншої країни.
У 1952 опозиційні депутати парламенту (включаючи представників Прогресивної соціалістичної партії) висунули програму реформ. У їх підтримку у вересні 1952 був організований загальний страйк. Армія відмовилася підтримати президента, і той вимушений був піти у відставку. Парламент вибрав новим главою держави одного з лідерів опозиції, Каміля Шамуна (1952–1958). Він здійснив одне з положень програми реформ: змінив виборчу систему, ввівши пряме голосування і надавши виборчі права жінкам, що мали початкову освіту.
Ліванський уряд намагався зберігати хороші відносини як з арабськими, так і з західними країнами. До 1955 Лівану брав участь в Бандунгській конференції країн Азії і Африки, але одночасно в 1957 приєднався до доктрини американського президента Ейзенхауера. Така політика рівноваги викликала незадоволеність ПСП і прихильників зближення з арабськими націоналістичними режимами. У 1957 опозиція утворила Національний фронт, зажадавши відмови від «доктрини Ейзенхауера», проведення політики «позитивного нейтралітету» і дружби з арабськими країнами. У травні-червні 1957 проводилися масові антиурядові демонстрації.
У 1958 президент Шамун зробив спробу змінити конституцію, щоб залишитися при владі на новий термін. У відповідь в травні спалахнуло повстання, очолене колишніми прем'єр-міністрами Рашидом Караме і Абдаллахом Яфі і головою парламенту Хамаде. Повстанці заволоділи чвертю території країни. На допомогу уряду прийшли загони «Катаїб». У липні Шамун запросив до Лівану американські війська. Проте, йому не вдалося утриматися у влади.
У вересні 1958 новим президентом був вибраний супротивник Шамуна – командуючий армією, генерал Фуад Шехаб (1958–1964). Прем'єр-міністром став Рашид Караме. Уряд країни відкинув «доктрину Ейзенхауера» і оголосив про проведення політики «позитивного нейтралітету». У жовтні 1958 американські війська були виведені з Лівану.
У 1960 християнські партії добилися відставки Р. Караме. Проте на проведених в тому ж році парламентських виборах перемогу отримали прихильники Шехаба. ПСП і примикаючи до неї депутати отримали лише 6 з 99 місць, «Катаїб» і Національний блок – по 6, а створена К. Шамуном Національно-ліберальна партія (НЛП) – 5.
У 1961–1964 при владі перебував новий уряд Р. Караме, в який входили також представники ПСП і «Катаїб», не зважаючи на їх протиборство один з одним. Цей кабінет придушив заколот Сирійської націонал-соціалістичної партії в 1961. Під тиском крупних страйків в 1962–1963 в Бейруті і Триполі парламент приступив до обговорення закону про соціальне страхування трудящих (прийнятий в кінці 1964).
В ході парламентських виборів 1964 прихильники Шехаба (Демократичний парламентський фронт) одержали 38 місць з 99. ПСП і її союзники мали тепер 9 місць. Християнські партії «Катаїб» і Національний блок зазнали поразки (відповідно, 4 і 3 місця). НЛП одержала 7 мандатів. Новим президентом Лівану був вибраний Шарль Хелу (1964–1970), який оголосив про продовження політики Шехаба. Уряди в 1965–1966 і 1966– 1968 знов очолював Р. Караме. Уряд відмовився від укладення договору про гарантії американським вкладникам капіталу, підвищив заробітну платню.
У 1965 ПСП, Ліванська комуністична партія і Рух арабських націоналістів домовилися про створення «Фронту патріотичних і прогресивних партій». Коли в 1966 в країні вибухнула банківська криза, викликана банкрутством провідного комерційного банку Лівану «Інтра», яка потрясла всю економіку, Фронт очолив проведення страйків, масових мітингів і демонстрацій. На противагу ПСП і її союзникам «Катаїб», Національний блок і НЛП створили «Потрійний союз».
Ліванський уряд гостро реагував на арабо-ізраїльську війну 1967 року. Ліван перекрив нафтопроводи західних компаній, розірвав дипломатичні відносини з США і Великою Британією (пізніше відновлені), заборонив захід американських військових кораблів. У країні був проведений загальний страйк протесту проти дій Ізраїлю. Хоча Ліван не брав участь у війні, вона завдала важкого збитку його економіці: ускладнилася банківська діяльність, посилилася втеча капіталів за кордон, скоротився туризм, підвищилися ціни і непрямі податки, зросло безробіття.
У 1968 пройшли чергові парламентські вибори. Цього разу успіх супроводив партіям «Потрійного союзу»: НЛП одержала 9 місць з 99, «Катаїб» – 9, а Національний блок – 7. Шехабістам дісталося 27 місць, ПСП і її прихильникам – 7. Блок християнських партій відмовився підтримати уряд Абдаллаха Яфі і домігся формування в жовтні 1968 нового кабінету на чолі з тим же прем'єр-міністром, але з включенням в нього лідерів партій «Катаїб» і Національного блоку – П’єра Жмайеля і Раймона Едде.
Після війни 1967 Ліван почав все більше занурюватися в глибоку політичну кризу. Вона була безпосередньо пов'язана з тим, що до країни втікали сотні тисяч палестинців. З території Лівану розгорнулися постійні напади на Ізраїль. Ізраїльські війська відповідали на них озброєними рейдами і бомбардуваннями, які завдавали значного збитку Лівану. Християнські партії все голосніше наполягали на вживанні жорстких заходів проти палестинців і вимагали перетворення Лівану до нейтральної «близькосхідної Швейцарії». Але за суперечками з «палестинського питання» ховалися глибші розбіжності, пов'язані з протиборством між різними конфесійними общинами і політичними угрупуваннями.
У січні 1969 до влади дійшов уряд Р. Караме, який обіцяв укріпити обороноздатність Лівану, захист його меж і суверенітету і співпрацю з арабськими країнами. Християнські партії виступили проти нього. Кабінет пав у квітні після того, як в Південному Лівані відбулися озброєні зіткнення між ліванською армією і палестинськими загонами. Восени 1969 армійські підрозділи Лівану розвернули бойові дії проти палестинських бойовиків. На підтримку палестинців виступили не тільки ПСП і мусульманські угрупування країни, але також Єгипет і Сирія, що тимчасово закрила кордон з Ліваном. В ході переговорів в Каїрі між ліванською владою і лідерами основного палестинського угрупування ФАТХ була досягнута угода про врегулювання. Палестинці отримали право розташовуватися на території Лівану, але зобов'язалися погоджувати свої дії з ліванською армією. У грудні 1969 був сформований новий уряд Р. Караме, в який були включені і представники християнських партій, зокрема (вперше з 1958) НЛП. Проте проблеми, пов'язані з присутністю палестинських бойовиків, не зникли. У травні 1970, після чергових акцій з боку палестинців, Ізраїль здійснив широкомасштабну операцію в Південному Лівані.
У 1970 новим президентом Лівану був вибраний представник центристських сил Сулейман Франж’є (1970–1976). Йому довелося зіткнутися з різким погіршенням ситуації, пов'язаним з перекиданням до Лівану основних бойових сил палестинців з Йорданії після їх розгрому йорданською армією у вересні 1970.