Маруся Боцюрків

Боцюрків народилась в Едмонтоні, Альберта, в сім'ї Віри Анни (уродженої Василишин)[2] та Богдана Ростислава Боцюрківа.[3][4][5][6] Її батько був співзасновником Канадського інституту українознавства . Українська історія та культура були головними у дитинстві Боцюрків і привили їй відчуття української ідентичності та історії, а також бажання переписати цю історію.[7] Це спільна нитка в усіх книгах, есе та фільмах Боцюрків: критичні та міжсекційні розмірковування про те, що означає бути українкою, канадкою, феміністкою та лесбійкою.[8] Ксеня Кібузінські, з програми вивчення України імені Петра Яцика в Школі світової політики Манка, заявила, що робота Боцюрків приносить усвідомлення різноманітності, яка існує в Україні. «Вона змінює погляди людей», — сказала Кібузінські у статті видання «The Eyeopener» університету Райерсона.[9]

Боцюрків закінчила бакалаврат образотворчих мистецтв (1982) в Університеті мистецтв та дизайну Нової Шотландії (NSCAD), Канада. Перебуваючи там, вона відкрила феміністичне мистецтво та нову сферу відеоарт. Навчалася у Брюса Барбера та Гаррі Ніла Кеннеді. Вона була частиною того, що Барбер назвав «імпульсом феміністичного руху в NSCAD»[10] співзасновником «Файлу жінок-художниць» у бібліотеці NSCAD, що згодом надихнуло Ресурсний центр жіночого мистецтва у Торонто. Вона брала участь у правлінні Центру художніх стрічок у Галіфаксі, де була куратором обміну перформансів активістів під назвою «Перформанс як опір» між Торонто та Галіфаксом (1985), в якому взяли участь даб-поети Ліліан Аллен та Кліфтон Джозеф, гумористка Шейла Гостік та акапельна група Галіфакса «Four The Moment».[11]

Після закінчення NSCAD вона переїхала до Торонто, а в 1983 році спільно з іншими випустила документальний фільм «Наш вибір, стрічка про матерів-підлітків» (Women's Media Alliance). У 1984 році вона стала співзасновницею феміністичного відео-колективу «Emma Productions», який випустив кілька творів, зокрема « Немалі зміни: історія страйку Ітона» (реж. Рут Бішоп та Маруся Боцюрків, 1985) та «Кулі за революцію» (реж. Маруся Боцюрків, 1988). Ці фільми були створені та показані в контексті динамічної феміністичної медіа-культури 1980-х років у Торонто.[12] «Немалі зміни: Історія страйку Ітона» та власний фільм Боцюрків «Гра з вогнем» (1986) були включені в гастрольну виставку «Повстанські дівчата: огляд канадських феміністичних відеокасет 1974—1988» у 1989—1990 роках. За ними послідували ще кілька її власних робіт, зокрема «Негласна територія», про історію расового профілювання в Канаді; та найновіша «Це гей-пропаганда: права ЛГБТ та війна в Україні» (2015).[13] Цей фільм використовує інтерв'ю з ЛГБТ-українцями для вивчення ролі квір-активістів в революції Євромайдану та наступній російській окупації. Фільми Боцюрків демонструвались на кінофестивалях на кількох континентах. 

Також Боцюрків є відміченою нагородами письменницею та науковицею із медіазнавства. Її розповіді та критичні статті широко публікувались у таких журналах та збірниках, як Border / Lines, Fuse, Rites Magazine, The Journey Prize Anthology (McClelland & Stewart), Dykewords (Women's Press), Queer Looks (Routledge), Two Lands, New Vision (Coteau) та Unbound: Ukrainian Canadians Writing Home (University of Toronto Press). У 1994 році Боцюрків опублікувала свою першу книгу — збірку-оповідань «Жінка, яка любила аеропорти» (Press Gang), а потім — поетичну збірку «На півдорозі на Схід» (Lazara Press 1999). У 1999 році вона отримала ступінь магістра соціальних та політичних думок у Йоркському університеті (Торонто, Онтаріо, Канада). Творча та наукова кар'єра Боцюрків завжди перепліталися. Викладаючи та здобувши ступінь доктора філософії з міждисциплінарних досліджень в Університеті Британської Колумбії (2005), а згодом працюючи професором у Медіа-школі радіо- і телемистецтв (RTA) Університету Райерсона (з 2007 року по теперішній час), вона закінчила перший роман «Діти Марії» (Інанна, 2006) та її відзначений нагородам мемуар « Комфортна їжа для розривів» («Арсенал» 2007).[14] У 2011 році вона опублікувала академічну книгу «Почуття канадця: телевізійний націоналізм і вплив» (Wilfrid Laurier University Press).[15]

Боцюрків пропагує феміністичну та антирасистську педагогіку та дослідження через Студію медіа-активізму та критичної думки, науковий центр Університету Райерсона, який стирає межі між медіа-мистецтвом, активізмом та науковими дослідженнями. Студія організовує щорічну серію виступів спікерів,[16] симпозіуми, наставництво студентів та інтернет-журнал для випускників. Студія також запровадила щорічну Лабораторію феміністичної пам'яті (яка опікується увагою до та актуалізацією архіву фемінізму другої хвилі Торонто — особливо його міжсекційним, расизованим та квір-аспектами),[17] де беруть участь такі митці, як Міді Онодера, Тірза Катхенд та Зайнуб Верджі.

Будучи засновником феміністичного відео-колективу Emma Productions, а також відкритим квіром, Боцюрків була дуже активною у феміністичному русі Торонто та Ванкуверу, русі за мир та ЛГБТ-рухах протягом 1980-х, 1990-х та 2000-х років. У 1980-х роках вона брала активну участь у Жіночих акціях за мир, Міжнародній жіночій коаліції, русі за вибір жінки (щодо права на аборт), латиноамериканському солідарному русі та русі «Жінки за економічну справедливість». Живучи в Монреалі, вона спільно з Томасом Во розробили і викладали перший курс про ЛГБТ-кіно в Канаді, в Університеті Конкордія. Вона була серед першої групи жінок у Канаді, яка увійшла до сфери медіа-мистецтва, де переважають чоловіки, і використовувала фільми та відео, щоб привернути увагу до жінок, праці та інших питань.[18]

Останній по часу фільм Боцюрків — «Це гей-пропаганда: права ЛГБТ і війна в Україні» - висвітлює роль активістів ЛГБТ в Євромайдані 2013 року та в українській революції 2014 року, яка завершилася висланням президента України Віктора Януковича. ЛГБТ-людям в Україні було що втрачати від зростання російського політичного впливу.[19] В результаті незаконної окупації та анексії Криму Російською Федерацією в 2014 році та війни на сході відбулося підпорядкування цих територій до російського закону про ЛГБТ-пропаганду — і багато ЛГБТ-українців з Криму та Донецька були змушені тікати та шукати притулку у Києві та Одесі. Хоча закон, що передбачає криміналізацію одностатевої сексуальної діяльності за законом Радянського Союзу, був скасований після здобуття незалежності Україною 1991 року, все ще залишається високий рівень соціального докору. Політичні лідери України і до, і після Євромайдану неохоче приймали антидискримінаційне законодавство, незважаючи на тиск щодо виконання Хартії основних прав Європейського Союзу . Після багатьох затримок закон про заборону дискримінації на робочому місці за ознакою сексуальної орієнтації або гендерної ідентичності був нарешті прийнятий 12 листопада 2015 року. Російський та релігійний впливи продовжують загрожувати безпеці та соціальному визнанню ЛГБТ-людей в Україні. Фільм Боцюрків привертає увагу до цієї боротьби та надає голос героям українського руху за права ЛГБТ.

Боцюрків продовжує займатися активістськими дослідженнями, викладанням та виробництвом медіа; вона ініціювала такі навчальні курси, як «Медіа соціальної справедливості» та «#Активізм». У 2016 році вона опублікувала статтю «Великий ефект: ефемерний архів відеоколективів другої фемністичної хвилі в Канаді» — результат багаторічного дослідження історії канадських феміністичних засобів масової інформації та її перетину з ефірними технологіями та активізмом.[20]

Мемуар Боцюрків «Комфортна їжа для розривів: мемуари голодної дівчини» отримав премію «Книга року» журналу «Foreword Magazine»[27] , срібну нагороду від Independent Publisher Book Awards за найкращу автобіографію / мемуари (2008);[28] і потрапив до шорт-листів літературної премії Golden Crown Literary Award, Lesbian Short Story Essay Collection, престижної літературної премії «Кобзар» та літературної премії «Лямбда» (2008).[29][30] Боцюрків отримала 2013 року нагороду Декана Університету Райерсона за наукову, науково-дослідну та творчу діяльності . Її новела «Дівчинка, яка чекає» потрапила до шорт-листа премії CBC Creative Non-Fiction 2015 року.[31] Антологія Unbound: Ukrainian Canadians Writing Home, до якої увійшла її історія «Повернення пам'яті», отримала премію «Кобзар» 2018 року.[32] Її мемуар «Їжа була її країною» потрапив до шорт-листа премії «Лямбда» 2019.[33]

• Studio for Media Activism and Critical Thought
• Unspoken Territory