Марінер-1
Марінер-1 (англ. Mariner 1) — перший космічний апарат в програмі «Маринер».
| {{{Назва}}} | |
|---|---|
 Запуск Марінера-1 1962 року | |
| Основні параметри |
Маринер-1 повинен був летіти до Венери, але був знищений під час аварії на старті в 9:26:16 UT 22 липня 1962 року через 293 секунди після старту. Антена апарату втратила зв'язок з наводить системою на Землі, в результаті управління взяв на себе бортовий комп'ютер, програма якого містила помилку.
Маринер-2 пізніше виконав завдання, покладені на Маринер-1.
Космічний апарат і його системи
Космічний апарат Маринер-1 ідентичний Марінеру-2, запущеного 27 серпня 1962 . Маринер-1 складався з шестикутного підстави, 1,04 метра завширшки і 0,36 метра у висоту, що містить шість магнієвих шасі, що несуть на собі обладнання для наукових експериментів, зв'язку, обчислень, вимірювань, просторової орієнтації і контролю енергопостачання, батареї і їх зарядку, також ємності з газом для корекції положення і реактивний двигун. На підставі кріпилася висока пірамідні щогла, на якій також кріпилося обладнання для наукових експериментів. Загальна висота апарату досягала 3,66 метрів. На бічні сторони підстави кріпилися прямокутні сонячні батареї з максимальним розмахом в 5,05 метрів і шириною в 0,76 метра. На одній зі сторін підстави кріпилася на маніпуляторі спрямована параболічна антена.
Силова система Маринер-1 складалася з двох сонячних батарей, одна 1,83 на 0,76 метрів і інша 1,52 на 0,76 (з 0,31 метровим лавсановим подовжувачем (сонячним вітрилом) для балансування тиску сонячного світла на панелі), забезпечували апарат безпосередньо або заряджаючи 1000 Ват-годинну срібло-цинкову акумуляторну батарею, що використовувався до розкриття панелей, або коли вони не були висвітлені Сонцем. Пристрої регулювання потужності і прискорення контролювало подачу енергії. Передавач потужністю 3 Ватта забезпечував безперервний телеметричний контакт, велика високочутлива спрямована параболічна антена, циліндрична всенаправлена антена на верхівці інструментальної щогли і дві командних антени, по одній на кінці кожної сонячної батареї, які отримували команди зміни курсу і інші функції.
Реактивна сила для курсових маневрів забезпечувалася монопаливним (на безводному гідразин) 225 Н ретро-ракетою. Гідразин запалав за допомогою азотний тетраоксид і гранульованого оксиду алюмінію . Напрямок реактивної струменя контролювалося чотирма газовими рулями, розташованими перед соплом. Контроль стану в просторі (з похибкою в 1 градус) Здійснювалося системою азотних реактивних двигунів. Сонце і Земля використовувалися для стабілізації курсу. Загальна синхронізація і контроль виконувалися цифровим центральним комп'ютером і контролером послідовності. Термоконтроль досягався за допомогою використання пасивного відображення і поглинальних поверхонь, термічних щитів і екранують решіток.
Наукові експерименти базувалися на підставі апарату і щоглі. Магнітометр був встановлений на вершині щогли над всенаправленою антеною. Детектори частинок монтувалися на середині щогли, разом з детектором космічних променів . Детектор космічного пилу і спектрометр космічної плазми встановлювалися на краях підстави апарату. Мікрохвильовий радіометр, інфрачервоний радіометр і антени радіометра збиралися в 48 см параболічну антену радіометра, встановлену біля основи щогли.
Перед установкою на ракету-носій на борт Маринера-1 і Маринера-2 був згорнутий і покладений маленький (91×150 см) прапор США.