Межа Леманн

Межа Леманн (англ. Lehmann discontinuity) — назва для двох сейсмічних кордонів у товщі Землі. Явища цих сейсмічних меж уперше виявлені данським сейсмологом Інге Леманн[2][3].

Швидкість розповсюдження S-хвиль (вісь абсцис) на різній глибині (вісь ординат): TNA = Кордильєри, SNA = Канадський щит, ATL = Північна Атлантика[1]

Мантія

Межа розподілу швидкостей сейсмічних хвиль в товщі мантії Землі на глибині приблизно 220±30 км[2]. Відбувається різке збільшення швидкості розповсюдження сейсмічних Р- і S-хвиль. Вона проявляється під континентами (особливо чітко під кристалічними фундаментами), і не часто під океанами[4]. Через відсутність глобального узагальнення такої межі, термін не часто вживається в спеціальній літературі. Було висунуто декілька гіпотетичних пояснень існування даної межі: нижня межа фазового переходу астеносфери[5]; глибинні варіації анізотропії S-хвиль (що, у зв'язку з географією поширення межі, виглядає більш переконливим)[6].

Природа межі Леманн важлива для розуміння будови верхньої мантії Землі і мантійних потоків. Хоч про наявність межі Леманн на глибині 220 км в мантії Землі було відомо сейсмологам ще 40 років тому, досі ведеться дискусія про її повсюдність[7].

Ядро
Межа Леманн між зовнішнім і внутрішнім ядром показана літерою С

Межа між внутрішнім «твердим» і зовнішнім «рідким» ядром на глибині 5155 км від поверхні Землі[8]. Характеризується частковим віддзеркаленням сейсмічних Р-хвиль від нерівної поверхні внутрішнього ядра. Відкрита Інге Леманн у 1936 році під час аналізу даних, отриманих після землетрусу 1929 року в Буллері, Нова Зеландія[9].

Див. також

Примітки
  1. (англ.) Don L. Anderson (2007). New Theory of the Earth (2nd ed.). Cambridge University Press. p. 102, Figure 8.6. ISBN 0-521-84959-4.; Original figure attributed to Grand and Helmberger (1984)
  2. (англ.) William Lowrie (1997). The thickness is 220 km. // Fundamentals of geophysics. Cambridge University Press. p. 158. ISBN 0-521-46728-4.
  3. (англ.) Inge Lehmann Архівовано 21 жовтня 2013 у Wayback Machine. — біографія Інге Леманн на сайті Каліфорнійського університету Берклі.
  4. (англ.) Lars Stixrude and Carolina Lithgow-Bertolloni (2005). «Mineralogy and elasticity of the oceanic upper mantle: Origin of the low-velocity zone.» Архівовано 30 серпня 2011 у Wayback Machine. J Geophys. Res. 110: B03204. doi:10.1029/2004JB002965.
  5. (англ.) Kent C. Condie (1997). Plate tectonics and crustal evolution (4th ed.). Butterworth-Heinemann. p. 123. ISBN 0-7506-3386-7.
  6. (англ.) M. K. Savage, K. M. Fischer C. E. Hall (2004). «Strain modelling, seismic anisotropy and coupling at strike-slip boundaries…». / John Gocott. Vertical coupling and decoupling in the lithosphere; Volume 227 of special publications. Geological Society. p. 14. ISBN 1-86239-159-9.
  7. (англ.) Shunʼichirō Karato (2008). Deformation of earth materials: an introduction to the rheology of solid earth. Cambridge University Press. p. 318. ISBN 0-521-84404-5.
  8. (ісп.) Tarbuck, E. J. & Lutgens, F. K. 2005. Ciencias de la Tierra, 8ª edición. Pearson Educación S. A., Madrid. ISBN 84-205-4400-0
  9. (англ.) Geologist Richard Oldham's 1906 Paper on Seismic Wave Transmission Establishes the Existence of Earth's Core and Demonstrates the Value of Seismology for Studying the Structure of Earth's Deep Interior. Science and Its Times. Ed. Neil Schlager and Josh Lauer. Vol. 6. Detroit: Gale, 2001. Science in Context. Web. 15 May 2015.

Література
  • (англ.) P. Caloi (1967). «The „20° Discontinuity“» / H. E. Landsberg, J. Van Mieghem. Advances in geophysics, Volume 12. Academic Press. p. 167 ff. ISBN 0-12-018812-0.
  • (англ.) Jeffreys, Harold. The Earth: Its Origin, History and Physical Constitution. 6th edition. Cambridge: Cambridge University Press, 1976.
  • (англ.) Oldroyd, David. Thinking about the Earth: A History of Ideas in Geology. Cambridge, MA: Harvard University Press, 1996.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.