Меркурометрія

При взаємодії між галогенід-іонами та катіоном Hg₂²⁺ відбувається осадження малорозчинних галогенідів:

${\displaystyle \mathrm {Hg_{2}^{2+}+2Cl^{-}\longrightarrow Hg_{2}Cl_{2}\downarrow } }$; K_s=1,3·10^-18

${\displaystyle \mathrm {Hg_{2}^{2+}+2Br^{-}\longrightarrow Hg_{2}Br_{2}\downarrow } }$; K_s=5,8·10^-23

${\displaystyle \mathrm {Hg_{2}^{2+}+2I^{-}\longrightarrow Hg_{2}I_{2}\downarrow } }$; K_s=4,5·10^-29

Дифенілкарбазон

Для встановлення кінцевої точки титрування застосовують декілька індикаторів:

• дифенілкарбазон (а також дифенікарбазид), у вигляді 1% розчину в 95% етанолі. Повне відтитрування аніонів і поява надлишкової кількості катіонів веде до утворення синього осаду комплексу (у слабокислому та нейтральному середовищах) або ж посиніння розчину (в HNO₃ 6 моль/л).

До переваг цього методу відноситься можливість проводити визначення у сильнокислих розчинах, а також при їхній каламутності чи забарвленості. Окрім того можливе і зворотне титрування.

Забарвлення розчинів, що містять іони Fe³⁺ (ліворуч) і комплекс [Fe(SCN)₃] (праворуч)

• тіоціанат заліза(III), червоне забарвлення якого зникає при появі надлишку катіонів Hg(I):

${\displaystyle \mathrm {3Hg_{2}^{2+}+2[Fe(SCN)_{3}]\longrightarrow 3[Hg_{2}(SCN)_{2}]+2Fe^{3+}} }$

При використанні такого методу слід проводити окремий контрольний дослід, в кому визначається кількість титранту, що йде на реакцію з індикатором. Це число потім віднімається від об'єму титранту, що пішов на визначення аніонів у досліджуваному розчині.

Меркурометрія має певні переваги над подібним до неї методом аргентометрії:

• сполуки ртуті є дешевшими за сполуки срібла;
• сполуки Hg(I) менш розчинні, ніж солі Ag(I), тому пік на кривій титрування поблизу точки еквівалентності виражений чіткіше;
• визначенню хлорид-іонів меркурометричним титруванням не заважають присутні у розчині іони MnO₄^-, CrO₄^2-, NO₂^-, SO₃^2-, S^2-, а також H₂O₂.

Нітрат ртуті(I) не відповідає вимогам до стандартних речовин, тому після приготування розчину його додатково стандартизують.

Типовим для меркурометрії є розчин титранту концентрацією 0,1 моль/л, приготований розведенням солі у нітратній кислоті. Оскільки солі Hg(I) є нестійкими, вони можуть містити домішки Hg(II). Тому до отриманого розчину додають кілька крапель ртуті і залишають на одну добу у темному місці. Металічна ртуть сприяє відновленню іонів:

${\displaystyle \mathrm {Hg^{2+}+Hg\longrightarrow Hg_{2}^{2+}} }$

Концентрацію розчину Hg₂(NO₃)₂ встановлюють за стандартним розчином хлориду натрію відомої концентрації. Індикатором може виступати тіоціанат заліза(III), отриманий in situ додаванням розчинів сполуки заліза(III) і тіоціанату.

Першою частиною стандартизації є титрування аліквоти стандартного розчину NaCl у присутності індикатору, другою — титрування холостої проби, без NaCl. Різницею є об'єм Hg₂(NO₃)₂, що пішов на титрування наважки хлориду, з якого розраховують молярну концентрацію розчину.

• Аргентометрія
• Меркуриметрія

• Болотов В. В., Свєчнікова О. М., Колісник С. В., Жукова Т. В. та ін. Аналітична хімія / За ред. В. В. Болотова. — Х. : Вид-во НФаУ, 2004. — С. 264—266. — ISBN 966-615-219-3.

• МЕРКУРОМЕТРІЯ // Фармацевтична енциклопедія